Реальна загроза - Олег Авраменко

Батько знову зітхнув.

— Боюся, зараз у нас не вийде нормальної розмови. Ти надто накручений, тобі треба відпочити й заспокоїтися, звикнути до думки, що я живий. Тебе відвезуть до мене додому, віднині це й твій дім.

Я гордо відкинув голову.

— До біса твій дім! Я нічого не хочу від тебе. Накажи доправити мене в той табір, де тримають решту наших.

— Ні, сину! — відповів він владно. — Ти мешкатимеш у мене. Так я вирішив і так воно буде. На Ютланді моє слово закон, звикай до цього. А про своїх товаришів з корабля не турбуйся — незабаром їх звільнять. Проведуть співбесіду, підшукають кожному роботу за фахом, забезпечать житлом… Бачу, ти не віриш мені. Як хочеш. Але за кілька днів сам переконаєшся. Саме про працевлаштування екіпажу я збираюсь поговорити з вашими керівниками — Павловим, Томасоном, Крамером і Роско. На нашій планеті для всіх знайдеться гідне місце. До речі, ти ні про що не хочеш попросити?

— Ні, — відповів я рішуче. — Ні про що.

— А дарма. Наскільки мені відомо, в тебе є дві дівчини. Тут це вважається цілком нормальним. Якщо хочеш, я негайно накажу забрати їх з табору. Ну то як?

Я промовчав, міцно стиснувши вуста й відчайдушно борючись із бажанням сказати „так“.

— Воля твоя, — так і не дочекавшись відповіді, знизав плечима батько. Він простяг був руку, щоб натиснути кнопку виклику, але в якомусь сантиметрі від неї зупинився й похмуро глянув на мене. — І ще одне, Алексе. Це стосується твоєї матері… Вона не чинила самогубства, її вбили співробітники армійської безпеки.

— Брешеш! — вигукнув я.

— Я маю всі докази. Медичний висновок, матеріали службового дізнання з грифом найвищої секретності. Твоя мати, моя дружина Меган, померла за день до того, як я інсценував загибель свого корабля.

— Ні! Ні… — Я відчув, як піді мною захиталась підлога. — Це фальшивка!

Батько обійшов стіл і міцно вхопив мене за плечі.

— А ти сам подумай, сину. Ти маєш пам’ятати свою матір. Маєш пам’ятати, як сильно вона тебе любила. Хіба ж могла вона покинути тебе? І хіба могла вона вбити разом з собою ще ненароджену дитину — твою сестру, що так і не з’явилася на світ…

4

Коли я прокинувся, за вікном уже сутеніло. Я лежав одягнений на канапі, а поряд на столі світився голографічний екран увімкненого комп’ютерного терміналу.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб розігнати рештки сну і пригадати попередні події. Коли мене привезли до батькового будинку, я, відмовившись від обіду, відразу піднявся на другий поверх, де для мене вже приготували спальню й кабінет, засів за комп’ютер і став переглядати отримані від батька документи. Я вивчав їх довго й уважно, аж поки не засльозились очі — не так від утоми, як від горя та гніву. Не в змозі далі стримуватись, я приліг на диван, щоб дати волю сльозам і тим самим бодай трохи втамувати свій біль, а натомість заснув. І проспав, судячи з настінного хронометра, понад п’ять годин.

Підвівшись, я так-сяк розправив свій зім’ятий одяг, потім зо хвилю простояв у нерішучості, дивлячись то на двері, то на екран терміналу. Зрештою обрав перше і вийшов з кімнати.

У вітальні я застав Яну, що сиділа в кріслі з якоюсь книжкою в руках. Побачивши мене, вона підвелась і трохи нервово всміхнулася.

— Привіт. Півгодини тому я зазирала до тебе, але ти спав. Тож вирішила не турбувати.

Яна підступила до мене, нерішуче простягла руку й погладила мене по щоці. Її очі промінились ніжністю.

— Алексе, братику… Я ж від самого початку, з першого ж дня відчувала це… відчувала, що ми не чужі одне одному…

Я обійняв її й занурився обличчям у її волосся.

— Де ж ти була весь цей час? Мені так тебе бракувало.

— Мені тебе теж, — відповіла Яна, поклавши голову на моє плече. — Про те, хто насправді мій батько, я дізналась лише в чотирнадцять років, з маминого листа, який вона написала незадовго до своєї смерті. І тоді ж люто зненавиділа адмірала Шнайдера, котрого доти вважала для себе взірцем, бо ще змалечку мріяла стати військовим пілотом. Але на тебе цю ненависть я не перенесла. Навпаки — частенько уявляла, як би я дбала про тебе, мого меншенького братика. А після путчу навіть намагалась розшукати тебе, чесне слово. Та що я могла зробити сама, шістнадцятирічна школярка? Звертатись до будь-кого за допомогою не ризикувала — боялася виказати себе. Якби довідались, чия я дочка, мене б нізащо не прийняли до військового училища.

— Не треба виправдань, Яно, — сказав я. — Ти б однаково не знайшла мене. Якщо вже батькові прибічники не змогли — а дехто з них і досі займає високі посади в армії та флоті, має доступ до секретних матеріалів… — Тут мій голос зірвався на схлип.

Сестра швидко підняла голову і стривожено подивилась на мене.

— Що з тобою? Ти такий блідий.

Я випустив її з обіймів і сів у найближче крісло.

— Батько дав мені деякі документи. Я б дуже хотів, щоб вони виявились фальшивкою, але… боюсь, вони справжні. Там ідеться про мою матір. За офіційною версією вона померла від передозування наркотиків у стані афекту…

— Я знаю про це, — промовила Яна вмостившись на бильце мого крісла. — Але ти сказав: „за офіційною версією“. Хіба насправді було інакше?

— Насправді наркотики були… дещо специфічні. І мама вжила їх не з власної волі. Під час допиту співробітники контррозвідки вкололи їй „сиворотку правди“ — сподівались витягти з неї імена таємних прибічників батька в уряді та Генеральному Штабі. Вони так квапилися, що навіть не завдали собі клопоту провести тест на алергійні реакції. А мама була вагітна… і вмерла…

— Боже мій!… — прошепотіла приголомшена Яна.

— Тоді я був дитиною й багато чого забув, — вів далі я. — Але тепер згадав, як незадовго до путчу мама спитала, чи хочу я маленьку сестричку. Я відповів, що так, і вона, поцілувавши мене, сказала, що наступного року сестричка буде… А згодом почався заколот. Востаннє я бачив батька, коли він перевіз мене з мамою в інше місце. Вочевидь, вважав його надійним сховком, але прорахувався. За кілька днів з’явилися люди у військовій формі й забрали нас. Потім була незатишна кімната з купою бридких іграшок і були суворі жінки, які щосили намагалися поводитися зі мною мов турботливі тітоньки. А потім… потім мені сказали, що батько з мамою померли. Далі все як у тумані — лікарня, люди в білих халатах, уколи… Едино я добре запам’ятав молоду лікарку з гарним добрим обличчям. Вона справді була добра, вона годинами зі мною розмовляла, і після цих розмов мені ставало ліпше. Саме вона поступово привчила мене до думки, що мама наклала на себе руки через батькову загибель. Думаю, вона щиро вірила в це. І я повірив… І всі ці роки незаслужено засуджував маму за те, що вона кинула мене!