Детектор часу (на украинском языке) - Василий Бережной

- Це ж ясно як день: тiльки за нормальної еволюцiї бiосфери може розвиватись найвищий вид живої матерiї - людський мозок... У космосi є цивiлiзацiї, якi в технiчному розвитку далеко перегнали Землю. Але цей однобокий розвиток безплiдний, це шлях до виродження людської популяцiї.

- Слушно сказано, - пiдтримав Григорiй Федорович. - Над нами тяжить проклята дилема: або людина, або природа. А треба, щоб i людина, i природа.

- Саме так! Гармонiя - ось домiнанта стосункiв Людини з Природою...

- Якби гармонiя була мiж людьми, - Нiна скоса зиркнула на чоловiка, i той одвернувся до вiкна, - а то одне одному так i пiдставляють ногу!

- Я такого не бачив, - розвiв руками гiсть.

- Чи ви з неба впали?!

- А що, помiтно? - учений осклабився. - Але я не падав... Це ж небезпечно.

- То чого ж ви таке кажете? - напосiдалася Нiна. - Правда, ви тут недавнечко, а ось поживете - побачите...

Захопивши лiдерство в розмовi, Нiна швидко повернула її вiд теоретизування до того дiла, заради якого, власне, i був улаштований обiд. Григорiй Федорович мусить стати доктором, i чому б Мирославовi, раз вiн такий прихильник гармонiйних стосункiв, чому б не допомогти в роботi над темою? Звичайно, не за спасибi, це само собою...

Учений навдивовижу легко погодився на спiвробiтництво, проте категорично вiдмовився вiд якої б то не було винагороди.

- Охоче попрацюємо над вашою екологiчною темою, у мене є деякi розробки. Але i я потребую допомоги. Я хочу... як би це точнiше назвати.... Хочу сконструювати Детектор Часу. Потрiбнi будуть дуже тяжкi деталi, а я, самi бачите, фiзично кволий... I якщо Григорiй Федорович допоможе...

- О, мiй Григорiй дужий! - Нiна смiхотливо кивнула на чоловiка. Бачите, яка в нього шия? Хоч обiддя гни.

- Детектор Часу... - замислено сказав Григорiй Федорович. - Цiкаво, цiкаво. Я, коли зможу...

- Як на мене, - докинула Нiна, - час - це те, чого завжди бракує.

- Я це вiдчуваю також, - хитнув головою вчений, - i з кожним роком усе гострiше. То чому ж нам не опанувати цю фiзичну реальнiсть, скажiмо, для перемiщення в Просторi? Теоретично я вже довiв, що Час є джерелом енергiї... Тепер справа за експериментом...

- А що? - запалився Григорiй Федорович i скаламбурив: - Настав уже час дослiдити Час!

- Так, настав, особливо для мене... - трохи сумовито промовив учений, це просто необхiднiсть... Пора опанувати цей океан.

Нiна помiтила, як на коротку мить в його темних очах майнуло зеленкувате сяйво. Наче вибухнув осколок Часу.

2

Цього похмурого лiтнього дня Григорiй Федорович мав нагоду ще раз упевнитись, що сумнозвiсний "закон бутерброда" таки дiє, отой самий, згiдно якого бутерброд падає на долiвку тiльки маслом. Вiн затримався на своїх заняттях i тепер дуже поспiшав, але, як навмисне, тролейбус, в якому вiн їхав з Хрещатика, двiчi застрявав; потiм на зупинцi "Золотий колос" вiн перебiг трасу в недозволеному мiсцi, саме там, де розтринькував свiй час мiлiцiонер... А в Бункерi ж на нього чекав педантично пунктуальний Мирослав. Сьогоднi у них дуже важливий, може, навiть вирiшальний момент: випробування Детектора Часу. Години через двi має пiд'їхати Нiна - домовились пiти в гостi до того зарозумiлого доцента. Хоча вона по дорозi заскакуватиме до гастрономiв, часу все одно лишається в обрiз. От якби при ньому був портативний Детектор... Та це справа майбутнього, на сьогоднi вони зробили величезну махину вагою понад двiстi тонн.

Поспiхом вiддавши мiлiцiонеровi карбованця, Григорiй Федорович пiдтюпцем побiг у бiк Голосiївського лiсу, та пронизливий сюрчок зупинив його, довелося вернутися i одержати квитанцiю. Тодi вже не трухикав, а, розмахуючи руками, пiшов розмiреним кроком по тротуару вздовж огорожi Виставки. Та коли б вiн знав, що станеться невдовзi, то, певне, завернув би назад. Але вiн нiчого такого не сподiвався, iшов собi, поглядаючи то на похмуре небо, то на дуби, що там i сям бовванiли в сосняку. Перебирав у думцi подiї останнього часу.

Якось навеснi, прогулюючись отут, у Голосiєвi, вони з Мирославом попростували до озера i натрапили на величезний залiзобетонний бункер, споруджений, мабуть, ще в сорок першому роцi в системi оборони Києва. Помiж соснами випинався його довжелезний горб, порослий травою. Пробравшись через напiвзасипаний вхiд, вони побачили просторе примiщення - хоч кiньми грай. Кращого мiсця для Детектора годi було й шукати. Вiдтодi й почалася iсторiя Бункера з великої лiтери.

Скiльки довелося попрацювати, виготовляючи тi злощаснi Гравiтацiйнi Точки! Не так-то просто було дiстати сотнi тонн металевого брухту... Але ж i Мирослав... Досi не розкрив свого методу холодного зварювання. Якась чортiвня - такий мiнiатюрний апаратик, завбiльшки iз сiрникову коробочку, а все оте залiзяччя розпорошив i склеїв у двi кулi... Обiцяв пояснити. Я, каже, тобi залишу... Куди ж вiн подасться? А цей прилад... Якийсь новий вид енергiї. В Iнститутi електрозварювання доктора дадуть!

А от пришвидшення Часу пiд впливом тих важезних куль... Спочатку вiрилось, особливо, коли Мирослав доводив це красивими симетричними формулами, а зараз, перед експериментом, закрадається сумнiв. Сконцентрована гравiтацiя... скривлення простору... Але як усе це... Ну, та ось побачимо... Он уже i Бункер виднiється.

Григорiй Федорович побiг, наче його щось штовхнуло у спину, i вскочив до Бункера захеканий.

Пiд склепiнням тьмаво свiтилася лампочка, значить, керiвник уже тут. Але де вiн? Григорiй Федорович роззирнувся - нi за письмовим столом, нi в роздягалцi нема. Дверi в переборцi вiдхиленi - значить, уже там, бiля Детектора.

Квапливо згрiб з голови берета i, осмикуючи пiджак, поспiшив туди. У примарному свiтлi бовванiли в дальнiх кутках двi величезнi кулi. Помiж ними i пультом чорним змiєм звивався кабель високої напруги. Панель мерехтiла iндикаторами, отже, Детектор працював, але в крiслi перед пультом нiкого не було. Що сталося? Де Мирослав?

Почуття тривоги захолодило в грудях. Григорiй Федорович став немов укопаний i безпорадно дивився на пульт. Раптом йому здалося, що на крiслi темнiє якийсь згусток, нiби величезна тiнь вiд постатi ученого. Затамувавши подих, обережно пiдiйшов на кiлька крокiв ближче. Нiчого нема. Мерехтлива тiнь розтанула, та чи й була? Може, Мирослав, очiкуючи на нього, вийшов на свiже повiтря, походжає попiд соснами...

Григорiй Федорович обернувся i заспiшив до виходу. Кiлька хвилин марно покружляв навколо Бункера, вдивляючись у лiсовi тiнi, потiм знову зайшов усередину. Досадливо зiтхнувши, сiв за письмовий стiл, знiчев'я окинув поглядом папери. О, зелена папка, учора її тут не було. Розгорнув i з подивом прочитав на титульнiй сторiнцi своє прiзвище, пiд ним заголовок монографiї: "Бiосфера як визначальний фактор еволюцiї ноєсної матерiї. Соцiобiологiчне дослiдження". Ого! Надрукував, Коли ж вiн устиг?

Очi пожадливо побiгли по рядках. Вступ. Загальнi положення, але як викладено! Та тут свiтогляднi, фiлософськi проблеми... Так, далi. Рани Живої Природи... Порушення екогенезу* на якiйсь уявнiй планетi.