Перекручена реальність - Ірина Солодченко

– Хочете послухати, шановна, яка мета у військ спеціального призначення? Так слухайте: дезорганізація керівництва, диверсії, напад на особливо важливі об'єкти, застосування в тилу супротивника зброї масової поразки, деморалізація військ і населення. Спецназівці вчаться усувати ключові фігури держав: міністрів, прем'єрів, головнокомандуючого, президента, командуючих військовими округами та їхніх заступників. А методи їх роботи – підкуп, шантаж, психологічний тиск… Ви як собі їх уявляєте? Озброєні до зубів бігають у камуфляжі по лісах і ночують просто неба? Аж ніяк… Живуть, бля, в готелях, вдягнені у джинси і пересуваються на іномарках під виглядом туристичних груп, спортсменів, бізнесменів та комівояжерів. Вони знають місцеві звичаї, володіють прийомами рукопашного бою, майже всіх видів боротьби з використанням предметів, що колють та ріжуть. Їх фізичні й моральні навантаження балансують на межі можливостей людського організму. І тут одного здоров'я замало… Тут необхідна психологічна підготовка: доведення бойових якостей до автоматизму… Бо спецназівець мусить будь-що залишитися живим.

Ігор палив, поставивши лікті на стіл і слухав. Аж ось наважився перервати монолог свого сп'янілого товариша.

– Ти простіше кажи. Спецназівця вчать не боятися крові й бути здатним вбивати супротивника в тісних приміщеннях, коли дивишся людині просто в очі. І вбивають вони переважно невинних людей, бо кожний солдат спецназу мусить неодмінно виконати свою задачу.

– Так, – підтвердив Швайко. – А як їх вчать? Кидають у воду – і пливи. Не виплив – що ж… Так сталося… Вчать нічому не дивуватися й нічого не боятися. Перша зустріч мого племяша з кров'ю була такою… Пробачте, Олю, якби ви не були суддею, я б вам цього не розповідав… А ви, як я розумію, всього набачились… І ви мусите знати… Так от… Його примушували плазувати в крові і різати вагітних кішок тупим лезом… Словом, не для жіночих все це вух, навіть, якщо це вуха судді…

– Такий вечір… – почала Ольга (а вечір і справді був чудовий: тихий, теплий. На заході небосхил перетворився в червону тоненьку смужку). – Десь у інших людей починається світанок, а тут – ніч, і зорі виблискують.

– А мені цікаво… – з протягом сказав Анатолій. – Що твій племінник ще розповідав?

– Мало він розповідав…. Та я й так знаю… Входить до кімнати, а йому на шию змію. Вранці суне ногу в чобіт, а там – сірий пацюк. Суботнього вечора, коли, здавалося б, після важкого тижня можна й перепочити, кидають до маленької тюремної камери, а там – злий собака. В руках завжди зброя… А звикнувши до зброї, вони і в цивільному житті не можуть від неї відмовитися. А техніка виживання? Якось взимку викинули їх втрьох на парашуті у тайгу. Ні карти, ні компасу. Лише калаш з один патроном, бля. І що таким молодцям у цивільному житті робити?

– Солдат спецназу – це просто ходяча зброя, – підсумувала Ольга..

– Так, – не зупинявся Швайко. – Ходяча зброя… І щоб виконати завдання він силою витягне з будь-кого необхідну інформацію. Силою!!! Уявляєте?

– Я читав одну книгу, – вступив до розмови Анатолій, – і вона мене вразила. – Якийсь Міллер написав. Називається "Командос: Формування, підготовка, видатні операції спецпідрозділів».

– Читав і я цю книжечку, – додав Ігор. – Тільки цей Міллер насправді колишній російський спецназівець.

– Може й так… Так от Міллер наводить цитату якогось чи то Стайнера, чи то Свайнера… не пам'ятаю. Цей Стайнер-Свайнер написав "Підручник дилера смерті". І він пише, що в США професійних убивць використовують і армія, і мафія… Спецпідрозділ флоту «тюлені» дає заробіток платним вбивцям, а сили спецпризначення мають свої власні елітні "команди вбивць", куди беруть надзвичайно витривалих професіоналів, які діють методами командос – особливо підготовлених до сутичок вояк. Це – майстри холодної й вогнепальної зброї, єдиноборств, і водночас освічені й добре виховані люди… Стайнер прямо пише, що всі уряди навчають вбивць. Особливо вербувальники придивляються до пристрасних мисливців, чиї риси та інтелект якоюсь мірою збігаються із психофізичними характеристиками професійних убивць. Перспективними кандидатами є й ті, хто зі своєї ініціативи займаються різними видами контактних єдиноборств, карате, бійкою, ножем і таке інше.

– А я читав іншу книгу…- почав Ігор, та Швайко його перепинив.

– Вийдемо… Я сюди, бля, не для того їхав, щоб літературні бесіди вести.

І вони вийшли за хвіртку. А Ольга заходилася прибрати зі стола та готувати каву. Щоб не мовчати вона спитала Анатолія:

– А ви чим займаєтеся?

– Купи-продай… Нічого цікавого. Вася – мій шкільний товариш, тож ми з ним трошки погуляли…

– Який Вася? А…Швайко…

– Так… Вирішили трохи відірватися та опинилися в Ялті… Вашій роботі не позаздриш… Увесь час із злочинцями, вбивцями…

– Авжеж… Та я вже звикла…

– Я десь вичитав цікавий факт. Якщо не заперечуєте, я продовжу тему. Виявилось, що під час війни більшість солдат у бою не стріляють через внутрішній опір. І тепер солдат в армії спеціально навчають переборювати цей внутрішній опір… Уявляєте якими методами? А потім ці душі виходять у цивільне життя й застосовують там всі навички…

– А телебачення? – підхопила Ольга. – А література? А комп'ютерні ігри? Скрізь насильство. А як це страшно в реальності. Як страшно й боляче бачити очі батька, якого такий от навчений державою «командос» позбавив дитини. А за гратами вони ніякі не герої… Белькочуть щось про те, як ні сном, ні духом не відають, яким чином із шумового пістолета зникла перетинка… Таж в цивілізованих країнах такі люди все життя під доглядом уряду, а в нас, навчившись стріляти, хлопці беззастережно намагаються використати отримані знання в охороні, бандах, мафіях…

– Так, я згодний: навчені стріляти люди – небезпечні для суспільства. Але не треба забувати, що саме суспільство зробило їх такими й нічого не зробило для їх повернення до нормального життя. І потім громада розплачується за це. Хіба не так?

– Та так…

Коли Ігор із Швайком повернулися на столі вже стояла кава з тістечками. Зітхнувши, Швайко шумно сьорбнув з чашки і подивився навкруги:

– Яка краса…І навіщо люди вигадали науково-технічний прогрес? Як ви там казали, Ольго Володимирівно, «десь у інших людей починається світанок, а тут – ніч, і зорі виблискують»?

І раптом заспівав низьким потужним голосом:

– Ой, дівчино, по гриби ходила,В зеленому, гаю заблудилаВ зеленому, гаю заблудила!Приблудила до зеленого дуба:Оце отут я, ночувати будуОце отут я, ночувати буду!

На її очі навернулися сльози… Це була мамина улюблена пісня. Колись вона зі своєю сестрою чудово співала її у два голоси… Ольга вже тепліше поглянула на Швайка і підхопила:

– Я ж думала, що дуб зелененький,Коли бачу – козак молоденькийКоли бачу – козак молоденький.

Всі співали, крім Анатолія, який навіть не підмугичував.

– Це я був одного разу на Львівщині, – став розповідати Швайко. – Їздили до родичів дружини. Сіли от так увечері під грушею, випили, те-се… Аж ось хазяї переморгнулися та як затягли «Огней так много золотых на улицах Саратова». Я охренів, бля. Не дав їм і доспівати. Кажу: це я сюди пхався за 1000 кілометрів, щоб кацапські пісні співати? А вони: ми думали, вам приємно буде. А я ж наполовину кацап, бля, в Іркутську народився і до восьмого класу в школу там ходив, поки ми на Україну не переїхали. І мати моя так гарно українські пісні співала. Тож як гримнув – «Ой, дівчина по гриби ходила…», вони ледве з стільців не поперекидалися, бля.

– А цю знаєте? – спитав Ігор. І сам собі відповів. – Цю пісню ніхто не знає. Я народився на березі Дніпра…. І там з дідів-прадідів її співають:

– Баламуте, вийди з хати,

Хочу тебе покохати,

Покохати та й забути,

Всі ж ви хлопці – баламути.

Цю пісню дійсно ніхто не знав.

– Найстрашніше, що з нами вони і підуть, – підвів підсумок Ігор… – Ми ці пісні ще від батьків чули, а наші діти їх зовсім не знають. Моє рідне село скоро перетвориться у «заповідник». А там така природа! Глибокі балки, яри, степ широкий, кручі… А деінде збереглися навіть залишки гранітних скель і верхівки кам'янистих островів. Та якийсь депутат вже накинув око на ці землі, зробить вхід по 50 гривні, понаставляє шашличників-чебуречників, і – кінець природі… Під кожним кущем валятимуться пляшки, обгортки та інше лайно.

… Гості виїхали о другій годині ночі. Провівши їх, Ігор знову пішов у душову, а Ольга вирішила ще трохи подихати свіжим повітрям. Наприкінці городу вона натрапила на невеличке болото. Кумкали жаби, цвірінчали та шипіли цвіркуни… Була дивна тиша, мир та спокій… Сидячі на вогкій траві вона згадала Анатолія. Перед тим, як поїхати він взяв номер її мобільного. Сказав, що хоче проконсультуватися з одного питання. Ох вже ці консультації…