Категории
Самые читаемые
onlinekniga.com » Фантастика и фэнтези » Социально-психологическая » Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

Читать онлайн Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

Шрифт:

-
+

Интервал:

-
+

Закладка:

Сделать
1 ... 120 121 122 123 124 125 126 127 128 ... 149
Перейти на страницу:

I раптом Труда зупиняється, перепиняє Рудi дорогу й здивовано дивиться йому в лице.

Нi, Рудi! Чого ви стали такий?! Я щось не так сказала?! Я вас чимсь образила?

Нi, Рудi нiчим не ображений – в нього тiльки трошки заболiла голова, занадто довго на сонцi ходив. Але це дурниця. (О, тут Труда така занадто вже помiтлива).

– Правда, Рудi, ви – страшно милий. Ви – прекрасний, Рудi. Я вам це цiлком серйозно кажу. I коли б я не… цебто коли б iншi умови, я б неодмiнно вас покохала. Ви – такий дитячий i сильний. Але вас покохає краща за мене. Я вас оженю! Знаєте, Рудi, я вас оженю! Серйозно! Хочете, Рудi? Я вчора здибалася з одною колишньою акторкою. Страшно мила. I надзвичайна красуня! Просто серце холоне дивитись на неї. I вона за вас питала. Знаєте? Їй-богу, Рудiї Вона дуже хоче зазнайомитися з Рудольфом Штором.

Ну, Рудi мусить попрощатися – вiн додому не хоче йти (крiзь скло нижньої веранди видно двi голови, одна обросла рудявою бородою з улазливими сiренькими очима, друга – iпишно-червона).

I Рудi повертається й iде в сад. Але в саду кострубатий технiк iз цiлим виводком технiченят скубе свiжу траву, пiднявши галчиний крик.

I доктор Рудольф знову йде на вулицi, на площi. Пораненi, понiвеченi, з повибиваними шибками, з пообгризуваними вогнем стiнами, iз смiттям, брудом, iз слiдами руїни й смертi, вони блискають черепками, побитим склом, покоцюрбленими старими вивiсками, смiшними золотими лiтерами реклам, вони повнi гуку, спiву, смiху. I вiтер шугає вогким, хмаряним, весняним духом у мрiйно примруженi очi, в лiнивi, соннi, ще не вмиванi лиця, гасає по норах, лопотить розвiшаними ковдрами, задирає сукнi, торохкотить обiдраною бляхою непотрiбних смiшних вивiсок.

I дивно, i солодко, i незрозумiле, що так можна цiлими днями мружитись, потягатись, пiдставляти лице сонцю i вiтру. I сьогоднi, i завтра, i пiслязавтра, i довгий, безкраїй ряд днiв, сонячних, вiльних, просторих. Боже мiй, ну, що ж такого, що iржавiють машини, порохнявiють лабораторiї, що мишi гризуть бiблiотеки. "Тепер вiнчає сонце, а музики й танцi – у грудях. Правда?" Та, розумiється, правда!

***

Уже рябiє сад зеленим ряботинням, уже вишнi, яблунi, грушi повдягали бiло-рожевi вiнчальнi серпанки, вже гуде старий сотнями телеграфних стовпiв. Сонце щедро, по-материнському, повними жменями, цiлими оберемками жбурляє свої вiястi посмiшки. Савану й слiду немає, чорнi, маснi латки затяглися зеленими їжачками. Сивi, червонi, жовтi бруньки женуться однi за одними, репаються, розгортаються зеленими вушками. Кострубатий, лисий iз вихорами на висках нахаба-технiк iз сокирою в руках ходить по подвiр'ю, по саду, знову по подвiр'ю. Ех, рубнути б що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб аж у плечах занило, розiгнати б кров – застоялася за зиму. Он рубає дрова отой трупоїд, управитель графський. Помогти хiба йому? Ач, як невмiло сокиру тримає.

Нахаба-технiк помалу, гуляючим кроком пiдходить до Ганса Штора, закушуючи в рудих вусах посмiшку вищостi. Ех, управителю, управителю, не сокиру тобi тримати, а нагайї Так для нагая часи минули, а сокирка льокайських рук не слухається.

– Ану, чоловiче, давайте я вам iпоможу. Пустiть.

Насамперед сказано "чоловiче". Потiм нахабна, фамiльярна посмiшка. По-третє, вiд цих скотiв, навiть помираючи, помiч брати гидко.

Ганс Штор мовчки велично повертається спиною до нахаби-технiка й сильно замахується сокирою. Дровиняка, спасибi їй, iз кректiнням розколюється.

Технiк знизує плечима й iде далi – не треба. Ще просити! Але рубнути що-небудь проте хочеться. А ще приємнiше б оце закасати рукава, стати бiля верстата й стругнути б сталевий брусок. Вжж, зi-i-i! А мотор: ррак, ррак, ррак! Та розчинити вiкна, та щоб небо видно було. Чудесно!

Технiк спльовує й iде на терасу. Щасливцi малярi – їхня майстерня з ними. Ач, патлачi, порозкарячували свої мольберти, начепили на пальцi дощечки з фарбочками й подумаєш, яку роботу роблять – важностi-бо, пихи, страшенної серйозностi скiльки! Стiльки ж, як у Фрiцхена й Амальхен, що позують їм.

Досадно технiковi, непокiйно, тiсно. У лiс, на поле пiти? Ну, щодня в лiс Вiзочок дiтям зробити? Ех, будь мотор, можна було б спробувати лiтачка за найновiшою системою зробити. Так де ж ти тепер мотора знайдеш! А малярi тупцюють, важно хмурять брови, наче бозна-що путнє роблять. А всього но портрети сонливих Амальхен i Фрiцхена.

Технiк спльовує в сад i лягає на канапу. А сад шумить, гуде, пострiлює бруньками, шарудить тисячами лапок, крилець, гiллячок – робота кипить, робота важна, весело-серйозна, як пики малярiв.

Доктор Рудольф одчиняє горiшнi половинки вiкон. Пальми, бiднi, недомерзлi, покалiченi пальми, вдячно похитують хвостатими головами. А померзлi квiти сухо шелестять пiд заграваннями вiтру, що прожогом влiтає крiзь вiкно й вилiтає в дверi.

Блищать, переливаються зайчиками металiчнi прилади, такi вони чистенькi, вимитi, витертi. Та що з того?

Доктор Рудольф одгрiбає лiвою рукою нолосся з чола, з ганчiркою в правiй шкандибає до вiкна й виглядає. Нi, нема нiкого в саду, тiльки Макс страшенно копає пiд вiкном, готує мiсце для квiток. Сласно вгризається лопатою у вогку шкiру землi й вириває шматок за шматкам. Вiн нiчого не вмiє робити спокiйно, поважно. Все з палом, iз зривом. Аж пiт рясними краплями стiкає по чолу до густих нахмурених брiв.

Нi, нема сьогоднi нiкого в саду! I знову доктор Рудольф iде до вимитих, вичищених, прибранях, як до танцiв, машин i приладiв. Тiсно йому, непокiйно, журно. А Макс пильно, сласно, люто копає.

Часом станс Макс одпочити, змахне рукавом пiт i скоса гляне на хвiртку в мурi. Але зовсiм уже не того, що когось чекає, а просто так собi, цiлком машинально. Нiкогiсiнько й нiчогiсiнько йому не треба, i хай йому дадуть опокiй. Хай собi десятки рiзнорiдних лицарiв крутяться зграями – йому цiлком байдуже, аби тiльки дали йому спокiй.

Ах, ну от якраз: їхня ясновельможнiсть iз двонолесом. Новенький кашкетик, кучерi розпатланi, очi в захватi. А де ж зграя лицарiв? За муром лишила пiджидати?

– Добридень, Максе! Ви копаєте?! Для чого?! Що тут буде, Максе?

А щоки пашать, очi здивовано поширенi, губи зашерхли нiжною дитячою шкуринкою, прудко, задихано то розкриваються, то стулюються.

– Тут буде мавзолей.

– Мавзолей?! Який мавзолей?! Правда? Ви серйозно? Серйознiсть Максового лиця не пiдлягає нiякому сумнiву – брови хмуро стягнутi до перенiсся, очi встромленi в землю в понурiй задумi.

– Максе, який мавзолей?

– Всiм лицарям, починаючи вiд чорно-срiбного й кiнчаючи рудо-мiдними

Труда швидко припинає двоколесо до куща й хапає грудку мокрої землi з металiчним слiдом од лопати; Макс зараз же понуро, трагiчно схрещує закоченi волосатi руки на грудях i пiдставляє всього себе пiд удари. Вiн готовий прийняти все, що прекраснiй дамi рiзнометалевих лицарiв завгодно буде з ним зробити.

– Ви – недобрий. I злий. Не хочу з вами мати дiла. Я до вас у страшно важнiй справi, а ви…

– Я готовий до всяких послуг.

– Ви готовi тiльки лежати й посвистувати. От бачите, що це таке! Га!

Труда пiдносить трошки вгору ногу й показує черевика. -Маленький, давно-давно нечищений, подряпаний, такий бiд ненький, вiн на смерть поранений- пiдошва геть-чисто вiдiрвалась, обвисла – i черевичок роззявив рота, показуючи бiлий обтягнений навколо язичок.

– Фi, фi, фi-i! Каюк. Ну, що ж, стiльки рiзнометалевих лицарiв, та не можуть полагодити одного черевичка?

– Ах, вони полагодять! Собi не вмiють. Та й не в тому рiч. Рудi! Iдiть сюди! Швидше!

– Але ж Рудi хiмiк, а не швець, дозвольте вам нагадати. I не лицар.

Труда раптом пильно мовчки дивиться на Макса i, зiтхнувши, знизує плечима.

– I я не лицар, на жаль.

– Ну, як до кого. Рудi! Я в дуже важнiй справi. Це нарештi стає вже зовсiм безглуздя; в Берлiнi живе кiлька мiльйонiв здорових ледарiв, а ми мусимо ходити в подертих черевиках. Ви подивiться.. Ну? Це – остання моя пара. А ми хочемо органiзувати театр. Ну, куди ж тут театр, коли черевикiв нема, сукнi подертi, електрики нема, води нема, в театрах од канонади всi шибки повибиванi. Страшно безглуздо, нарештi. Що ж, так i будемо ми, як вiвцi, жити?

Макс iз жахом пiдiймає руку, робить круглi очi, вiдсахується назад.

– Боже мiй! Що я чую?! Рудi? Що ми чуємо?!

– Максе, ви нiчого не розумiєте.

– Цiлком iз вами згоджуюсь: нiчогiсiнько не розумiю.

– Охоче вiрю Але ви. Рудi, розумiєте! Правда?

Рудi (такий смiшний, незвичайний iз своєю каштановою борiдкою й вусами, в яких поховалися ниточки уст) знизує плечима.

– Я розумiю, але що ж можна зробити!

– Що??

Труда стрiпує чорно-синiми кучерями:

– Засвiтити електрику, пустити воду, повставляти шибки, полагодити черевики, пошити сукнi.

Макс засуває руки в кишенi й дивиться в небо, як курка, одним оком.

– Нiчого собi програмочка. А хто ж то зробить? Лицарi!

– Ой Максе, ви сьогоднi страшенно… Ну, нiчого, нехай! Хто зробить? Ось хто: ви. Рудi, я, лицарi, мiльйони отих ледарiв. Та що, справдi, не можна води пустити? Не сором! Та я сама зберу вам тисячi охочих зараз же їхати по вугiль. Вся ж справа у вугiллi? Максе, ви не посмiхайтесь, не судiть по собi. I якби ви не були таким тюхтiєм i не валялись у себе на канапi, а балакали з людьми, ви б i самi це побачили. I зовсiм не того, що хочуть старих порядкiв. Ого, вибачте. А просто хочеться робити, ну, от, хочеться й бiльше нiчого! Або, як каже людина Шпiндлер, "перевага iнтеграцiї над дез… де-зин-те-грацiєю". Просто нема куди сил дiвати. Ну, вiд радостi, вiд щастя, вiд… вiд волi хочуть робити. Ви цього не розумiєте, правда! Будь ласка. Рудi, а ви теж не розумiєте?

1 ... 120 121 122 123 124 125 126 127 128 ... 149
Перейти на страницу:
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Сонячна машина - Володимир Вiнниченко..
Комментарии