Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Напарник дивився на мене прозорим поглядом. Скотина безрога. Не чекав я від нього, не чекав. Колька, напевно, прочитав мої думки, бо в наступну мить вибухнув довгою тирадою, з якої я, заплющивши очі, вицідив, що одне діло, коли заліт у справах, тоді витрати навпіл, а інше - коли з дурної голови, і що я, значить, буду грати бабів, а він за них платити - дулі дві.
Рація в його словах була, але я це зрозумів пізніше, коли прийшов Сява з двома горлорізами. Щоправда на той час я вже похмелився і в першому наближенні був схожий на людину.
- Здоров, Сяво!
За той рік, що я його не бачив, “отаман” погладшав і завів собі чеченську манеру обійматися при зустрічі. Він притиснув мене до своїх доміру заплилих салом грудей, потім повторив процедуру з Колькою і сів просто на підлогу, по-козацькому схрестивши ноги. Демократ, холєра ясна.
- Ну, що трапилось?
- Пиво будеш? - спитав я, і поки наливав, Колька завів з самого початку.
- Розумієш, Сяво, наш хлопчик трапив у дуже неприємну історію. “Наш хлопчик”, ти диви, як він завертає! Я підняв на Кольку зіщулене око, але він тільки зиркнув у мій бік, мовляв, не заважай, і вів собі далі.
- Покохав він одну сирітку. Женитися хотів. А потім дівка йому настогидла, і він разом з останньою партією курв її здав.
Сява подивився на мене, вивчаючи, і гмикнув. Мугирі біля дверей переминалися з ноги на ногу. - І розумієш, у чім річ, позавчора раптом з’явив-ся сирітчин батько. Воскрес він. І питає, як жи-веться молодятам. А Сергійко нічого йому відповісти не може, от яка історія. Їхати до Туреччини питати в Магомета, як її здоров’я, сам розумієш, дорого. То може б, твої хлопці пояснили дядькові що до чого та шугонули як слід, щоб не показувався більше, га?
Сява знову подивився на мене, прийняв склянку з пивом і довго та зосереджено пив її. Потім витер мокрі вуса і спитав:
- Хто в нас батько?
- Варнак, - вирвалось у мене.
- Хто-хто?
- Колгоспник, - замахав на мене руками Колька. - Він прос-то трактори крав у сусідів. Раніше. До смерті.
- В якому смислі “до смерті”? - Сява навіть примружив око.
- У фігуральному, - уточнив я. - Просто вона казала, що сирота, навіть на могилку ходили…
- Що ти верзеш?! - напустився на мене Колян, але Сява схопив його за руку.
- Зачекай. А він що, воскрес?
- Не знаю.
- Та не слухай ти його, - знову замахав руками Колька. - Це у нього галики. Батько, напевно, в тюрмі за свої художества сидів, а донька всім казала, що вмер.
- Курва, - підсумував Сява, поставивши склянку.
- Правильно! - зрадів я. - От бачиш, що людина каже! Правильно виходить я її…
- Цить, - Сява підняв руку, як диригент, і я підкорився цьому рухові. - Значить, так. Це буде коштувать вам п’ятсот баксів.
Я аж свою склянку впустив.
- Скільки?
Колька теж не витримав:
- Сяво, ти, певно, не пойняв. Його не треба мочити.
- Пойняв, - запевнив Сява. - Зараз такі ціни. І гроші вперед.
- Май совість!
- Ну, мені ж хлопців треба годувать. А овес нині дорогий.
- Сяво, ну ми ж з тобою скільки років, - Колька почав давити на сумління.
- Добре, - несподівано швидко погодився Сява. - Двісті. Але тільки по дружбі.
- Ні, зачекай - втрутився я. - Зараз будь-який бомж за троячку…
- Замовкни і давай гроші, - раптом визвірився на мене Колька.
Він Сяву знав краще за мене. І мені нічого не лишалося, як полізти в кишеню. Чортзна-що. Цей партизан має себе за Аль Капоне, слово честі. Я набрав двісті баксів дрібними, і Сява довго їх мусолив, перелічуючи. Потім запхав за пазуху, підвівся та обтрусив штани.
- Так, - звернувся він до своїх башибузуків. - Підете осьо з Сергієм і шуганете одного фраєра. Шо не ясно?
Башибузукам все було ясно. Вони навіть не припинили переминатися з ноги на ногу.
- Він ввечері приходить, - уточнив я.
- Як скажеш. Хлопців нагодувати не забудь.
Коли Сява обіймав нас на прощання, його спина відбивалася у всіх люстрах балетного класу.
Сявині хлопці виявились на рідкість небалакучими, але все одно їхня присутність дратувала. І як це банкіри весь час із такими ходять? По-перше, погляд. Каламутний, непорушний, наче олив’яний. Я такого погляду терпіти не можу. Я, як уже казав, людина світла, якщо хочете, сонячна. Колька, то той просто здимів по обіді, а я мусив лишитися, щоби впіймати “родича” на всі сто.
- Ти тепер крутий, - ляснув мене по спині Колька на прощання. - Із власними охоронцями.
- Ага, манал я за такі гроші. Двісті баксів за день. Клінтон менше платить.
Хлопців дійсно довелося нагодувати, та ще й по чарці налити, так що мій “сімейний бюджет” збільшився. Хай би чорт забрав ту Марічку.
Ми досиділи в конторі до самих сутінок, я від нудьги почав художньо описувати своїй охороні, що в цім залі було колись, які кобіти та які ноги тут підіймали. Аж у самого слина потекла, їй-богу. Особливо Віка у нас була - огрядна в принципі дівка, груди як відра, зате талія - тонюсінька-тонюсінька, так ото на середину вийде - таке виробляє! Особливо як рачки стане, почне крутитися, то не тільки ми - баби облизуються. Зараз у Стамбулі. Кілька ходок зробила, турка собі закадрила, крамницю має в непоганому місці, завжди на каву запрошує. Взагалі ті, що там зачепилися, нас пам’ятають, ну, не скажу, що дякують, але балакаємо з ними, сто грамів п’ємо, згадуємо. І ніхто ж тоді не приходив, права не качав. “Торгівля людьми”, “Ловля душ”, “Сексуальне рабство” - слів понавигадували! А я так скажу - знають вони, на що йдуть, і нема чого корчити з себе незайманок. Теж мені, Роксолани знайшлися. А хто не знає - тим більше. Лохами не треба бути. Он в газетах скільки пишуть, навіть по телевізору показують - сліпий побачить. Ми як санітари. Чистимо країну від лохів. Чи коли тут її задурно грають - воно краще? Жінку завжди хтось грає, вона так влаштована. До речі, про Роксолану - теж шльондрою в гаремі була, я читав, а потім до султанші догралася. А в своєму селі? Дякувать повинна.
Я все оце розповідав, а сам у вікно виглядав - чи скоро стемніє, щоб скінчити справу, бо хлопці мої насправді не були приємною компанією. Навіть розмови про бабів їх не пробили. Коли нарешті місто занурилось у сутінки, я з полегкістю зітхнув та просурмив похід. Тільки б “батечко” мій не забарився. І він не забарився. Щойно ми вийшли до центральної площі, як ззаду почулося знайоме “чов-чов”, а потім знову - “чов”.
Чесно скажу, зрадливі мурашки одразу забігали моєю спиною, але я вольовим зусиллям зупинив їх. Все-таки з охороною воно легше. Я вирішив вивести Маріччиного родича трохи далі, у глухий провулок, і там уже віддати на поталу Сявиним хлопам.
- За мною, - прошепотів я, так щоби почула тільки “охоро-на”, та прискорив ходу.
Човгання не відставало. Ну то й краще.
В нашому місті тепер всюди темно, тому далеко йти не довелося. Я зупинився у першому-ліпшому провулку, тільки-но переконався, що поблизу немає людей. “Чов-чов”, - долинуло ззаду. На моє плече лягла важка рука. Мене знову кинуло в холод. І тут я скомандував хлопцям “фас”. Ну, тобто фігурально кажучи. Насправді я щось таке промимрив, і вони самі зрозуміли, що робити. За мить я обернувся і з задоволенням побачив свого варнака в дужих руках охоронців.
Я посміхнувся сатанинською посмішкою і здвигнув плечем, намагаючись струсити неприємний холодний доторк.
Ні, мугир він, звичайно мугир, але в руках Сявиних амбалів загубився б і Шварценеґґер. Він дивився на мене, здавалося, нічого не розуміючи.
- Це він, - сказав я урочисто. - Дайте йому добрячої тирси, щоб повернувся у свій колгосп, чи річку, чи куди там хоче і назавжди забувся дорогу до мене.
Хлопці потягли його вбік, попід стіну, і він слухняно пішов - а куди діватися. Навіть слова не сказав - а спробував би сказати! Отак-от зі мною зв’язуватися. Доньчин батечко! Я теж не сирота. За мене є кому заступитися.
Я не став чекати кінця екзекуції, а почалапав потрошку додому, тільки ззаду долинало сопіння та глухі зойки, але й вони зникли, щойно я завернув за ріг.
Вдома я упився, як свиня. Пив довго та нудно, сам, і ніяк не міг сп’яніти й позбутися холодного доторку на плечі та клятих мурашок, що знову почали бігати спиною, певно, від його погляду услід.
“Дз-з-з-з-з-! Дз-з-з-з-з-з!”
Господи, хто це в таку рань? Із невимовним зусиллям я розліпив очі та спробував знайти телефона. З четвертої спроби це нарешті вдалося. “Дз-з-з-з-з!” - Альо!
- Здоров, зятьок, спиш?
- Колько, ти?
- Я-я. Ну, як вчора погуляли?
Я довго намагався зсунути очі з мертвої точки, куди вони увіп’ялися, зрештою таки зсунув і побачив, що обидві стрілки стінного годинника дивляться на схід. Чверть на четверту. Ранку?
- Як погуляли, питаю? Я тобі з обіду телефоную, а ти трубку не береш. Досі спиш?
Вечора? Тобто дня? Не може бути. Коли ж я вчора скінчив пити? Годині в п’ятій. А може, в шостій. Ранку. А зараз третя. Мінус шість… Чортзна-що.
- Сірий! Ти що там, знову заснув?
- Ні.
- Все нормально?