За сестрою - Андрiй Чайковський

Нараз завважив Павлусь, що татари, виловивши або перебивши людей на майданi та мiж хатами, пiшли поза хату шукати по бур'янах тих, що сховалися. Знову розпачливий крик пiйманих дiтей, яких несли татари докупи на майдан.

Павлусь кинувся, наче б з ланцюха хотiв вiдiрватися, i нишком вибираючи такi мiсця, де не свiтилося, побiг просто до частоколу. Тут знову бур'ян. Кропива парила йому руки й лице, але вiн на те не зважав.

Оглядаючись на всi сторони, вiн видряпався на частокiл. На другiм боцi частоколу було густе терня. Але за ним стояв татарин на сторожi й пильно розглядався…

Павлусь зсунувся з частоколу в бур'ян. - Коли оглянувся, побачив, що бiля їх хати нишпорив татарин, розгортаючи ногою бур'ян. Тепер Павлусь був би напевно попався в татарськi руки.

I звiдсiля треба було втiкати. Поганцi й сюди прийдуть… Павлусь почав розгортати бур'ян i втiкати попiд частокiл. Вряди-годи пiдносив голову й розглядався, чи його хто не слiдить…

Так дiйшов аж до ворiт, але тут утратив усю надiю на втечу. Бiля ворiт крутилися пiшi й кiннi татари. Вони щось розмовляли, але Павлусь не розумiв.

При воротах стояли осiдланi конi, поприпинанi до частоколу.

Павлусь пiдкрався пiд сами ворота i сховався в гущу дикого бозу… Йому сильно билося серце. Вся увага звернена була на те, щоб вiдiпняти коня, сiсти й непомiтно втекти.

Та це видалось йому неможливим. Татарам i не снилось вiдступати вiд коней.

В тiй хвилинi захвилювало на майданi. Розляглися татарськi крики, наче б за кимсь гонились. Павлусь розхилив галуззя базнику i придивлявся.

Крики наближалися саме до цих ворiт, де був Павлусь. Вiн побачив, як кiлька волiв iз страшним ревом i задертими в гору хвостами гнало по майданi в сторону ворiт, розбиваючи усiх по дорозi. Павлусь таке вже не раз бачив у лiтi на степу, де паслися воли. Тодi саме, як муха дуже тяла, рогатий товар бiсився, зривався i втiкав у село. Тодi нiяка сила не могла б його спинити. Та тепер не було нi спеки, нi мух; вiд чого ж воно таке сталося?

Невже ж. вони налякалися чогось, щось їх сполошило i вони тепер летять, мов несамовитi?

Справдi, вони посатанiли. Вони рванулись у ворота. Татари, що тут стояли, хотiли їх спинити.

Воли заревiли глухо, вдарили на татарiв мов тараном i взяли їх пiд ноги. Кiлька наляканих коней зiрвалося з припони i пiгнало в степ. Лишився тiльки один кiнь, що стояв збоку. Вiн теж налякався, але не мiг зiрвати уздечки i, хоч ставав дуба, залишився на припонi, а воли перебiгли бiля нього.

Цю хвилину використав Павлусь. Вiн вилiз iз куща, пiдв'язав уздечку, заспокоїв коня, закинув поводи на шию i видряпався на сiдло.

Кiнь, почувши людину коло себе, заспокоївся.

Тепер Павлусь поправився на сiдлi i рушив щосили з мiсця в степ… Татари, яких воли порозганяли, не помiтили цього.

Зате один вартовий татарин, що стояв за частоколом та вступився волам з дороги, побачив Павлуся. Хлопець був у бiлiй свитинi й вiдбивав вiд чорного сiдла.

Татарин домiркувався, що це хтось iз бранцiв, i пустився доганяти. На щастя кiнь у Павлуся був швидший, а ще й хлопець не затяжив йому стiльки, що рослий татарин. Поганець змiркував, що бранець утече. Вiн взяв iз-за плеча лук i почав стрiляти.

Павлусь почув, як стрiли свистiли йому попри голову. Вiд цього кiнь налякався i став гнати, мов вихор. Хлопець не мiг досягти своїми ногами стремен, i вони били коня по ногах. Серед такої шаленої їзди мiг вiн легко злетiти з коня, мов перце. Тому схилився i держався обiруч його гриви.

Вiн вже був певний, що татарин його не догонить. Та нараз щось йому заболiло за лiвою лопаткою, наче б ножем рiзнув. Хлопець помацав рукою. З-за плеча звисала стрiла, що зачепилась залiзцем за жупан. Павлусь почув, як щось тепле плило йому по спинi i дуже цього налякався. Але чути було, як тупiт погонi втихав.

Надворi почало на свiт заноситися, коли Павлусь опинився над рiкою Самарою. Не чуючи за собою погонi, здержав коня. Через рiку пустився кiнь вплав. Павлусь чув вiд дiдуся не раз, що татарський кiнь умiє по-майстерськи плавати, i не лякався, що кiнь утопиться. Кiнь форкав, пiдгулькуючи вгору, поки не доплив до другого берега. Тут видряпався на сухе й так сильно потряс собою, що трохи хлопця з себе не скинув.

Настав ясний день. Павлусевi здавалося тепер, що йому грозить бiльша небезпека, як уночi. Тепер його з усiх бокiв видко… Татарва снується по степу, його побачать i напевно зловлять.

Його напав страх. В його уявi татарва була такою силою, що її нiхто не переможе. Дiдусь розказував йому, як козаки били татар. Та ось вiн бачив, як татарiв нiщо не стримало, i дiдусь i багато iнших дужих козакiв полягло. I вiн знову став утiкати, хоч сам не знав, куди i до кого, щоб лише дальше вiд цього страшного пекла, в якому вiн недавно був.

Вiн в'їхав у широкий степ.

II

Що це? Невже степ, про який у пiснях спiвають?

Уявiть себе малим, дуже малим чоловiком, оттак на палець завбiльшки. Уявiть собi, що вас - того маленького чоловiка - поставили на широкому рiвному оболоннi, на якiм iзрiдка стоять зарослi травою старi муравельники. - Оболонння вкрите травою, що вам сягає до пояса. Мiж травою цвiти аж хапають за очi своїми красками; А гляньте довкруги себе… Нiде краю не видно. Обрiй неба наче вижолоблена пiвкуля кругом вас далеко спочиває на землi. Нiде нi лiсу, нi гори, лиш муравельники… А поїдете десяток миль у який-небудь бiк, те саме й те саме… Нi краю, нi берега.

Це степ, український степ, iз своїми високими могилами. Це одинокi дороговкази для людей, що туди заблукають. Деякi могили й називаються своїм iменням, про iншi нiхто не знає, нi iмени їх, нi вiдкiля вони взялись.

Ось над одною з менших рiчок, якi вливаються в Самару, стоїть висока могила, її прозвали Свиридовою. Нiхто не знав, чому вона так зоветься i нiхто не перечився за це, щоб її назвати iнакше. Але всi старшi козаки знали, де стоїть Свиридова могила i кожен до неї потрапляв, хоч би й уночi. Тому то частенько козаки змовлялися на Свиридову могилу, як на збiрне мiсце, де можуть напевно з'їхатися. Тут i рiчка пiд боком, де можна коня напоїти, i трава тут краща для попасу, i кущi над рiчкою, де в пригодi i сховатися можна. Ось i тепер спить пiд Свиридовою могилою козак.

Як лиш на свiт Божий почало заноситись, озвалась степова звiрина. Цiле степове царство прокинулось i загомонiло на свiй лад.

Вiд цього гамору козак прокинувся. Сiв на свойому кожусi, де спав, протер очi й перехрестився.

В одну мить став на ноги й почав розглядатися. На заходi побачив широке зарево.

Козак став придивлятися та хитати головою.

"Що за мана? Вчора в цiм боцi заходило сонце, а сьогоднi сходить? Хiба ж воно вертається?".

Козак полiз на могилу й зараз зрозумiв усе. Пiзнав, що це якась велика пожежа. Це вже певно поганцi десь бенкетують. Господи, спаси хрещений народ!

Вiдмовляючи голосно молитву, пiшов до рiчки вмитися. Його вороний кiнь, що пасся недалеко на припонi, як побачив свого пана, заiржав весело, наче б хотiв його з дниною привiтати.

- Здоров будь, товаришу! Гаразд ночував? - заговорив козак серед молитви.

Не перестаючи молитися, козак почав умивати водою свою бриту голову.

Вiдтак вийняв iз-за пояса малий гребiнчик i кусок дзеркальця та став причiсувати свiй чорний довгий оселедець та й закручувати його за вухо. Так само розчесав вуси i зложив їх складно по-запорозьки вниз.

Семен Непорадний - так вiн звався - був кремезний козак лiт тридцяти. Одягнений у широчезнi червонi штани, якi пiдперiзував широким шовковим поясом. На ногах добрi шкаповi чоботи. Сорочка подерта й замащена, на грудях широко розхристана, звiдки визирали широкi косматi та сонцем опаленi груди. Миючись, засукав рукави вгору поза лiктi i показав жиластi руки, закiнченi п'ястуками, мов довбеньки.

Непорадний уходив на Сiчi за неабиякого силача. Згинав залiзнi штаби, а коня пiдносив, мов барана.

А мимо його лицарської справности його прозвали на Сiчi Непорадним за те, що в якiйсь зустрiчi не вмiв собi з татарином дати ради, аж товаришi його визволили.

Та вiн цим не ображався. На Сiчi не питали нiкого, як зветься; там зараз причiпали кожному ймення, з яким не розставався вже до смерти. Хоч би як козака негарно назвати, вiн цього не соромиться. Козаки говорили: "Не ймення тебе красить, а ти його краси". Найбiльше чванився козак тим, коли на дiлi показував, що вiн не є такий, яким його при перший нагодi прозвали…

Причепуривши свого чуба й вуса, Непорадний набрав у боклаг води й понiс коня напувати. Кiнь пив воду, любуючись нею, а вiдтак торкав лобом свого пана в плече, наче б йому дякував.

Тепер козак взявся варити снiдання. Вирубав мiж корчами над рiкою три колики й застромив їх у землю так, що верхом вони сходилися. До цього вершка мiж коликами прив'язав мiдяний казанок, до якого всипав з мiшка кашi. Опiсля налляв води й назбирав сухого бадилля на пiдпал.

З-за пояса вийняв кресиво та тубку, напоєну порохом, i викресав вогню. Запалену губку вклав у вихоть сухої трави i почав нею махати, поки не загорiлась. Тепер розвiв ватру, що своїми жовтими язиками пiдлизувала казанок з усiх бокiв. Вогонь палахкотiв весело, прискаючи iскорками на всi боки.