СІМ ВОРІТ - Олена Захарченко
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
З роботи мені на мобілку дзвонили, бо я маю мобілку і я роботу маю, бо я як людина маю вигляд, як людина ходжу і балакаю з людьми – як Кирило Мефодієвич, лікар.
Марина Чех: студентка;"У чужому місті, як у чужому тілі", – подумала студентка Марина, хоча їй хотілося думати не про чуже місто, а про того хлопця, з квартири якого оце щойно вибігла, розтріпана і зла.
Квартира хлопця – хтозна-де, на якійсь далекій околиці, принаймні Марина раніше ніколи в цьому районі не бувала.
Марина взагалі мало де в Києві бувала.
Марина тут живе всього два місяці.
І їй тут погано.
"І просто ж сиділи… – подумала ще… – Ну навіть нічого не пили…"
Тобто пили чай. А він жалівся на свою депресію, оцю постійну осінню хандру, що нападає на людей, але він був хлопець нетерплячий, егоїстичний, тому казав "депресія". І ще багато чого казав, ну як люблять хлопці дівчатам жалітися. Казав: "Така запара, і всі мене кинули, жодного друга не лишилося, я навіть пива не пив уже два місяці, бо тупо нема з ким". Так казав, а вона слухала і кивала головою – так, як дівчата подібні речі слухають.
Ясно, що він перебільшував, хотів, щоб їй шкода стало, а вона розуміла, що він хоче, і шкодувала, але не настільки щиро, як йому хотілося б.
Тут Марина плюнула собі під ноги від злості і підфутболила каштан носком туфельки.
Осінь це.
Київ.
Хворі, руді каштанові дерева. Блискучі, лаковані каштани на асфальті – хочеться назбирати їх собі цілу торбу, тільки що з ними робити вдома?
Марина глибоко вдихнула холодне повітря.
Дурень!
Поїхала до нього, бо конспектів обіцяв цілу купу, бо він уже другий рік у магістратурі, в Києво-Могиляській академії, він і те знає і се знає, і ще в нього з інтернету повно інформації нарито, на флешку скине, казав. Поїхала, а що?
Марина просунула руку, протислася пальцями в рукав куртки і обсмикала порвану блузку.
Сиділи, чай пили.
Сиділи як люди.
І тут, раптом – в очі їй втупився, як сам не свій, зблід, змертвів, повітря так вдихає, як тоне, з-за столу встав – чашка дзенькнула, тенькнула, впала. До Марини ступив, як сновида, як обморочений, Марину – хап!
Вона ще один каштан підфутболила, полетів ой-йо як далеко, подивилася праворуч-ліворуч і зрозуміла, що пішла не туди і заблукала.
Район цей називався Воскресенка. Хрущовки-хрущовки… Дерева. Трамвай їде. Квадратний, як коробка, кутастий. Скрипить колесами… Ай-яй-яй… Де вони їх такі старі беруть, ті трамваї? Як ті трамваї їздять, не розваляться?
Заблудилася…
Вони тоді йшли – з цим хлопом, він її вів до себе – трамваїв не було.
Вони йшли – були великі супермаркети.
Вони від маршрутки йшли.
Добре, що там, у нього, хоч не роззувалася!
Як тепер вибратися з цієї, як там її?
Воскресенки.
Лівий берег. Київ.
Біля ларьочка стояв алкоголік і нюхав пластиковий стаканчик. За ларьочком починалося чи то трамвайне депо чи то що таке – трамваї стояли порожні. Такі кутасті, старі, квадратні, фарбовані в жовте і червоне, обмальовані негарними графіті.
Депо.
Кудись же вони звідси їдуть. Може, до метро?
"Вибачте, – звернулася до бомжа, що рився в смітнику, – ви не скажете…"
"Інанно! – перебив її бомж, обернувшись. – А ти що тут робиш?"
Марина подумала нерозбірливе і зле слово.
"Енкі! – сказала, бо це був її добрий знайомий, бродячий древній шумерський бог Енкі. – Я ж просила сто разів – ніякої "Інанни" на вулиці!"
Енкі був розумний дід, добрий дід, тільки трохи… ну як то – шумерський бог. Марининого хлопця він, наприклад, називав Гільгамешом. Спробуй вимови!
Артура називав Енкіду.
Заскрипіло, загриміло – трамвай із депо поліз.
"Ага, – сказав Енкі, – то це чемна дівчина Марина Чех гуляють Києвом? Чемна дівчина плакала, і в неї розмазана помада?"
"І що?"
"Витрись".
Хустинки в нього чистенькі. Він узагалі не бомж, він – шумерський бог.
"Що вчора робила?" – спитав Енкі, аби що спитати, бо трамвай хитало дуже, і Марина вже сильно поблідла, її захитує в транспорті, дуже незручно – до батьків їздити треба аж 300 з гаком кілометрів маршруткою. Зі Львова ближче було. Але Львів закінчився бакалавром, а магістерський диплом їй потрібен був київський. Так казала. А може, просто через те, що її хлопець пішов сюди – то і вона за ним.
"Були в Артура", – відповіла Марина, аби відповісти – її вже починало нудити.
"З ким?" – запитав Енкі, аби спитати.
"З Олегом. І Юля була".
"Юля?"
Олег – то був її хлопець. Артур – Олегів товариш, сусід зі Львова, а Юля – Маринина однокласниця й одногрупниця, у Львові і тут теж.
"А що"… – подумала Марина, згадавши Юлю і уявивши, що б та їй відповіла, якби розказати, як вона оце сьогодні, в цього придурка з його чаєм… Юля би сказала: "Та капець, яка пристрасть! Прямо дах зірвало хлопцю".
Подумавши так, розсердилася.
І нудити перестало, від злості.
"Юля, Юля… – бурчав тимчасом Енкі. – Часто – Юля".
"Вони – пара".
"Хто?"
"Юля й Артур".
"Давно?"
"З літа".
"Ти?"
"Що?"
"Помогла їм".
"Ну… я подумала – так буде всім краще. Олегу. Щоб усі ми разом тепер. Щоб я не ходила до Юлі, а він не валандався хтозна-де. Він із Артуром – дуже… прямо дивно, як вони… дружать".
"Так?" – перепитав Енкі. Побурчав, як ведмідь, черевом. Посовався на сидінні.
Люди дивилися на них – студентка магістратури і бомж. Вони ж не знали, що він не бомж.
"Живуть?"
"Ні. Вона – у Ворзелі, в гуртожитку. Він – на Подолі. Батьки йому купили квартиру".
Марина зі своїм хлопцем уже аж два місяці жила. Від самого першого вересня. Від самого початку життя в Києві.
"Довго ще?" – спитала про дорогу.
Енкі сказав.
Рипів трамвай.
Дорога взагалі довга-довга, коли вперше їдеш, коли Марина вперше їхала від метро "Берестейська" трамваєм до їхньої квартири з Олегом, то їй здавалося – проминула цілу вічність брудних дворів, закинутих заводів, будок із гральними автоматами, плакатів, реклами і покривлених тротуарів із калюжами.
Тепер – нічого, звикла щодня. Всього якихось 15 хвилин.
"Метро, – сказав Енкі. – Виходимо".
Вони вийшли і спустились по оббитих, вищерблених сходинах штовхатись у підземному переході, між брудних, темних стін, слабенького освітлення, запаху могили.
Продавали яскраві салатові шматяні квіти на могильні вінки, тапки, шкарпетки і журнали.
"Енкі, – спитала Марина, задивившись на обкладинку журналу і спинившись, -слухай… Інанна – вона в шумерів богиня чого?"
"Казав".
"Сходу сонця там… родючості… Слухай, а хіба пристрасть… ну… плотське кохання… воно не те… не її?… ну… якщо за логікою, якщо родючість…"
"А що сталося?"
"Та нічого".
Пішли далі. Метром ще їхати довго. Через пів-Києва.
"Ти куди зараз? До нас?" – спитала в Енкі.
"До річки. Жетон дати?" – в Енкі постійно купа тих жетонів, у смітті він їх знаходить, чи що?
Марина хотіла з ним піти до річки, тобто до Дніпра. Розвіятися, погуляти, але ж Олег там чекає. І думає щось. Дзвонив он – вона звук вимкнула.
Що би йому збрехати?
У вагоні метро стіни рекомендували найкращі курси з вивчення англійської мови, найкращих розробників і розкрутників сайту за один день, а ще – сходити до супермаркету "Космо" і купити шампунь із якоюсь новою формулою всередині.
Марина подивилася на стіни, подумала про щось: чи то про свою непристойну пригоду, чи то про богиню Інанну, а потім вже не думала, бо полізла через телефон до соціальної мережі й підвисла там, не помічаючи ні грамотних стін, ні мам із малими дітьми на руках, яким тре' було поступитися місцем.
На зупинці трамвая, як вийти з метро "Берестейська", горів синьою зіркою високий офіс "Київстару".
"Стемніло, – подумала Марина і погладила пальцями в кишені блискучий, слизький каштан. – Що ж Олегу збрехати?"
Хотілося кави.
Уявила собі теплу каву в кухлі. До кави уявилася маленька однокімнатна хрущовка, яку знайшов і винайняв для них Олег. А потім і сам Олег. Чорне стрижене волосся. Чорні очі. Смаглявий довгий ніс. Широкі плечі. Худий живіт. Червоний плетений светр із ромбами.
Можна правду розказати, але, по-перше, він піде і наб’є морду тому хлопу з Воскресенки, і повибиває йому зуби, і наробить собі проблем, а по-друге… було там щось таке… про що треба подумати, і щоб не заважали, щось – ух, класне! Секунда якась…
Приїхала маршрутка, що йде "по трамваю".
Марина стояла, хапаючись за поручень, щоб не впасти, і цілу дорогу до своєї зупинки думала, що збрехати і чи зайти зараз до магазину, чи не треба.
Краще б вона подзвонила Юлі.
У Києві "під’їзд" називають "парадноє". Марина ніяк не розуміла спочатку, що вони питають, коли питали.
У під’їзді не світилося.
Марина пройшла вздовж стіни з білими латками – де фарба пооббивана меблями, які носять по сходах. У дешевих будинках часто міняються жильці – знімачі дешевих квартир.