Формула Космосу (на украинском языке) - Василий Бережной

Кирило Федотович уявляв. О, як вiн добре вiдчував цього фанатика науки, який, мабуть, сподiвався упiймати Всесвiт густою сiткою формул! Хiба вiн сам, Кирило Федотович, не вiддав тьму ночей пошукам всезагального зв'язку свiтобудови?

А жiнка, вiдкопилюючи губу, тим часом розказувала, як її чоловiк занедбав сiм'ю - що їй не придiляв уваги, то це ще пiвбiди, але навiть про доньку не потурбувався, коли вступала до iнституту, ну й не пройшла... В голосi її звучала затаєна образа.

- Скажiть, а цей рукопис... - нетерпляче перебив її Кирило Федотович, зберiгся?

- Ну... не весь. Я трохи зужила... Газет не передплачую, а воно ж то на се, то на те...

- Я вас дуже прошу... Хотiв би познайомитись...

Дама простягла руку i, мило усмiхнувшись, вiдрекомендувалась:

- Вiолетта Михайлiвна.

- Та нi, я... Нетреба, - розгубився Кирило Федотович. - Хотiв би з рукописом познайомитись...

Зауваживши простягнену руку, яка вже опускалася, вчений упiймав її, торкнувся вусами пещених пальцiв, i нiздрi йому заповнив запах духiв та оселедця.

- Ну, то не треба, - вiдсмикнула руку Вiолетта Михайлiвна.

- Не гнiвайтесь, Вiолетто Михайлiвно, це моє прiзвище - Нетреба. Кирило Федотович Нетреба.

- А-а... - здивувалась жiнка. Потiм обличчя її посвiтлiшало. - I треба ж - Нетреба...

- А ваше?

- Мiй покiйний чоловiк - Чаєцький.

- Чаєцький? Чув. Деякi працi читав. Не знав тiльки, що вiн... уже не живе.

- Його вбили оцi формули. - Вiолетта Михайлiвна кивнула па листки, якi тримав у руцi Кирило Федотович. - Глядiть, щоб i вас...

Кирило Федотович вибачливо усмiхнувся.

- Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Вiолетто Михайлiвно, i якщо ви дозволите... Не подумайте, що я посмiв би привласнити авторство... Якщо вдасться пiдготувати публiкацiю, то тiльки пiд його iменем.

- Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фанатик... - Вiолетта Михайлiвна розкрила сумку, вийняла тi два аркушi, якими обгорнула оселедцi, i вiддала їх старому вченому. - А решту... Запишiть телефон, домовимось.

Вечорiло, густi каштани струмували на Хрещатик сутiнки, проте лiхтарi ще не свiтились. Кирило Федотович повертався додому в станi тiєї душевної рiвноваги, коли радiснi сподiвання хоч трiшечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимi, може, навiть без участi свого електронного помiчника.

II.

Кирило Федотович гадав, що його вiзит до Вiолетти Михайлiвни буде максимально коротким: вона вручить йому рукопис, вiн подякує та й пiде, заспiшить додому... Але Вiолетта Михайлiвна, впустивши його до тiсного темного коридорчика, махнула рукою в бiк розчинених дверей:

- Прошу, заходьте. Сiдайте, я зараз.

Кирило Федотович сiв у низеньке крiсло бiля довгастого столика, захаращеного журналами мод. З кухнi долинало подзенькування посуду, спливали дорогоцiннi хвилини, йому нетерпiлось побачити рукопис - аж у пальцях лоскотало, а господарка все товклась там, певно, щось готуючи. Нарештi з'явилась, несучи перед себе срiбну тацю, на якiй стояли пузата кавоварка, блюдечка i чашечки з тонкої прозорої порцеляни, цукерниця, масляниця, тарiлочка з печивом. Поставивши тацю на журнали, Вiолетта Михайлiвна сказала:

- Прошу, частуйтесь. - Сiла в крiсло навпроти. - Може, зробити бутерброди з ковбасою?

- Дякую, - знiяковiв Кирило Федотович, - взагалi, навiщо турбуватись, я ж на хвилиночку...

- То, може, з сиром?

- Дякую, дякую.

- Ну, то пийте каву.

- Менi й кава, знаєте, не дуже... Та раз ви вже потрудились, чашечку вип'ю.

- Може, з коньячком?

- Нi, нi, не вживаю, - замотав головою Кирило Федотович, - я перенiс такий iнфаркт... маю електронного стимулятора серця. Живу з плутонiєм...

- Тобто?

- Ну... є такий iзотоп iз слабеньким гамма-випромiнюванням. Джерело енергiї для стимулятора.

Вiолетта Михайлiвна трохи вiдсунулась вiд столика.

- Та не бiйтесь, це не той плутонiй, яким була начинена бомба, скинута на японське мiсто Нагасакi. То плутонiй-239, а в мене трiшечки плутонiя-238.

Вiолетта Михайлiвна здивовано вiдвела голову:

- Тiльки подумати! I як ви почуваєтесь?

- Ось уже третiй рiк, i - нiчого, добре. Рiдко й згадую про нього, це от до слова прийшлось.

- Мабуть, перевантажувались, - зiтхнула Вiолетта Михайлiвна. - Отак i мiй... Цiлими ночами просиджував за столом. А нащо?

Вона i дивувалась, i обурювалась: навiщо витрачати життя заради якихось там формул? Ну ще коли на роботi, коли за це зарплату дають,- тодi iнша справа. А то ж так, стукнуло чоловiковi в голову - вiн i почав горбитись за столом цiлими ночами, недосипати, недоїдати та все списувати папiр якимись закарлюками...

- Та ще до одруження вiн любив науку бiльше, анiж мене, - скаржилась Вiолетта Михайлiвна. - Повiрите, приходив на побачення о шостiй годинi... ранку! Так, так, було, мама будить мене: "Вставай, жених прийшов!" Отак ми й зустрiчалися щоранку. Вечори вiн вiддавав науцi... Чокнутий, їй-богу!

Кирило Федотович попивав каву, iронiчно посмiхаючись на її фiлiппiки, та зрештою не витримав:

- Це, знаєте, Вiолетто Михайлiвно, як дивитися на життя i науку... Очевидно, Чаєцький вважав метою свого життя пошуки наукової iстини, а не саме iснування, як таке. Мабуть, йому запраглося скуштувати терпкого яблука з вершини дерева пiзнання...

- От вiн i подерся вгору та й упав, - аж нiби зловтiшно зiтхнула вдова.

- А монографiя лишилась, - схитнув головою Кирило Федотович. - Не пустоцвiтом був чоловiк.

- Та лишилась, подивiться, якщо вас цiкавить.

Вiолетта Михайлiвна, похитуючи стегнами, пiшла до кухнi й принесла густо списанi математичними символами аркушi. Простягнула Кириловi Федотовичу:

- Ось, маєте. Кiлькох не вистачає, але то дрiбниця.

В Кирила Федотовича аж руки затремтiли, коли вiн брав папери. Вiдсунув чашечку з недопитою кавою i почав переглядати працю Чаєцького.

- Гм... так... - бубонiв, нахмурюючи брови. - Саме те, що й менi не давало спокою. - Велике об'єднання...

- Вам долити? - Вiолетта Михайлiвна торкнула кавницю.

- Нi, нi, дякую. Тут, кажу, Велике об'єднання!

- Що? - Господарка заклiпала чорними вiями.

- Вiн розробляв теорiю єдиного поля, об'єднував тi сили, на яких, власне, тримається Всесвiт. Ось модель трьох фундаментальних взаємодiй... Кириловi Федотовичу пересохло в горлi, i вiн кашлянув.

- Я вам пораджу пити талу воду, - сказала Вiолетта Михайлiвна. Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тодi вiдтане, до кiмнатної температури. Дуже допомагає для дихальних шляхiв.

Кирило Федотович хмикнув i провадив далi:

- Залишається прилучити до цiєї схеми гравiтацiю, i всi фiзичнi процеси вiд мiкросвiту до макрокосму знайдуть висвiтлення в єдинiй теорiї... - В його очах, до цього сiрих i невиразних, спалахнуло натхнення, голос продзвенiв по-молодечому. - Велике об'єднання! Уявляєте? Та нi, це навiть уявити важко!