Азіатський аероліт - Іван Ковтун

- Там не треба ходити... Тайга.

Горський узяв бінокля. Тунгус не збрехав. На хребті була тайга, але вона лежала, звалена страшною космічною силою. Професор повернувся до тунгуса.

- Куди ж?

Лючетан махнув рукою вбік і без слів повернув у густу зарослу сідловину, злісно вимахуючи пальмою. Здавалося, хащам не буде кінця. Коні остаточно вибилися з сил.

Але несподівано попереду заблищали світлі смуги, далі вони поширилися, і хащі широко, як завіса, розсунулись надвоє.

Всі приголомшено зупинилися перед дивним краєвидом.

Так ось та легендарна, сплетена з казок і химерних оповідань Країна Мертвого Лісу, резиденція страшного «бога вогню Огди»!

На десяток кілометрів, куди тільки сягало око, аж ген до нерівних брунатних хребтів, що стисли з двох боків рівнину, лежала трупом викорчована нечуваним гураґаном тайга. Вона, спалена, зчорніла, впала щільним помостом. Переплівшись чорним гіллям, лежала в якійсь дивній закономірності в один бік верхів’ями. Над велетенським згарищем повис жахний спокій. В небі не видко було жодного птаха. Жоден рух не порушував страшної тиші. Чути було, як калатало серце й гуло в скронях.

І несподівано мовчанку порушив тунгус. Він тихо, з жахом прошепотів:

- Ой, диво, диво, як валив! Кінчав... Всю тайгу - кінчав...

Для нього настав рішучий зламний момент: іти вперед по мертвих деревах, що ніби трупи лежать на землі, далі в країну могутнього Огди, чи повернути назад і з молитвою тікати геть від страшного місця. Він вагався з хвилину, не більше. Побачив - сміливо пішов уперед високий білий чоловік, а за ним, як за проводирем, всі його товариші.

Перемогла цікавість, що часом сильніша й відважніша за хоробрість. Тунгус тихо, не почуваючи ніг, рушив услід за експедицією. Серце йому скажено хвилювалося в грудях: він порушив священне табу.

Країна Мертвого Лісу мовчазно, мертвим спокоєм зустріла відважних і невтомних пришельців.

* *

*

Десяту добу розвідувальний загін Всесибірського платинового тресту прямував на чолі з інженером Люром непролазними хащами Якутії.

Вів загін височезний, надзвичайно худий скелет-чолов’яга на прізвище Трудлер, вів такими хащами, що іноді учасники загону, загартовані в суворій боротьбі, знайомі з дитинства з таєжними умовами, гадали, що ось тут їм уже капут.

Трудлер прямував до Туруханського краю - жодного разу за всю путь не глянувши на компас.

Загін сформував Люр, підібравши виключно одчаюк і головорізів, йому ніхто в тресті не перечив, в розвідкові експедиції ніхто інший не пішов би. Тому-то в наказові про відправку загону (на розшуки нових покладів золота й платини) не було навіть зазначено прізвищ робітників. Більш того, ніхто не знав, хто є сам Трудлер.

В тайзі це була зайва справа: Ніхто цим не цікавився. Якось звикли аборигени тайги, що в кожного мусять бути свої особисті, може, страшні й криваві таємниці.

Трудлер ні з ким, крім Люра, не говорив, вірніше, крім Люра нікому не відповідав на запитання. Він ішов цілими днями вперед, широко й разом надзвичайно обережно ступаючи на землю, ніби мацаючи підозрілий ґрунт, і ніби підсвідомо почував страшні місця. Всі обережно посувалися за ним вперед, силкуючись ступати саме там, де ступав провідник.

Часом Трудлер спинявся, повернувшись до робітників, наказував рубати віти, й ні разу не помилявся. Попереду завжди в таких випадках двигтіла зелена страшна трясовина.

Посувався вперед надто слабко, кілометрів двадцять, не більше, за добу. Але й ці переходи висмоктували останні сили і в людей, і в коней, хоча коні були навантажені лише струментом та їжею.

Загін йшов мовчки, майже без слів виконуючи накази, навіть ніхто не мав охоти поцікавитись, чи далеко ще йти, чи швидко кінець. Нікого не лякала ця путь, всі з дитинства звикли до одноманітного виття тайги, до її хащів, в яких, якщо підвести голову, можна лише побачити клаптики блакитного неба.

На одинадцяту добу, пройшовши зранку кілометрів п’ять, Трудлер звернув ліворуч і вивів загін на берег безіменної таєжної річечки і, лишивши всіх, сам попростував вперед.

Всі, раді з несподіваного відпочинку, дружно розляглися на березі проти весняного сонця, за яким занудьгували, бо десять діб бачили лише слабкі сонячні зайчики.

Відпочивали не довго. За якусь годину в далині замаячила висока, подібна до бузька, постать Трудлера.

Люр підвівся назустріч з стривоженим виглядом; дійшовши Трудлера, запитав:

- Як?

- Все гаразд, - відповів той і знову гукнув до загону. - Вставай! - По тому знов заговорив до Люра: - Станція працює, все без змін, зимов’я тільки щось не чути, мо’, застряв де чорт.

Стомлений одноманітним густо-зеленим муром тайги, зір з насолодою обіймав будівлі, що розташувалися на березі бистрої річки.

Невелике таборище складала довгаста будова з свіжої сосни, три присадкуватих дебелих лабази і радіостанція з стрункою антеною в центрі дворища.

Як тільки загін увійшов у ворота, всі так і повалились на землю, з насолодою почуваючи під тілом твердий ґрунт, що вже не може загрожувати життю й хижо засмоктати в зелену страшну безодню.

Мешканці таборища, мабуть, знали, що сьогодні має прибути загін, бо зараз же під повіткою на хвої почали готувати обід. Подали величезного казана з борщем і сулію горілки. Кожному дісталося по шклянці пекучої рідини, й вона остаточно обезволила натруджене тіло, розмагнітила м’язи, нагнала сон. Неохоче доїли кашу й тут же покотом розляглися біля казанів.

Люр і Трудлер обідали в конторі. По обіді вони разом вийшли з хати - робітники вже хропли під повіткою.

Керівники загону постояли трохи, потім поглянули один на одного й мовчки пішли з двору до берега.

Не дійшовши води, Трудлер зупинився й простяг руку до могутніх кедрів:

- Та він он сам!

Люр примружив очі, з зеленої стіни хащі ясно відокремилась постать - то завалькуватим кроком до них наближався парняга - приймак тунгуса Лючетана.

____________

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Ерґе навіжено шарпався в своєму кабінеті. Засліплений злістю, натикався на меблі, забуваючи, що в кутку, біля письмового стола, сидить урочисто спокійна Ґіна.

Яка нависна була йому тепер оця жінка! Що їй треба? Гадина! Злість переключалася зі стиснутих кулаків, линула вгору, до болі, як судорога, стискувала горлянку.

Ерґе боявся, що не стримає себе й кинеться до Ґіни з лайкою й кулаками.

Знав добре, що не сум розлуки примчав її сюди. Але й не це викликало злість і люту зненависть. Ні! Звідки довідалась вона про його справи, звідки така точна поінформованість? І саме в цей найвідповідальніший момент, коли все готове до рейду.

Сорокін! Звичайно, він, лише він міг розкрити таємницю. Мерзотник! Зрозуміло, чого це він так несподівано захворів і лишився на шхуні. «О, коли б ти був отут біля мене!» - ледве не скрикнув уголос Ерґе.

Ґіна ж, удавано спокійна, закинувши кокетно ногу за ногу, ніби десь у веселому затишному ресторані, мовчки слідкувала за своїм розлютованим чоловіком. Мляво брала журнали зі столу, хвилину розглядала заголовки, а потім знову підводила голову, так, ніби питала: «Дивно, ви й досі бігаєте? Годі, не варто, слово чести», і знову хилила голову до журналу.

Ерґе кінець-кінцем таки стримав себе. Втихомирив злість і покинув шарпатись з кутка в куток.

Заклавши руки в кишені, вже рівно підійшов до Ґіни, також, як і вона, запнув обличчя удавано спокійним виразом, ніби він тільки що побачив її.

Вирішив, що краще за все у цей момент одним шахом покласти грі край.

Зупинився коло ніг (аж торкнувся коліном носка закинутої ноги Ґіни) і рівно, зберігаючи байдужий вираз на обличчі, запитав:

- Ти все знаєш?

Ґіна відказала в тон також рівно й байдуже:

- Все.

- Абсолютно?

- Так.

Ерґе по цій відповіді одійшов геть од ніг, крутнувся на каблуках і закрокував з кутка в куток, сухо кидаючи на ходу короткі запитання. На кожне слово Ґіна відповідала також сухо й коротко.

- Це ж глупо...

- Навпаки...

- Звичайно, Сорокін?

- Він.

- Мерзотник...

- Ваша справа.

І знову за якусь хвилину Ерґе зупинився біля Ґіни і, натискуючи то на носки, то на каблуки, запитав:

- Чого ж тебе потягло сюди?

- Нудьга.

Ерґе, не стримавши злости, скрикнув:

- Брехня!

Ґіна засміялася, підвелася й ніжно потяглася до нього.

- Любий мій, чистісінька правда.

Він грубо одкинув її руки й розлючено знову зашарпався по кімнаті.

- Кинь грати, це ж не мюзик-гол. До того ж, ти граєш препаскудно й неприродно.

Ерґе замовк на мить, чекаючи на відповідь, але Ґіна мовчала, схиливши голову до журналу. І ця удавана спокійність ще більше розлютила його, і він ледве стримував себе, щоб не висмикнути з її рук часопис.

- Слухай, - проговорив він, стискуючи кулаки, - з твого плану не вийде анічогісінько. Ми вилітаємо цими днями, а ти спокійнісінько повернешся собі до Сан-Франциско. Чу-єш?