СІМ ВОРІТ - Олена Захарченко

Тимчасом десь там, у горах, досі не знаю, де, будуть швиденько ліпити зі свіжої глини і очерету нового ідола, готувати до посвячення, щоби посвятити нову Іннану.

Якщо я зараз упаду з Риби… Понесло ж мене!

Чого ці риби не сплять, як мертві звірі?

Цікаво – вони якось тут посортовані? Наприклад, ті, яких засмажили, – окремо, а ті, що з'їла щука, – окремо?

Цікаво, тільки не спитаєш ні в кого, Наташка – злобна особа. Зараз висміє і накричить. Добре, хоч про Рибку не читала нотацій – мовчи, мовчи! Коли я ще сюди потраплю, цікаво? Та ніколи ж.

Он шторм улігся, Наташка розправила плечі, кругом нас щось високо стрибало з води – такі риби чи такі пташки, що плавають. Мерехтіли веселкою переливи якихось зграйок із-під поверхні. Все світилося, вода блищала, бризки іскрились, як феєрверк.

Десь далеко заворушився вогник. Він коливався, ніби лежав на хвилі. Наша Риба пливла прямо на нього. Але він теж рухався – то був не берег і не ворота. То було щось пливуче.

Щось велике.

Темне.

Вогник світився вже згори, а тінь чогось лякала нашу Рибу, і вона боялась підпливати ближче.

"Ей! – закричала Наташка, закинувши голову. – Ей, Утна… Унта… Діду Ной! Оглохли? Ей!!! Це ми! Спускайте вірьовки!"

Щось добре лупнуло мене по носі – міцна мотузка. Коли нас витягли – я, нарешті, зрозуміла, що таке ми наздоганяли. То був старовинний дерев'яний корабель без вітрил.

Риба уже десь собі попливла, не прощаючись, не чекаючи, забувши про нас – далі, напевне, мнучи свою тяжку думку про те, які погані жінки, котрі тягнуть чоловіків, забираючи їх від волі. Я не бачила її через борт, хоч і перехилилася. Цікава Рибка. Золота Рибка з іншої казочки. І нема ж у кого розпитати, чого вона така жінконенависниця.

Наташка тимчасом сварилася зі старим дідом із довгою пишною бородою, котрий один і був на цьому кораблі:

"Нє, ну ви не могли пождать, да? Ви когось хоть везете! Да ви тут сам один, і попливли, будто вас там ждуть!"

Дід дивився на мене.

"Ти Інанна?" – спитав.

"Ага".

"А я Утнапішті. Неті називає – Ной, можеш і ти так само".

"Я думала, ви не вмієте по-нашому балакати".

"Та… шо ж… вивчив, як таке робиться".

"Ну скажіть – і багато ви везете?" – наполягала Наташка.

"Та почекай ти… Дай он мені з богинею поговорити. Тяжко тобі бути Інанною? Чув я, що та, попередня, в монастир пішла і скоро вмерла?"

"Ага. Так і було. А мені – ніяк. Не тяжко".

"А жити не зважає оте?"

"Ні… А як має заважати?"

"Нікого ви не везете! – знову встряла Наташка. – Пустий ковчег, і не могли почекати? Ми там чуть не потопились, на тій Рибі!"

"Та почекай, Неті! – розсердився Утнапішті. – Та помовч!" – і, хапнувши її за плечі, завів до однієї з порожніх кліток, яких там було багато, і зачинив дверці.

Наташка там затихла.

Утнапішті взяв мене за руку, повів до ліхтаря на носі ковчега і посадив на якусь лавицю.

"То ти ще не знаєш, що може робити богиня Інанна? – Я встала, але він знову мене примусив сісти. – Ти ще не вмієш викликати в людях люту пристасть? Ти ж Інанна! Ти ж мусиш це вміти, може, просто сама не знаєш?"

"А як?"

"Я не спеціаліст. Знає Інанна – богиня плотського кохання".

"А Енкі казав – вона богиня родючості і сходу сонця".

"Але це не головне, головне в ній те, що у грецькій Афродіті, римській Венері – пристрасть, вогонь плоті…"

Мені стало якось не по собі, ніби він каже непристойне. Я встала і пішла понад бортом, дивлячись на воду, він не йшов услід – лишився біля ліхтаря.

Отже, так?

Я думала – отже, так?

Я згадала київську квартиру і того хлопця, з яким ми пили чай, у той день, коли Олег мені сказав… коли я розбила артурову чашку.

Он що тоді було!

Як же це робиться?

Напевне, якось дуже просто.

Я обходила ковчег, нервово мнучи пальці, клітки дивились порожнечею, я закривала, відкривала в них дверцята, і з однієї щось шаснуло по палубі. Я крикнула і вискочила на лавку. Тут же не було ні душі!

Може, це якась риба? З мого волосся? Випала з-за пазухи? Вона вміє повзати?

На лавку напроти мене застрибнула мокра кішка. Смугаста, худа і з голодними очима.

Де вона тут узялась?

"Де ти взялася?"

Тонка мелодія прозорих склянок, як у мареві, комариним дзвоном висла над нами, і навіть можна було розрізнити слова:

"А я-я-я була міс школи… а ми-ми-ми не знали тоді ще, що можна мріяти стати моделлю…" – нив тихо хтось, тонесеньким жіночим голосом, вплетеним на нелюдсько високій ноті в мелодію прозорих склянок.

Кішка покліпала, жалібно нявкнула і стала лизати лапу. Якась здоровенна чорна рибина, завбільшки з кита, стрибнула високо з води і, перелетівши чорною тушею над нами, ляпнулась у воду знову, тільки бризки обсипали нас із кішкою.

Вода підхопила мелодію прозорих склянок.

"…а краса нам була тільки, щоб вийти заміж. Ми мали стати, як наші мами – робітницями на заводах, біля мартенівських печей розжиріти і забути, що були "міс школа", і я вийшла заміж, зразу після школи, як і треба було… "

Щось крикнув Утнапішті, тобто Ной.

Кульові блискавки клубками пролетіли над водою – це були не блискавки, це наш ліхтар відбився на мокрих спинах дельфінів… І світло долилось у мелодію води і прозорих склянок, вивищивши її до висот болісних, важких, які не можна чути, не можна бачити, не можна…

"…а вийшла я заміж, як усі – вагітною, на третьому місяці, і через рік розвелась із чоловіком, бо він пив і гуляв. Усі наші дівчата пройшли цей шлях, ні одна не перескочила… тільки завод закрився, а мамка сказала – хватить мені на шиї сидіть!"

Я вже не витримувала примарності, нереального марева, заверещала, схопила кішку, труснула її і кинула під лавку, щоб занявчала.

Музика впала.

"Пасіба, солнишко! – сказала, вилазячи з-під лавки, Наташка. – Цей дєд превратив мене в кота. Пасіба".

В мене руки тремтіли. Я обернулась до риб і плюнула далеко-далеко у воду.

Класно!

З такими даними тільки повією працювати – сама розпалила, сама задовольнила, і грошики в кишеньку. Багато.

Йолки-палки, як сказала би Наташка. Де вона, до речі?

Далеко, на самій грані видимості, загорівся вогник, і ще, і ще.

"Бачиш, – м’яко спитав Утнапішті, він знову стояв біля мене, – це пливуть душі. Човнами. Бачиш, як їх багато?"

"Я думала, вони плавають через річку. Стікс, так?"

"Так. Тільки це не річка, а велике море. Дехто каже навіть – океан".

"Куди вони пливуть?"

"Он туди".

І я побачила чорну блискучу скелю, з неї вниз дрібними водоспадиками стікали струмки. Перед скелею вирізнявся один здоровенний камінь – він був окремо – це була інша скеля, дивна – ніби з двох частин, ніби не скеля, а ворота… І між ними хитався маленький човник зі світлими веслами.

На човні хтось сидів, і, коли ми вже підпливли аж до нього, коли Наташка стала злазити вниз, до човника, я того, хто там, упізнала: то був труп.

Тільки тепер уже не труп, а звичайний собі спритний циган із сережкою у вусі, з чорними очима.

"Ану, – подумала я, – як же це робиться?… Те, про що Утнапішті мені розказав… "І почала дивитися цигану в потилицю, як він гріб веслами, нічого не спадало на думку, і скоро я забула, замріявшись, аж поки раптом не зауважила, що він обернувся і витріщився на мене.

Величезними очима.

Не кліпаючи.

Ну знаєте, є такий погляд… Часом дивляться так хлопці, як добре п’яні і ти в гарному платті…

Я засовалась на лавці і сховалася за Наташку.

Як це в мене знову вийшло?

Тут човен стукнувся носом у скелю, і Наташка вискочила, а я за нею, швидко-швидко, аж послизнулась на мокрому камінні. Ну його в баню, чесне слово! Чого я раніше не знала – знадобилося б, а тепер уже пізно.

"Осторожно! – крикнула Наташка. – Острожною треба буть! Я он один раз неосторожно поступила – і бач, до чого докатилась? Тягаюсь тут, вожу всяких ідіотів, а могла б нормально жить!"

Ми пішли між каміння, і я, аж поки не завернули за якусь скелю, відчувала потилицею погляд цигана Крадія.

За скелею Наташка всілась і потерла собі коліна долонями, витягла пачку жуйки.

"Посидим тут. Оддихнем. Курить хочеться, але ж усьо мокре… Протівно тут, правда?"

"Та ні – цікаво".

"Це патаму, шо ти тут перший раз. Перший раз і мені було інтєрєсно…"

"А ти як тут опинилася?".

"Да по дурості! Хотя почалось воно ще задовго до того, всьо нам не так шло. Прикінь – була хата в Рафаловці, дід із бабою жили. Баба вмерла, ми подумали з мамкою, шо діда заберем до себе у Львів, хату продамо і будуть гроші, а ще позичим і купим мені квартиру… Так – щас! Дід женився! А тут ще мій зовсім загуляв, розвелась. Мала в мене була одна. Настя. А потом, ну прямо як на зло – на роботі в мене… Я на хазяїна работала. Ну тіпа торговля. На базарі. Да, і случилась в мене недостача. Тоді Нелька прийшла до мене на точку – однокласніца, ну ми так нічо, поболтали, я їй про свого розказала, вона – про свого, якраз розвелись, тижня ще не було, випили з Нелькою, але культурненько, трошки… А ввечері – здавать виручку, а недостача така крупна, ну хоч вішайся. Да і не в том дєло, шо Нелька зайшла, шо я там затринділася з нею, нічо не бачила, шо продавала, то ж… я ж не первий день у торговлі, в мене ж не то шо в деяких дур тупих! В мене всьо всігда чьотко… ну там бувало, канєшно, то туда, то сюда, але ж в той день – піввиручки нема! Даже більше! Я вже в рьов, а дєвки наші посовєтували одну відьму, тіпа ворожки, вони до неї всі ходять по всякій мєлочі, а я не ходила – бере дорого. Приперлася я тоді – а вона сидить вся в антуражі – там сушені жаби і всьо такоє, висить кругом неї, лежать там усякі каміння на столі. Стала я і реву. А вона питає – тобі шо, тіки бистро: на удачу, на дєнгі, на мущіну чи на дітей? Я кажу – я з базара од Людки і Свєтки. В мене недостача сьогодні дуже велика, зробіть шось, бо піду вішаться! А в неї там, в другій комнаті, сидить якась компанія – чути голоса мужскі. І вона всьо на двері оглядається, всьо вертиться. Я їй торочу про недостачу, про дєньгі, про хазяїна, а вона мені – так я не поняла, тобі гадать чи тобі на удачу? Я їй знов – і в рьов, кажу – ви остання надєжда! Тут один із комнати заглядає – питає її: ти скоро чи нє? Вона мені – дєвушка, прийди завтра. Я їй – не прийду, мене ж завтра уриють! І реву. Тоді цей, із комнати, підходить до мене і гладить по голові, так ласкаво, розпитує – шо сталось, чого я тут реву. Урод! Це був цей Енкі, дурак. Він мене і втішав, і завів до компанії, і налив мені, я випила. Як малєнька йому всьо розказую, дура. А потім тільки – брик, підмішав чогось у горілку. Ну а вже проснулась… сама понімаєш – не чєловєком. Вже вони наді мною провели той свій обряд дурацкій. Ну – ти понімаєш, про шо я. І всьо…"