Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
– Хто вона? Гм. Цiкаво? Зачепила? Вона… Рiта Менцель
Рiта Менцель?! Так це вона Рiта Менцель?! Нова балетна знаменитiсть? Ах, он вона яка!
Макс озирається, але нова знаменитiсть уже оточена старими знаменитостями, i бiльше не видно синiх благаючих очей Мадонни i спiвучого рожевого тiла, яке стало таким рiдним. Шкода Але все одно, спасибi їй, – тепер вiн може говорити з Сузанною як с л i д, не так, як iзбирався, а так, як танцювала та, – просто, чисто, одверто й по-людськи.
Вiн повертається до Сузанни. Коли вона не дуже занята, вiн прохав би в неї декiлька хвилин для розмови. Тiльки декiлька хвилин. I десь у iншому мiсцi, не серед цього натовпу.
Сузанна мовчки, не перестаючи чудно посмiхатись, рушiче бере його пiд лiкоть i веде з залу. В зеленому салонi вона на хвилинку зупиняється, думає i, посмiхнувшись, веде праворуч до низеньких дверей. Макс слухняно йде за нею, весь час почуваючи її голу, налягаючу на його лiкоть руку i ждучи моменту, щоб увiльнитись од неї.
– Ну, прошу.
Але в кiмнатi зовсiм темно. I вмить уся вона, як величезний лiхтар без ламп, засвiчується жовтогарячим свiтлом. Здається, з усiх куткiв зiйшло палюче лiтнє сонце i, невидне для ока, залило всю кiмнату пекучим вогнем. Угорi пiд круглою стелею воно – як лiтнього ранку, внизу – як перед вечором.
Макс швидко, вражено дивиться на Сузанну.
Вона з невинним, лукавим i насмiшкуватим виглядом пово дить рукою до широкої, низької, укладеної масою подушок канапи й уклоняється.
– Будь ласка. Я вибрала найбiльш вiдповiдне мiсце для нашої пресерйозної справи. Правда?
Це – "каплиця Афродiти". Посерединi стоїть лицем до канапи її фiгура, роботи омнеїста Лiнде, -.похiтливо гарний соковитий образ. На стiнах висять найкращi речi старого й нового еротизму. В кутках стоять старовиннi вази в формi фалусiв i скульптури, яких прилюдно не можна було виставити. I те, що все це твори щирого мистецтва, що вся каплиця заповнена ними й погляд неодмiнно мусить натикатись на них, що свiтить лiтнє, пекуче сонце, – все це зразу обхоплює душним, непо-кiйним, п'яним духом.
– Будь ласка. Прошу.
I Сузанна знову поводить голою рукою до канапи Бiльш нiяких меблiв у каплицi немає.
Макс, заклавши лiву руку в кишеню, лiнивим i недбалим кроком пiдходить до канапи й сiдає на неї. Спинки немає, через те вiн пiдмощує пiд спину декiлька подушок i спирається на них. Добре, вiн може й тут балакати так, як вiн хоче, а не вона. Властиво, i балакати нема чого. Треба тiльки по-дружньому, просто, щиро подати їй руку, подякувати за все добре й попрощатись. Так вiн i хотiв зробити. Так вона й повинна була зрозумiти з усього його вигляду (а коли треба, вона чудесно все зрозумiє!). Але вона не схотiла зрозумiти. Добре. Вона озброїлась каплицею Афродiти Чудесно. Вiн може й тут прийняти бiй.
Сузанна не сiдає поруч iз Максом. Вона спирається спиною об п'єдестал Афродiти, нiби шукаючи в неї оборони й пiдтримки. Мармурова богиня, знеможено вiдкинувши торс назад, з сласно-блаженним усмiхом дивиться згори на Макса. I груди її, живiт i стегна, здається, дихають солодкою втомою. I пiд нею розiп'яла на п'єдесталi матово-бiлi руки, вузькi на кiнцях i широкi та повнi бiля плiч, її приклонниця. У срiбно-бронзовiй блискучiй лусцi, як морська царiвна, вона злегка похитується всiм тiлом, неначе всерединi ще танцюючи бiскаю. I гола, туга, блискуча пiд гарячим свiтлом нога то блискає бiло молочною смугою, то ховається пiд лускою. А очi телицi вогко, свiжо й iронiчно ласкаво не перестають посмiхатись.
I раптом Максовi невiдомо з чого пригадується, що в цiй каплицi вiн уперше поцiлував Сузанну. Там, бiля тої групи лесбiйок. I, вириваючись з обiймiв, Сузанна боляче вкусила його за шию. Сьогоднi їй не доведеться кусатись. I взагалi, не доведеться бiльше нi кусатись, нi…
– Ну, так от, Сузанно, справа моя дуже коротка.
Макс зупиняється, силкуючись подивитись на неї якомога простiше, сердечнiше та спокiйнiше, i, замiсть того, байдуже й недбало примружує очi.
– Нам треба рiшуче й остаточно попрощатись i розiйтись, Сузанно.
Сузанна, не перестаючи погойдуватись, так само вогко, насмiшкувато й мовчки дивиться на нього. А зi стiн, зi скульптур, з усiх бокiв одверто, настирливо, неначе в змовi з нею, лiзуть в очi йому оголенi, знеможенi, оскаженiлi, раюючi, спочиваючi тiла.
I те, що вона, Сузанна, стоїть i дивиться на них, дивиться при ньому, це особливо здiймає душним, нестерпним хвилюванням.
Макс заплющує очi. Власне, йому б треба пiдвестись, потиснути їй руку й пiти собi геть, – все сказано. Але тiло млосно, важко лежшь, i нема сил рухнути його. Вiд мовчання Сузанни серце починає глухо, холодно й важко стукатись об груди.
– Я жду вiдповiдi.. – одкинувши голову назад, iз заплющеними очима хрипко каже вiн, сам почуваючи сором од своїх дурних, нещирих i зраджуючих його слiв i в той же час напружено ждучи, що робитиме вона.
Сузанна помалу, повiльно пiдходить до нього, заходить збоку i, раптом нахилившись, коротким клюючим поцiлунком швидко торкається його уст. I зараз же, вiдхилившись, одсувається й прилипає до стiни, знов погойдуючись.
Макс розплющує очi й помалу повертає до неї голову. Згори вниз дивиться мовчазне, смiхотливе, порожевiле лице пiд каскою волосся, а в розрiзi сукнi ритмiчно, нестерпно-бiло рухається сильна, струнка нога.
Макс раптом пiдводиться, стає на ноги i, зiтхнувши, простягає до Сузанни руку.
– Ну що ж. Коли iншої вiдповiдi нема, треба задовольнятись i такою. Прощай, Сузанно. Вибач менi, коли чим був тобi неприємний, i дякую за все добре вiд тебе.
Сузанна помалу бере його руку в обидвi свої й починає нiжно гладити її. Макс пробує потиснути одну з них i визволити свою, але вони не пускають. Вони тихенько, але настiйно притягують її до себе ближче, цi двi голi, нестерпно-бiлi руки, зовсiм близько, так що треба ступити один крок, щоб не перехiлитись усiм тiлом.
– Ти… милий Чуєш ти?
Макс посмiхасiься.Їй треба вже йти, гостi будуть ображенi. I з й йому треба.
– Ти… милий. I дурний. I любий. I прекрасний. Чого ж ти хочеш бiльше? Ну?
– Ми так багато говорили вже про це, Сузанно, що краще не псувати собi нудьгою вiд цих балачок останнього нашого побачення. Я знаю, чого ти хочеш, ти знаєш, чого я хочу. Нi ти, нi я не можемо того зробити, що хоче другий. Це – не наша вина. Такi ми є. Так нас зробило життя. Нема ради. Треба, значить, iз тим помиритись.
Хвилювання принишкло. Стало сумно й тихо вiд своїх слiв, i вперше виникає справжнє переконання, що це – кiнець. I те саме серце, що тiльки-но душно й трудно стукалось об груди, самотньо й тоскно стискається. Сузанна швидко випускає його руку, пiдходить до канапи й сiдає, щiльно закривши розрiзи сукнi. Рукою поводить бiля себе поруч.
– Сядь.
Макс помалу крутить головою. Не треба бiльше балачок, не треба зайвих, непотрiбних дискусiй. Вiн хоче пiти вiд неї от iз цим враженням її теплих плiч, вогких очей, з враженням прекрасної, бажаної, хвилюючої женщини, а не… не переконаної капiталiстки.
– Сядь, я тебе прошу!
Макс iзнизує плечима й сiдає з краю канапи, незручно повернувшись до Сузанни всiм тiлом.
Вона знову бере його руку. Добре, коли вiн хоче, вони розiйдуться. Але це – непотрiбне. Вiн усе одно вернеться до неї. О так, напевне! I хутко. Вiн iз упертостi обманює й себе, i iнших. Вона хоче сказати всю правду, хоч це, може, i не розсудливо, бо пiдiгрiє його впертiсть. Але все одно. Вiн.-.уже не той, що був, коли вони зазнайомилися в музеї. Дикий, фанатичний, непримиренний соцiал-демократизм його вже, слава богу, спав, як спадає висока температура при небезпечнiй хоробi.
Макс помалу, але рiшуче визволяє свою руку. Сузанна пробує задержати, але, посмiхнувшись, випускає.
Криза минула щасливо. Вiн може посмiхатись, скiльки хоче, але факт є факт. Першою ознакою того є те, що вiн iпочав розумiти красу. О, не класичну, а живу, життєву, буденну. Сьогоднiшня бiская була iспитом, який вiн склав блискуче. А ще пiвроку тому вiн сказав би, що пролетарiатовi наплювать на всi цi викрутаси випещених ледарiв.
– I тепер скажу!
Розумiється, вiн скаже! А як же iнакше? На першому мiсцi амбiцiя А потiм правда, логiка i… i щастя, як своє, так i… iнших.
– При чому ж тут амбiцiя?
Ах, на жаль, при всьому. Насамперед при тому, що Мако Штор не може понизитись до того, щоб йоiо жiнка мала бiльше грошей, нiж вiн. О, тут усi прекраснi теорiї про дружбу, товариство чоловiка й жiнки повиннi поштиво уступитись перед амбiцiєю мужчини.
Макс зiтхає й проводить рукою по чолу. Так, розумiється, iнакше вона й не може собi пояснити його поведiнку.
Та в жертву цiй злiй, себелюбнiй богинi приноситься навiть своя власна теорiя. Так, так! Соцiал-демократична партiя зовсiм не ставить своїм членам вимог, щоб вони не мали маєткiв, щоб одрiкались усiх радощiв життя, щоб зневажали красу. Багато було й е видатних соцiалiстiв, якi мали свої фабрики, мали великi капiтали. Це не заважало їм бути навiть проводирями партiї. Та вiн сам, напевне, може не одного свого товариша назвати, який має свої фабрики, вiлли, авто, аероплани, який цiнить i любить красу життя. Нi? Неправда?