Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма - Николай Греков

На Украине так плохо, что даже ведьма (правда, почему-то опять мужским голосом) заявляет:

І я люта, а все-такиТого не зумію,Що москалі в УкраїніЗ козаками діють.

Люди на Украине

Кайданами міняються,Правдою торгують.І Господа зневажають, -Людей запрягаютьВ тяжкі ярма. Орють лихо,Лихом засівають… (1845)Аж страх поганоУ тім хорошому селі:Чорніше чорної земліБлукають люди; повсихалиСади зелені, погнилиБіленькі хати, повалялись,Стави бур'яном поросли,Село неначе погоріло,Неначе люди подуріли,Німі на панщину ідутьІ діточок своїх ведуть!…І не в однім отім селі,А скрізь на славній УкраїніЛюдей у ярма запряглиПани лукаві… Гинуть! Гинуть!У ярмах лицарські сини,А препоганії паниЖидам, братам своїм хорошим,Остатні продають штани…

К врагам украинского народа, кроме немцев и русских, следует присоединить еще евреев. Тогда будет полный комплект для стереоскопического изображения украинской ситуации:

Погано дуже, страх погано!В оцій пустині пропадать.А ще поганше на УкрайніДивитись, плакать - і мовчать! (1848)

Украинская хата - средоточие всех бед:

За що, не знаю, називаютьХатину в гаї тихим раєм.… Я не знаю,Чи єсть у Бога люте зло,Що б у тій хаті не жило?А хату раєм називають!Не називаю її раєм,Тії хатиночки у гаї…… В тім гаю,У тій хатині, у раю,Я бачив пекло… Там неволя,Робота тяжкая, ніколиІ помолитись не дають.… Мені аж страшно, як згадаюОту хатину край села!Такії, Боже наш, ділаМи творимо у нашім раїНа праведній твоїй землі!Ми в раї пекло розвели,А в тебе другого благаєм… (1850)

До конца жизни Шевченко не устает повторять:

Ні тихої хатиночкиВ забутому краю,Ні тихої долиночки,Ні темного гаю;Ні дівчини молодоїЙ малої дитиниЯ не бачу щасливої…Все плаче, все гине!І рад би я сховатися,Але де - не знаю.Скрізь неправда, де не гляну,Скрізь Господа лають!… (1845; 1860)

У самого-то все правда? Десятилетиями Украина без конца все гибнет и гибнет. Так может быть умирание - не единственное ее занятие? Может было и еще что-нибудь? Например:

Садок вишневий коло хати,Хрущі над вишнями гудуть,Плугатарі з плугами йдуть,Співають, ідучи дівчата,А матері вечерять ждуть.(1847)

Конечно, была и нормальная жизнь нормальных людей. Но об этом Шевченко говорил редко и неохотно. Его артистической натуре это было не интересно. Он этого не ценил. Это не соответствовало его революционному темпераменту (в переводе с греческого его имя означает «бунтарь»). Лишь изредка он немного остывал и тогда становился чуть более объективным. Так в трудную минуту вынужденного досуга он вспомнил и про «Садок вишневий коло хати», и про нормальную жизнь на свободе. Вспомнил и включил стихотворение в цикл «У казематі».

Конечно, десятилетиями на Украине, кроме «классовой эксплуатации» и «национального гнета», шла еще обычная человеческая жизнь. Этим и объясняется такая парадоксальная ситуация:

Тяжко-важко сиротині,А ніхто не бачить…… Я, юродивий, на твоїх руїнахМарно сльози трачу, заснула Вкраїна…… Тілько я, мов окаянний,І день, і ніч плачуНа розпуттях велелюдних,І ніхто не бачить,І не бачить , і не знає -Оглухли, не чують …

Все оглохли и ослепли. Кроме кобзаря. Он один, словно окаянный (эпитет этот происходит от имени Каина), все видит, все слышит и твердо знает: Украина гибнет.

А в это же время бесчувственный Гоголь издает «Вечера на хуторе близ Диканьки». Пушкин писал: «Читатели наши, конечно помнят впечатление, произведенное над ними появлением «Вечеров на хуторе»: все обрадовались этому живому описанию племени поющего и пляшущего, этим свежим картинам малороссийской природы, этой веселости, простодушной и вместе лукавой».

Неуместная веселость. Гибнет Украина. Более того:

І тут, і всюди - скрізь погано. (1860)

Это последнее слово Тараса Шевченко: все плохо. И здесь, и везде. И раньше, и теперь. Кто же виноват? Шевченко не колеблется. Никаких вопросов. Одни ответы.

ІІІ. Кто виноват

Виноваты враги. Набор врагов у кобзаря в течение всей жизни стандартный:

Погибнеш, згинеш, Україно,Не стане знаку на землі.А ти пишалася колисьВ добрі і розкоші! Вкраїно!Мій любий краю неповинний!За що тебе Господь кара,Карає тяжко? За Богдана,Та за скаженого Петра,Та за панів отих поганихДо краю нищить… Покара,Уб'є незримо і правдиво… (1859)

Враг номер один - москаль. Это слово в одних случаях означает русского солдата, в других - просто русского. Еще в 1838 году в поэме «Катерина» Шевченко создает отталкивающий образ москаля (т.е. русского офицера). В его отношении к обманутой героине и своему сыну нет ничего человеческого. Всякий доверяющий автору читатель должен согласиться: «москаль - це така гидота, що викликає лише огиду». Правда, встает вопрос: а можно ли автору во всем доверять? Ведь сама поэма посвящена москалю Василию Андреевичу Жуковскому, который принял участие в освобождении крепостного художника. К тому же сам Жуковский был внебрачным сыном русского офицера и пленной турчанки. И ничего: на произвол судьбы брошен не был, стал знаменитым поэтом и воспитателем наследника русского престола. Так что и москаль бывает разный.

Но только не для Кобзаря. У него это всегда - чудовище. От первых до последних стихов. В конце жизни он еще раз обратился к теме связи украинки с москалем:

Титарівна-НемирівнаГаптує хустину.Та колише московщеня,Малую дитину.Титарівна-НемирівнаЛюдьми гордувала…А москаля-пройдисвітаНищечком вітала!Титарівна-Немирівна…Почесного роду…Виглядає пройдисвіта,Москаля з походу. (1860)

«Московщеня» - это, конечно, «московське щеня», а «люди» уж понятно - не русские.

В 1839 году Шевченко пишет брату:

… Москалі чужі люди,Тяжко з ними житиНемає з ким поплакати,Ні поговорити.

В 1840 просит брата не писать ему по-русски: «щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським».

А в 1842 - земляку: «Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брато-отамане, ей-богу, лихо!… Ми пропадаємо в оцьому проклятому Петері, щоб він замерз навіки.»

«Сновигаю по оцьому чортовому болоті та згадую нашу Україну… Спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як і випручаться.» (1843)

Москалики, що заздріли,То все очухрали.Могили вже розриваютьТа грошей шукають. (1845)

В этом же году, якобы от имени Псалмопевца, Кобзарь жалуется Богу:

… ниніПокрив єси зновуСрамотою свої люде,І вороги новіРозкрадають, як овець, насІ жеруть!… Без платиІ без ціни оддав єсиВорогам проклятим;Покинув нас на сміх людям,В наругу сусідам…… Окрадені, замучені,В путах умираєм…И еще один «псалом»:… ВавілоняДщере окаянна!Блаженний той, хто заплатитьЗа твої кайдани!Блажен, блажен! Тебе, злая,В радості застанеІ розіб'є дітей твоїхО холодний камінь!

Разумеется, окаянные соседи и Вавилон - это православная Россия. Нет, наверное, ни одной отталкивающей черты, которой не было бы в русском.

Средоточием порока, само собой, является столица России Санкт-Петербург. Там творится такое, что и представить невозможно: матери отправляют дочерей на всю ночь работать проститутками на панель. Не верите? Читайте сами:

… Сонечко вставало.А я стояв, дивувався,…… Покрай улиць поспішалиЗаспані дівчата,Та не з дому, а додому!Посилала матиНа цілу ніч працюватиНа хліб заробляти. (1844)

Кобзарю здесь, конечно, и карты в руки. Ведь он был частым посетителем ресторанов и публичных домов. Адольфинка, мадам Гильде и прочие обитатели домов терпимости часть упоминаются в его дневнике: «Поклонітесь гарненько од мене Дзюбіну, як побачите. Добряга-чоловік. Нагадайте йому про Ізлера і ростягаї, про Адольфінку й прочії дива. Скажіть, що я його частенько згадую» (1847).