Виклик - Джеймс Паттерсон

— Ви впевнені, діти? Ви ж далеко не заходили.

— А нам і не треба було, — відказує Марк. — Там, за пляжем, — справжні джунглі. Густі джунглі й більше нічого. Це дійсно безлюдний острів, безлюдний з великої літери «Б».

— І що ж нам тепер робити? — питає Керрі.

Слушне запитання, на яке я не маю готової відповіді. Я прислухаюся до тривожних сигналів, які починаю отримувати від свого тіла.

Спочатку в мене була невисока температура, але зараз вона стає дедалі вищою. Мені не потрібен термометр, я й без нього її відчуваю, так само як і дрижаки. Унаслідок я з ніг до голови беруся холодним потом. Мої діти не помічають цього лише тому, що самі упрівають, але від спеки.

Марк тим часом генерує більше ідей та ентузіазму, аніж за увесь попередній рік.

— Гадаю, нам слід зробити кілька речей, — пропонує він. — По-перше, маємо забезпечити нашу здатність посилати сигнали кораблям та літакам, еге ж? Нам треба викласти камінням великий напис «SOS» і приготувати дрова, щоб у потрібний момент розкласти багаття. Варто також розібратися, де ми будемо сьогодні спати.

— Пропоную спати там, де є дах над головою, — каже Ерні, показуючи на обрій.

Ми всі обертаємось у вказаному напрямку і бачимо, що там купчаться загрозливі чорні хмари.

— От чорт, а я думала, що шторми нам більше не докучатимуть, — ремствує Керрі.

— Ага, це так само, як ми всі думали, що врятовані, коли підпливали до острова, — каже Марк, з досади копнувши ногою пісок. Він явно пригнічений. Раптом він розмахується і кидає пляшку з-під кока-коли у прибережний прибій.

— Гей, припини! — заперечує Ерні.

Марк пирхає.

— А ти що, збираєшся використати її як скарбничку?

Ерні ігнорує зауваження свого старшого брата, заходить у воду й вихоплює з неї пляшку, що підстрибує на хвилях.

— Ти що, не второпав, Марку? Вона може врятувати нас!

— Та невже? — з удаваним подивом витріщається на нього Марк. — Яким же чином?

— Дуже просто, йолопе. Ми вкладемо туди записку.

Ми всі регочемо, але моя веселість одразу ж змінюється відчуттям провини. Либонь, Марку й Керрі можна було сміятися, але мені — аж ніяк. Бо я знаю вразливість свого малого, і зараз дражнити бідолашного Ерні зовсім не на часі.

— Вибач, манюній, я знаю, що ти просто дуже хочеш допомогти, — кажу я. — Нам не треба було сміятися. Ми повелись як бовдури.

— Смійтеся, смійтеся. Потім ви дякувати мені будете.

— Ну звичайно ж будемо, — глузує Марк. — Скажи, будь ласка, о юний Ейнштейне, а на чому ти напишеш ту записку?

Ерні на мить розгубився, і я теж. Але невдовзі його обличчя осяює здогадка.

— Ми напишемо послання на шматку моєї футболки, — відповідає він. Із цими словами Ерні туго напинає нижній край своєї футболки.

— Я відірву клапоть і на ньому напишу.

Марк киває. Просто так, щоб повтішатися.

— Гаразд, але ж чим ти збираєшся писати? Я б тобі радо допоміг, але даруй, у мене щойно скінчилося чорнило в ручці.

Та Ерні вже знає відповідь.

— Коли ми йшли крізь зарості, я бачив кущ із червоними ягодами на ньому. Я розчавлю їх і зроблю з них чорнило. — Він корчить гримасу, перекривляючи свого брата, і це виглядає дуже смішно.

— Смію припустити, що все це ти бачив у ще одному навчальному фільмі в школі.

— Смійся, смійся. Добре сміється той, хто сміється останнім.

Марк підходить до Ерні і кладе руку йому на плече.

— Мій маленький бовдуре, якщо ти забув, то нагадаю: ми кілька днів дрейфували в океані й жодного разу не бачили нічого, що хоч віддалено нагадувало б корабель. Минуть місяці, якщо не роки, перш аніж оцю пляшку викине на берег десь у іншому місці, тож як ти гадаєш, хто її знайде? Аквамен?

Керрі знову сміється, але я — ні.

— Гаразд, досить, — кажу я. — Якщо Ерні хоче це зробити, то нехай робить. А ми тим часом спорудимо щось на кшталт табору.

— Ага! — каже Керрі. — Табір під назвою «Жертви корабельної катастрофи».

Розділ 68

Виглядаючи як нова копійка у білій та акуратно напрасованій уніформі Берегової охорони, Ендрю Татем підступив до гнітюче-великого букету мікрофонів на стоянці поруч із базою. За мікрофонами розмістилися представники преси, які не зводили з капітана об'єктивів своїх камер. І недарма: він був високий тридцятивосьмирічний красень із флоридським загаром та білими зубами, які він планував не демонструвати сьогодні публіці, бо для вдоволених посмішок не було підстав.

Засоби масової інформації буквально показились, як і передбачав Ендрю Татем, і вся вулиця перед воротами бази скидалася на велелюдний з'їзд власників супутникових антен. Один по одному репортери підходили до камер, сподіваючись хоч на крихту нової інформації про загадкове зникнення яхти «Родина Данів». Грим на їхніх обличчях почав братися лушпайками, не витримуючи немилосердної південної спеки. Зграя газетярів та телевізійників ставала дедалі більш нетерплячою.

Уже впродовж усього циклу появи та висвітлення новин, яким зазвичай і вимірюється їхнє життя в ефірі, ці люди не здобули ані дещиці нової інформації. І Татем знав чому. Тому що жодних новин не було.

Але Татем знав також, що треба дати журналістам змогу займатися їхньою працею. Репортери — народ мінливий і хиткий, тому зараз він аж ніяк не збирався перетворювати їх на своїх ворогів.

Тож і довелося влаштувати прес-конференцію.

Повільно, спокійно і методично виголосив Татем свою заздалегідь приготовану заяву. Пошук триває… докладаються всі зусилля… океан великий та безкраїй… Берегова охорона й далі вірить і сподівається… Я особисто вірю і сподіваюся…

Усе це була правда. Але це не було чимось новим. Саме тому Татем, закінчивши виголошувати заяву, зібрався на відвагу, глибоко вдихнув і просто запропонував:

— А тепер я відповім на ваші запитання.

І відразу ж навколишнє повітря вибухнуло вигуками. Репортери буквально відштовхували одне одного ліктями, щоб їх почули.

— В який момент ви можете дати команду на згортання пошуків?

— Ви можете підтвердити, що «Родина Данів» подала сигнал SOS перед своїм зникненням?

— Чому до пошуків не залучили ВМС?

Татему вже не раз доводилося давати прес-конференції, але жодна з них не була такою, як оця. Вони і близько не нагадували її за розмахом та напругою.

Особливо безжально нападав на нього один тип, лисуватий репортер, що мав свою колонку в газеті «Дейлі Маямі». Флорида була його «вотчиною», і він явно хотів це всім показати.

— А як ви прокоментуєте чутку про те, що вас невдовзі усунуть від керівництва цією пошуково-рятувальною операцією?

Татем здивовано закліпав очима.

— Усунуть? Нічого такого я не чув.

Репортер повернувся до якоїсь брюнетки, що стояла поруч, і пробурмотів так, щоб його всі почули:

— Не чув! Хто б сумнівався!

Татем знехтував неприємне зауваження і тим більше придушив своє величезне бажання зістрибнути з подіуму і хвацьким борецьким прийомом кинути цього гівнюка на тротуар. А потім спитати: «А як ти прокоментуєш отаке, сволото?!»

Настав час згортатися.

— Я відповім іще на одне запитання — і все, — оголосив капітан.

Ураз здійнявся гамір, і новинарі почали проштовхуватися ближче до подіуму. Намагаючись триматись якомога невимушеніше, Татем підніс руку, щоб стерти з лоба краплини поту, — і відразу ж фотоапарати заклацали своїми затворами. «От чорт, а якщо гучно перднути, то вони й цього не пропустять?!» — спало на думку капітанові.

Він вже уявив свій знімок у кожній великій газеті. Журналісти задали перцю капітанові Берегової охорони Ендрю Татему, йтиметься у заголовку. Або і щось гірше:

«Ендрю Татем за кілька годин до свого усунення від керівництва операцією».

Раптом йому захотілося, щоб він ніколи й анічогісінько не чув і не знав про родину Данів та їхню довбану яхту. Капітанові було шкода їх, але під прискіпливим недобрим поглядом преси вся ця справа перетворилася на цілодобовий цирк, який не викликав нічого, окрім пригнічення. Ба навіть роздратування й люті.

Що ж, у біса, сталося з цією родиною? Поки що навіть і близько не можна було припустити, що саме.

Раптом Татем побачив краєм ока якийсь рух у натовпі. То був Мілкрест. Лейтенант ішов просто до нього з добре знайомим виразом обличчя. Він явно мав повідомити Та-тему якусь термінову новину.

Розділ 69

Татем відступив від мікрофонів, і Мілкрест прошепотів йому на вухо:

— Ми дещо знайшли, сер.

Нарешті! Він уже давно хотів почути ці чотири слова! Але ж як довго довелося на них чекати!

Швидко вдягнувши свою звичну непроникну маску гравця в покер, Татем повернувся до натовпу репортерів і оголосив, що має терміново взятися до невідкладної справи. Ніхто із журналістської братії на це не купився, але йому було байдуже. Не встигли репортери загорлати «А що це за справа?!», як капітан уже зник за воротами бази.