Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

I як тiльки Рiнкель виходить, Тiле зараз же пiдводиться й тихим, нiжним голосом прохає дозволу в товаришiв послати наздогiн товаришевi Рiнкелевi одного з членiв охорони Бюро. Хто знає, що таке в дiйсностi є товариш Рiнкель? А приклад iз провокатором Франком треба завсiгди в таких випадках мати перед очима.

Меншiсть уражено, рiшуче, обурено протестує, але та сама бiльшiсть рiшуче й гаряче дає дозвiл. I товариш Тiле швиденько виходить у сусiдню кiмнату, нiжно-строго шепоче па вухо товаришевi Песимiстовi кiлька слiв i легенько штовхає його в плече. Товариш Песимiст, прозваний так за свою здатнiсть смiятись кожної хвилини дня й ночi, не смiючись, слухняно нахиляє голову й поспiшно виходить за товаришем Рiнкелем.

Коли вiн викочує з садка на вулицю свiй мотор, вiн крокiв за тридцять попереду бачить постать iз похиленою головою й глибокою задумою дорослої людини, яку побороло маленьке чотирьохлiтне дитинча.

"Брильянтова" овальна зала слiпуче стрiляє рiзнофарбними колючими вогнями. Найпараднiша зала мертенсiвського палацу, найдорожчий витвiр сконцентрованої могутностi, оцiнений соцiалiстами на п'ять рокiв життя двадцяти мiльйонiв робiтникiв". Цi життя двадцяти мiльйонiв горять, переливаються, бризкають, сгрiляють вогнями, – тисячi рiзнокольорових свiчок, засвiчених у храмi на велике свято.

Бо таки свято. Бо таки храм. Бо вибранцi людства, жерцi нової релiгiї, володарi й ключарi раю земного мають справляти врочистий молебень хвали й подяки боговi влади.

Овальний, довжелезний чорного дерева стiл одстрiлюється в стiни й стелю червоними, зелено-жовтими, молочно бiлими, трiпотливими стрiлами дорогоцiнного камiння, ритмiчно розмiщеного по всьому елiпсу. Рух променiв, переливи хвиль, танець фарб, безупинне тремтiння блиску. Це постiйний захват, екстаз,!внутрiшнiй, ледве стримуваний смiх вогнiв. Це безупинна рухлива еманацiя радостi, гордостi й могутностi.

Буденнi, людськi, зморшкуватi, пом'ятi роками, думками, людськими радощами й стражданнями обличчя тут не смiють бути буденнi; вони теж грають, рухаються, безупинно переливаються трiпотливими хвилями врочистих вогнiв зали. Навiть райхсканцлер, вiчно заклопотаний, вiчно хазяйновитий роботяга канцлер, iз своїм товстим, ультрабуденним, сiрим лицем, навiть вiн, хоче не хоче, трiпочеться, мiниться, грає лицем, лисиною, руками, гудзиками, брижами шовкового фрака.

Всi тридцять сiм членiв Високого Зiбрання, – члени Управи Об'єднаного Банку, члени уряду, члени депутацiї Свiтового Конгресу й особистi мiнiстри пана президента, – всi врочисто й мовчки стоять бiля своїх фотелiв, кожний на своєму мiсцi, кожний обхоплений тисячами поривчастих, голчастих стрiл дiамантiв, червоно-кривавих густих хвиль рубiнiв, спектрiв алмазiв. Вони терпляче ждуть.

Аж ось дверi помалу, щораз ширше та ширше розчиняються, порожньо чорнiють якийсь мент i, нарештi, в них з'являється присадкувата, плечиста, з iржавою головою та строго понурим важким лицем постать пана президента. Пан президент ступає розмiреним, повiльним кроком, рiвно, як священний сосуд, несучи голову. Вiн один з усiх весь у чорному, без нiякiсiнького бiлого чи кольорового шматочка. Тiльки чорне мереживне жабо облягає трикутник грудей дiамантовим блиском.

Тридцять сiм голiв помалу, врочисто, побожно схиляються. Президент Мертенс поважно й повiльно пiдходить до столу, теж мовчки й побожно схиляє голову и потiм сiдає. в свiй фотель. За ним усi тридцять сiм, не хапаючись i не дивлячись один на одного, займають свої мiсця.

Молебень розпочинається. Рвучко рипить бас президента й зараз же уступається сухому, хазяйновитому баритоновi райхсканцлера.

Монотонно-врочисто, глухою луною прокочуючись пiд на пiвкруглою, слiпучо блискаючою стелею, розходяться залою священнi й нуднуватi слова молебня, – цифри Присипляюче пошелестує папiр пiд товстими, обрубаними пальцями первосвященика-канцлера. Молитовно схиленi голови в тихiй задумi переливаються вогнями зали.

Пан президент сидить рiвно, строго й важно. М'ясистi губи ради свята злегка пофарбованi. В залi стоїть свiжий холодок, але на чолi пана президента, як ранiшня роса на пелюстках рудої троянди, срiблиться дрiбнорясний пiт. (Потiють, усе потiють пан президент! Усе душно їм).

Та не тiльки душно. Нудно, досадно, втомно пановi президентовi. Навiщо вся ця дурна комедiя? Знають же все до останнього пфенiга, повираховували ж дивiденд до тисячної частинки процента, я давен-давна по кишенях уже порозпозначували. Нi, паради треба.

Стрiлистий блиск, безупинний радiсний екстаз вогнiв дратує пана президента. Фальш, брехня, тлiн. Могутнiсть? Що? В чому? В цих камiнцях, повтикуваних у стiни та стелю? А паршивих камiнцiв iдiотської коронки за всi цi багатства зиайти не можна. Не можна. Iнарака спiймати не можна. Повiсити нiкого не можна.

Нудно й тоскно пановi президентовi. I не знайдеться коронки? Не знайдеться. Чого ради знайдеться, коли досi не знайшлося? Значить, не в грошах рiч, не в цих мiзерних камiнцях.

I пановi президентовi тут, за цим блискаючим столом, у рядi мовчазних молитовних постатей iще виразнiше почувається, що принцеса Елiза, Елiза Пожежа, – недосяжна, нереальна мрiя. Вiн тут чогось ще опуклiше вiдчуває, що йому п'ятдесят три роки, що нiяка наука, нiяка технiка вiднови органiзму нiчого не поможе, i нiколи не бути йому чотирнадцятилiтнiм дурним хлопцем. Баста.

Вiнтер, балансуючи навшпиньках, увiходить у залу i, злякано поглядаючи на пана президента, пiдбирається до фотеля графа Елленберга. Пан президент важко й мовчки скидує на них скоса очима. Не можуть iншого часу вибрати для своїх справ, йолопи?!

Але, видно, не можуть таки. Йолоп Елленберг теж злякано подивляється на пана президента, але уважно слухає йолопа Вiнтера, а потiм пiдводиться, i обидва, перегнувшись, вислизать iз зали Що могло там статись у тих дурнiв?

Що, райхсканцлер усе ще з нафтою хлюпається? Нi, слава богу, на бавовну перейшов. Схiдний бавовняний Конкордат Трестiв. Ну, тут вiн надовго загрузне.

I пан президент злегка вiдкидає голову назад i приплющує очi. Пан райхсканцлер кидає в нього оком i притишує голос: хто знає, якi великi комбiнацiї пропливають перед цими напiвприплющеними очима. Тридцять шiсть облич теж поводять очима в бiк пана президента й iще тихiше, молитовiїїше слухають бавовняно-цифровий акафiст.

Нудно й порожньо пановi президентовi. Порожньо порожньо. I в цiй порожнечi надокучливо, дурнувате, фальшиво, тлiнно блискають камiнцi, бубонить голос, стрибають цифри. А десь там червоно золота голiвка Елiзи Пожежi вперто дожидається своєї нiкчемної коронки. А тим часом цi iдiоти заздрять його славi, багатству, могутностi!

Пан президент iз пiд приплющених очей обводить поглядом по схильованих обличчях. У Штiфеля вiд сала вже вуха завалюються i на шиї росте третiй поверх шкiри. Бацне його колись апоплексiя. Дiдусь Ягман прудкенько, нюхливо бiгає молодими кругленькими, крихiтними оченятками. Весь срiбно-сивий, борода патрiарха, трошки присушеного апостола, а носик i оченятка, як у цiкавого, ненажерного поросяти, – скрiзь лiзуть, хапають гамкають. О, цього апоплексiя не вхопить. Вiн її сам ухопить, роздягне, видушить до пфенiга й викине. Мiлiардер, а мiдянi окуляри носить. Скупенький дiдусь, скупенький патрiарх. Ач, оченята як на камiнцi зиркають, нiгтями б їх повидовбував, зубами повитягав би. Заздрить дiдуганчик, заздрить майбутньому президентству. А йому б так пасувало з цiєю апостольською бородою на президентському свiтовому тронi посидiти!

Пан президент обходить усiх напiвприплющеними очима, перед якими повиннi проходити новi, генiальнi комбiнацiї, й з гидливiстю та нудьгою розглядає знайомi, остогидлi фiзiономiї, що на них трiпотливо переливаються фарби свiтла. Яка молитовнiсть, урочиста тихiсть! А висмикни з цього оберемка дивiдендiв, який вони так побожно облизують, хоч маленький клаптик, i дай не тому, а iншому, о, як вони заревуть, заклацають зубами, як ухопляться зубами один у одного. Ах, вони так шанують його, пана президента, так схиляються перед ним, так безмiрно цiнять його генiальнiсть. А схибни вiн, а по пусти кiгтi, – вмент рознесуть на шматки, як зграя псiв чужого собаку. I як тодi цi патрiархи кинуться нiгтями видовбувати брильянги зi стiн!

Гидко, порожньо й люто пановi [президентовi! А акатист монотонно, врочисто розповiдає далi про оберемки майбутнiх дивiдендiв, про те, що вже давно повираховувано й по кишенях порозпозначувано.

Знову той йолоп Елленберг. Чого очi так поблискують, – од свiтла чи сталося щось?

Граф Елленберг пiдходить просто до фотеля пана президен та i, нiчого не лякаючись, шепоче йому на вухо. Штiфель здивовано й сердито повертає триповерхову смугляво-червону шию й наставляє до шепоту запале в череп вухо. Але нiчого не чути. Райхсканцлер спiднизу блимає в бiк до фотеля пана президента й голоснiше читає вiдчит.

Пан президент раптом нахиляється до Штiфеля й передає йому головування. Вiн мусить на пару хвилин пiти до свойого кабiнету. I, легко пiдвiвшись, бадьоро, прудко, мiцно постукуючи пiдборами по мармуровiй пiдлозi, в якiй тьмяно вiдбиваються стрiли свiтла, виходить iз зали. По молитовних постатях проходить непокiйний, зацiкавлений рух, але Штiфель iз суворим поглядом стукає олiвцем по столу, i голос первосвященика знову бубонить серед молитовної тишi.