Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Кемерон Джулія

Усвідомлення творчих травм буде неповним без урахування тих ран, які ми самі собі заподіяли. Часто нам як митцям відкриваються можливості, від яких ми сахаємося, тому що боїмося, не віримо в себе чи просто маємо інші плани на життя.

Ґрейс пропонують стипендію на вивчення мистецтва в іншому місті, проте вона не хоче покидати свого хлопця, Джеррі. Вона вирішує відмовитися від стипендії.

Джеку пропонують роботу за спеціальністю, про яку він завжди мріяв. Щоправда, для цієї роботи доведеться переїжджати в інше місто, яке далеко від дому. Робота чудова, але він відхиляє пропозицію, тому що не хоче покидати своїх рідних і друзів.

Енджела, зігравши в жахливій п’єсі, отримує жахливі відгуки, а потім їй знову пропонують зіграти головну роль, проте п’єса дуже непроста. Вона відмовляється.

Про такі втрачені шанси ми будемо з гіркотою згадувати протягом багатьох років. Про це ми детальніше поговоримо пізніше, а поки що просто осмисліть їх як утрати. Таке усвідомлення запускає процес зцілення.

Уява значно важливіша, ніж знання.

Оточіть себе людьми, які поважають вас і добре до вас ставляться.

Тим, хто мислить раціонально, здається, що інтуїтивне мислення працює навспак.

Довіряйте тому тихенькому, слабенькому голосочку який говорить: «Це може спрацювати, і я спробую».

Людина може чогось навчитися, лише коли зробить крок від відомого до невідомого.

Мистецтво — це акт структурування часу. «Подивись на це ось так, — говорить нам витвір мистецтва. — Ось як я це бачу». Як вважає моя дотепна подруга, письменниця Єва Бабіц, «все криється у рамі». Це особливо актуально, коли йдеться про творчі втрати. Кожну втрату потрібно розуміти як потенційний здобуток; вся суть полягає в обрамленні.

Кожен фініш — це, по суті, старт. Ми всі це знаємо. Проте у важкі часи ми схильні про це забувати. Вражені утратою, ми, як не дивно, зосереджуємося на тому, що залишилося позаду, на втраченій мрії про те, які плоди принесе наша робота і як радісно її сприймуть. Проте нам необхідно зосередитися на тому, що на нас чекає попереду. Це непросто. Часто ми навіть не уявляємо, що на нас чекає. До того ж якщо ми так страждаємо у теперішньому, то і майбутнє у нас асоціюється з невідворотним болем.

«Здобутки під маскою втрат» — дуже сильний прийом для творчої людини. Щоб ним скористатися, поставте собі запитання: «Як ця втрата може стати мені в пригоді? Куди вона скеровує мою роботу?». Відповіді здивують вас і змусять почуватися вільніше. Хитрість у тому, щоб перетворити біль у енергію. Ключ до цього — знати, довіряти і поводитися так, ніби лиха без добра дійсно не буває, варто лише подивитися на витвір з іншого боку чи зайти в інші двері, відчиняти які ви раніше зовсім не хотіли.

«Щоб зловити м’яч, потрібно хотіти його зловити», — одного разу режисер Джон Кассаветес сказав молодій колезі. Почувши це, я зрозуміла його слова як «Перестань скаржитися, що тобі так кепсько кидають кручений м’яч, і тягнися, дотягуйся до того, чого по-справжньому хочеш». Я намагалася дотримуватися цієї поради.

Упродовж багатьох років я грала у студійну рулетку. Не раз мої сценарії купували, але не ставили на сцені. Не раз чудові роботи припадали порохом на полицях кіностудії, будучи жертвами постійного потоку кадрів. Перспективні фільми помирали за одну ніч — але не в моєму режисерському серці, яке обливалося кров’ю.

«Нічого не вдієш, так це працює, — не раз говорили мені. — Якщо хочеш, щоб твій сценарій екранізували, потрібно спершу продати себе як письменника, і тоді, якщо один із твоїх сценаріїв екранізують, і якщо фільм виявиться успішним, і якщо загальна ситуація трохи покращиться, тоді, можливо, ти зможеш спробувати себе як режисер…»

Я прислухалася до цієї народної мудрості дуже довго, переживаючи одну втрату за іншою, пишучи сценарій за сценарієм. Врешті, коли біль утрат уже перелився через вінця, я почала шукати інші двері, ті, крізь які раніше відмовлялася проходити. Я вирішила просто спіймати м’яч — і стала незалежним режисером.

Я покинула Голлівуд, переїхала у Чикаго, купила стареньку вживану відеокамеру і на гроші, які отримала за написання сценарію до однієї серії телесеріалу «Поліція Маямі», відзняла власний художній фільм — романтичну комедію у стилі сорокових років. Зйомки коштували тридцять одну тисячу доларів, і результат виглядав зовсім не кепсько. А потім раптом хтось поцупив мої касети зі звукозаписом. Я все-таки закінчила фільм, повністю його продублювавши (Я знаю, це божевілля, але таким же божевільним був Кассаветес, а я рівнялася на нього). Результат моїх зусиль розійшовся у прокаті закордоном і отримав хороші відгуки. А я багато чого навчилася.

Саме тому, що я запитувала «Як?», а не «Чому я?», тепер у моєму доробку був перший власний скромний художній фільм. Це могло б статися, навіть якби я не взяла все в свої руки, але могло б і не статися. З 1974 року я багато і старанно працювала як сценарист. Я писала — і продавала — художні фільми, короткометражки, документальні фільми, художньо-документальні стрічки, телеспектаклі, фільми тижня, той розкритикований фільм, і міні-серіали. Як режисер, я відзняла один художній фільм і півдюжини короткометражних. Менш помітною була моя робота над редагуванням чужих сценаріїв, і байдуже, згадували мене у титрах чи ні, за гроші чи просто так.

На додачу, я написала більше сотні статей, інтерв’ю та заміток про фільми, тенденції та естетику, коли у поті чола працювала журналісткою на такі видання як «Роллінг стоун», «Нью-Йорк Таймс», «Віллидж войс», «Нью-Йорк», «Нью-Вест», «Лос-Анджелес Таймс», «Чикаго трибьюн» і, найважливіше, на «Амерікан філм», де протягом багатьох років я також працювала редакторкою. Якщо стисло, я віддала данину своєму улюбленому виду мистецтва.

Звідки взялася ця різноманітна, різностороння продуктивність? Річ у тім, що я обожнюю кіно, обожнюю його знімати і не хотіла б, щоб мої утрати збили мене зі шляху. Я навчилася, що, переживаючи втрату, потрібно запитувати себе «Що далі?», а не «Чому я?».

Щоразу, коли я готова запитати: «Якими мають бути мої наступні кроки?» — я просуваюся уперед. Щоразу, коли я приймала «ні» як остаточну відповідь, я зупинялася і застрягала. Я переконалася, що запорука успішної кар’єри — самовдосконалення і вибір.

Якщо проаналізувати тривалі і успішні кар’єри творчих людей, то цей принцип помітний неозброєним оком. Відомий режисер Ширлі Кларк починала кар’єру як танцівниця. Вона розпочала знімати фільми насамперед тому, що хотіла, аби було хоча б декілька вартісних стрічок про танці. Прославившись як талановитий режисер у Європі та Америці, а також попрацювавши на американських кіностудіях, Кларк стала першою американською жінкою-режисером, яка зняла фільм у Гарлемі, першим американським режисером, який дослідив можливості ручної камери, і американським режисером, чиї праці Джон Кассаветес, Мартін Скорсезе[16] і Пол Шредер[17] вважають епохальними і ключовими для власного творчого формування. На жаль, вона була жінкою і жила у важкі часи. Коли її прибутки від кіно почали вичерпуватися, вона стала одним із перших відеомитців і працювала із Семом Шепардом[18], Джозефом Паппом[19] і Орнеттом Коулманом[20]. Вочевидь, Кларк прислухалася до слів, що у рухому мішень значно складніше влучити. Коли вона заходила у глухий кут на одному шляху, то відразу шукала іншу дорогу.