Герострати - Емма Андієвська

Ні, не уявляю, – обізвався я. – Я не схильний до роздумувань. Якби не історія з моїм відвідувачем, то моєї ноги… Ви, дуже прошу, не ображайтеся на мене, але якби ви дали мені адресу …

– Колись я мешкав з одним таким чолов’ягою, – звучав Дом, цілковито ігноруючи мене, – який тільки тим і жив, що виписував з енциклопедій, річників, включно до брукових газет різні мудрощі, аби на кожному кроці проявляти свою ученість. – (Цікаві у нього мешканці. То вбивця, то цей. Пощо він мене цим мордує?). – Якби ви його бачили. Зовнішньо – втілення скромности, а це, погодьтеся, неминуче робить враження. Він завжди ніби ненароком з вибаченнями, мовляв, дивіться, як він страждає, коли на нього звертають увагу, сипав знаннями, полонячи серця направо і наліво. Рафінованішого геростратства я не подибував; йому так удавалося ховати кінці в воду! Ніхто й не догадався б, як його попелить туга за вічністю. Все ж, попри його вдавану шляхетність і всесторонность, якось йому не щастило, хоч він доходив до біснування, як абетку, вивчаючи словники, граматики, мови, які рідко хто знав. Його природа обдарувала немилосердною посидючістю, – а кого жере геростратетво, той, звісно, не вгамується. Хоч як йому сипалися лаври, особливо серед жіноцтва, йому не вистачало уваги, яку викликала його вченість і чар, можливо, йому випадало б обрати інший район для свого поля діяльности й залучити відповідну публіку, яка ним захоплювалася б так, як він того бажав, можливо також, його нарешті виснажила ученість і він вирішив знайти легший спосіб прославитися. Я саме відлучився на кілька днів, коли він оголосив себе Месією. У той час ще не водилося стільки месій, скільки зараз, тоді це вважали за новину, і його заява зазнала навіть деякого розголосу. До нового Месії явився репортерчик, і знятка нового рятівника людства з відповідним інтерв’ю потрапила на першу сторінку місцевої вечірньої газети. Важко сказати, як цей новоспечений Месія уявляв собі власне безсмертя, в якому вигляді він його чекав, і чому саме замітка в газеті справила на нього аж таке враження. Побачивши своє фото в газеті й прочитавши, що він, за словами репортера, і є справжній Месія, цей бідака так перейнявся, що його мрія досягнути серед людей безсмертя вже збулася, що біля того кіоска, де він купив і читав газету, йому на радощах зробилося недобре, і він за кілька хвилин помер від розриву серця.

–,Чи ви хочете цим сказати, ніби це якось пов’язане з тим, що я попросив у вас адресу, де буває мій клієнт? – запитав я. – Чи ви незадсшолені моєю поведінкою? Чи ви ображені, що я надто настирливо домагаюся адреси мого відвідувача? Однак зрозумійте і мене, у мене справді нема часу, я антиквар…

Я говорив у порожнечу. Я не існував. Існував тільки Дом.

– Таких випадків тепер так багато, що люди перестали їх помічати, – долітало до мене з Домового існування. – Це нікого не разить, бо кожен прагне для себе того самого. Різносторонність сучасних геростратів годі собі уявити. Герострати за цей час далеко покрокували вперед. Вони навчилися проявляти свою уявну геніяльність, вченість, розум, таланти і навіть серце з безапеляційною майстерністю. «Дивіться, мовляв, хіба ми не гідні вічности, ми і те, і друге, і третє-десяте!» – бож інвазія геростратів у мистецтві, науці, політиці зростає пропорційно з прогресом. Мистецтво, щоправда, покищо веде перед, хоч й інші галузі не занедбуються; герострати носом чують: у мистецтві найбільше пахне (данина традиції) хоч і обмеженою часом, усе таки вічністю, і тримають на нього курс.

Звичайно, свідомо над цим ніхто не думає, бо думання – марнування часу, а хто ж собі дозволить таку розкіш – марнувати час, коли кожне затято трудиться над своїм безсмертям? Ви тільки гляньте навколо себе. Хіба вам не впало в око, чому в нашому столітті немає молочниці, яка не писала б романи чи принаймні спогади, і то обов’язково з психологічним підґрунтям, школяра, який, якщо його доти не поглинула злочинність, з тих же причин, не малював би геніяльних картин (слово талановитий вже майже вийшло з Ужитку. Що таке талановитий? Геніальним усе мусить бути, і тільки геніяльним!) чи не писав би таких же геніальних оповідань і драм, якщо йому не поталанило прорватися в політичні пророки; батьків, які не муштрували б своїх дітей на геніяльність майже з пелюшок, аби хоч через нащадків люди захоплювалися їхньою, батьківською, геніяльністю; дам після сороківки, які, втрачаючи чи втративши молодість і красу й не маючи, крім цього, рішуче нічого, чим нагадувати про себе, не присвятили б себе громадській діяльності (коли не вірите, гляньте на зростаючу статистику діячок) або не накинулися б мертвою хваткою на літературу – добре, що хоч геніяльність запорука вічности, інакше б нею в наше століття ніхто не тільки не цікавився, а її уникали б і боялися гірше чуми; дівчат, які не лізли б зі шкіри, аби прорватися в кінозірки, і безліч різної публіки, яка не полювала б за славою, ладна на все, бож слава – Гарантія вічности.

Я раптом зауважив, як навколо мене сталася зміна, хоч я спочатку й не зорієнтувався, яка саме. Потім я помітив, що Дом дивиться на мене непорушними, – такі мені колись у дитинстві снилися краєвиди, на яких ніколи не заходило сонце, – очима, і у мене по спині йдуть тоненькі струмочки морозу. Людям треба б заборонити такі очі, промайнуло в моєму мозку, і я зауважив, що Дом не говорить.

Я не знаю, чи він уже довго дивився на мене, чи щойно обірвав голос, до якого я встиг звикнути, як до меблів чудернацької форми, напевно ледве чи придатних до вжитку, які однак належали до кімнати, як і сам Дом, і тепер, коли він забрав голос, наче оголилися стіни і помешкання втратило обжитий вигляд.

– Вас разить те, що я сказав? Ви не погоджуєтеся зі мною?

Меблі знову повернулися в кімнату, та очей Дом не відводив, і вони продовжували висіти наді мною.

Господи, яка кара, такі очі належалося б час від часу завішувати фіранками; ну, чому випало саме мені їх витримувати?

– Ви не погоджуєтеся зі мною?

– Я?

– Ви.

– Як вам сказати. Те, що я б хотів сказати, я не годен оформити словами. Я не знаю. Я – не цілком стежив за вами. Я боюся, що ви мене берете за когось іншого. Я антиквар. Я собі звичайна людина. Я запевняю вас, поки не з’явився в мою крамницю мій відвідувач, тобто мій клієнт, і не зажадав, аби я погодився на його вимоги … Досі я жив мирним життям. Ви мусите мене зрозуміти, я не замислювався ніколи над такими питаннями. Якби я щось сказав, це межувало б з нещирістю. Я не знаю. Можливо, в тому є слушність, можливо, ні; тільки я не в стані вам довести, чому щось мас бути так чи інакше; це виходить за межі моєї спроможности. Крім того, я не встигав за вашою розповіддю. Мій мозок наче задерев’янів. Чуттєво мені здається, ніби мені належалося б тут щось заперечити, тільки над цим треба подумати, а я не здолаю зібрати докупи думок. Я далекий від усього, що не стосується мого клієнта …

Потім мені здалося, ніби господар образився, що я його не слухав, зрештою, я сам соромився своєї поведінки і поспішив його запевнити, мовляв, я слухав, тільки нехай він вибачить, якщо не почує такої відповіді, якої йому бажалося, я справді з задоволенням зробив би йому таку приємність, якби мені пощастило його краще збагнути.

І поки я пояснював, щось наче луснуло в мені, і всю мою увагу полонила уявна розмова з ним.

Я не помітив, коли стався цей перехід, але я тепер говорив вільно, наче мене винесло на крилах. Я оповідав йому про мого відвідувача, і все йшло легко й чітко, і це виливалося в найбільшу промову, яку мені досі доводилося виголошувати. Я навіть не потребував слів чи речень, я говорив зразу блискавками. Суцільними блискавками, єдностями з протиріч, злютованих у речення, поняття, почуття. Мій язик послуговувався цілими краєвидами, і все вкладалося так ясно й саме ставало на своє місце, що я з дива не виходив. Ба більше, я навіть Дома змушував відповідати мені таким Же способом, хоча це зовсім не скидалося на те, що чуло моє вухо, бо з цієї уявної розмови я чомусь нічого не запам’ятав, ніби тим відтинком у пам’яті пройшла циклонна пожежа. Вона лишилася тільки трохи в почутті, бо від неї у мене довго нило всередині, наче я виснажився понад силу; можливо, тут я справді виснажився, бо в мені залишилася підозра, я майже певний, що пізніша моя слабість почалася саме з цієї розмови, а не від того, що казав Дом, щоразу випадаючи з уявної розмови, як і не від того, що пізніше сталося. Кожного разу, коли я вже переконувався, ніби ми порозумілися, я вже отримую адресу і йду додому, Дом впадав у монолог, вислизаючи з уявної розмови, і я не мав над ним влади.

Конец ознакомительного фрагмента.