Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Кемерон Джулія
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
«Та пішов він! Я могла б зняти значно кращий фільм!» (Цей гнів говорить: ти хочеш знімати фільми і повинен цьому навчитися).
«Очам своїм не вірю! Я задумала таку ж п’єсу ще три роки тому, а вона взяла і написала її!» (Цей гнів повідомляє: перестань відкладати усе на потім. У задумів не буває прем’єр. А от у написаних п’єс бувають. Почни писати).
«Він використовує мою стратегію! Це нечувано! Мене обібрали як липку! Я так і знав, що потрібно було зібрати матеріали й отримати на них авторське право!» (Цей гнів говорить: час ставитися до власних ідей достатньо серйозно, щоб цінувати їх).
Відчуваючи гнів, ми часто дратуємося саме через те, що ми його відчуваємо. Клятий гнів! Він показує нам — миритися з попереднім життям більше не можна, воно відмирає. Він вказує нам на те, що ми перероджуємося, а народження — це завжди болючий процес. Саме біль змушує нас гніватися.
Гнів — це грім і блискавки, які символізують смерть нашого старого життя. Гнів — це паливо, завдяки якому ми маємо сили розпочати нове життя. Гнів — це інструмент, але не майстер. До гніву потрібно підключатися і підживлюватися ним. При правильному використанні гнів може принести користь.
Лінощі, апатія і відчай — ось наші справжні вороги. Але не гнів. Гнів — наш друг, може, не наймиліший, не найлагідніший друг, проте дуже-дуже відданий. Він не змовчить, коли хтось нас зрадить чи коли ми зрадимо самі собі. Він завжди вкаже, коли саме час діяти у своїх інтересах.
Сам по собі гнів — не дія. Це запрошення до дії.
***Я взяв лише дещицю енергії, яка потрібна, щоб надути губи, і написав блюз.
Дюк Еллінгтон СинхронністьПочуті молитви лякають. Вони накладають на нас відповідальність. Ви ж самі цього попросили. А тепер, коли отримали бажане, що з цим робитимете? Недаремно говорять: «Пильнуйте за тим, що ви просите у молитвах; ви можете це отримати». Наші почуті молитви повертають нас до стану, коли ми маємо щось робити. А нам це не завжди приємно. Набагато легше сприйняти їх як вияви синхронності:
• Жінка зізнається, що колись поховала мрію стати актрисою. Наступного дня під час вечері вона випадково сідає поруч із викладачем акторської майстерності для початківців.
• Письменник усвідомлює, що завжди мріяв вивчати режисуру. Варто йому було зробити один дзвінок задля збору інформації, як він уже знайомиться з професором, якому відомі його роботи, професор захоплюється ними і тепер запевняє, що останнє вільне місце у навчальній групі тепер належить письменнику.
• Жінка задумується над тим, щоб продовжити вчитися. У поштовій скриньці вона знаходить рекламу саме того навчального закладу, в якому хотіла б навчатись.
• Жінка розшукує рідкісний фільм, який вона ніколи не бачила. Два дні по тому вона знаходить його у книгарні неподалік від дому.
• Бізнесмен, який уже роками пише твори і нікому їх не показує, клянеться собі, що врешті звернеться до професійного літератора за порадою і консультацією. Наступного дня за більярдним столом він знайомиться з письменником, який стає його наставником, а з часом у співавторстві вони видають декілька книжок, які користуються популярністю.
Я не раз переконувалася: ми значно більше боїмося того, що Бог таки існує, ніж того, що Його нема. Такі випадки, як я щойно перелічила, постійно з нами трапляються, проте ми розглядаємо їх лише як випадковості. Люди говорять про те, як би було жахливо, якби не існувало Бога. Як на мене, такі розмови — цілковита нісенітниця. Більшості з нас легше живеться, коли ми думаємо, нібито ніхто за нами аж надто пильно не стежить.
Якщо Бога — тут я не обов’язково маю на увазі те, що у це поняття вкладають християни, а радше могутню силу, що усе відає, — не існує, тоді нас нічого не стримує, еге ж? Немає ні небесної кари, ні небесного утішання. І якщо ваше земне життя геть нікчемне, то нікуди від цього не дінешся. А ви чого чекали?
(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-390', c: 4, b: 390})Очікування завжди неабияк мене цікавили. Якщо Бога не існує чи якщо цьому Богу не цікаві наші дріб’язкові земні справи, то все може іти своїм плином і ми можемо без жодних докорів сумління стверджувати, що це і це — неможливо, а те і те — несправедливо. Якщо Бог чи його відсутність відповідальні за той стан, у якому перебуває світ, тоді ми можемо легко назвати себе циніками і цілком віддатися апатії. Бо хіба є сенс пнутися зі шкіри? Навіщо намагатися щось змінити?
Насправді сенс є. Якщо якась творча сила, яка чує нас і діє в наших інтересах, таки існує, то ми дійсно можемо чогось досягнути. Ну от, нас остаточно обеззброїли: Бог же знає, що немає нічого неможливого. Кожна чесна людина скаже вам, що можливе набагато страшніше неможливого і що свобода лякає більше, ніж будь-яка в’язниця.
І якщо ми і справді маємо справу з невидимою силою, яка може впливати на наше життя, то у нас не залишається іншого виходу, ніж діяти, щоб реалізувати ті мрії, здійснення яких ми раніше вважали неможливим.
Кожен сам творець своєї долі. Неважливо, чи ми віримо у божественну силу всередині нас, чи у Бога. Важливо те, щоб ми навчилися цій силі довіряти.
«Просіть — і буде вам дано. Стукайте — і відчинять вам…». Ці слова належать Ісусові Христу, і вони не надто втішають. Адже йдеться про те, що науковий метод може спрацювати: просіть (проведіть дослід) і подивіться, що з цього вийде (запишіть результати).
Чи варто дивуватися тому, що ми нехтуємо почутими молитвами? Ми сприймаємо все як збіг обставин. Кажемо, що нам просто пощастило. Ми готові пояснити це чим завгодно, тільки не тим, чим воно є насправді — Божою рукою або рукою божественної сили, яку ми активуємо власною рукою, коли діємо заради здійснення своїх заповітних мрій і залишаємося відданими власній душі.
Навіть у найбільш скромному житті знаходиться місце для дивовиж: «Я таки куплю новий двомісний диванчик!». А потім: «Я знайшла саме такий, про який мріяла. Все так дивно склалося: я навідувала тітоньку Берніс і виявилося, що у її сусідки саме тривав гаражний розпродаж. Я пішла туди і знайшла чудовий двомісний диванчик, який її новий чоловік терпіти не міг!».
У життях видатних людей такі миті викарбовуються особливо чітко, як барельєф на горі Рашмор[6]. Льюіс і Кларк[7] вирушили на захід. Ісак Дінесен[8] поїхала в Африку. У кожного з нас є своя Африка — мрії про щось невідоме і романтичне, які волають до самої глибини нашої сутності. Коли ми відгукуємося на цей поклик, коли ми вирішуємо діяти, то запускаємо в рух принцип, який Карл Юнг назвав синхронністю. Цей принцип можна приблизно описати як випадкове переплетення подій. У роки моєї юності ми називали це явище просто щасливим випадком. Як би ви його не йменували, з початком творчого відновлення це явище все частіше проявлятиметься у вашому житті.
Не дивуйтеся, якщо спочатку ви ігноруватимете його. Сама ця ідея може неабияк нас лякати. Незважаючи на те, що дослідження синхронності — це одна з основних праць Юнга, навіть безліч його послідовників досі ставляться до цієї теми як до другорядної. Вони нехтують нею, як і його зацікавленням Книгою змін[9], нібито це якесь дивацтво, яке навіть не варто сприймати серйозно.
Юнг міг би з ними не погодитися. Ідучи за внутрішнім покликом, він пережив і описав феномен, який більшість із нас радше б ігнорували: ймовірність існування розумного і чутливого Всесвіту, який реагує на наші потреби і діє у наших інтересах.
На власному досвіді я переконалася, що це правда. Я навчилася ніколи не запитувати, чи можу щось зробити. Натомість я просто кажу, що вже це роблю. А потім залишається лише пристебнути ремені безпеки. Бо ось-ось трапиться щось неймовірне.