Реальна загроза - Олег Авраменко

— І як у старі часи, — промовила Елі, — першим етапом буде битва на підступах до системи.

— Саме так, місс. Тут ми маємо значну перевагу перед потенційним супротивником. Якщо станеться напад, то ворожий флот ще в чотирьох десятках астрономічних одиниць від Аруни муситиме перейти на досвітло. А на такій відстані наші кораблі з додатковими емітерами почуватимуться у вакуумі, як риба у воді. На шляху до Ютланда ми добряче поскубимо непроханих гостей, а вже потім ними займеться наша Планетарна Оборона. Хоча… — Капітан Ольсен похитав головою. — Все це гарно лише в теорії. Якщо якась із могутніх планет кине проти нас усю свою військову потугу, то навіть переваги аномалії нам не зарадять. Самі ми ще не готові зупинити масовану агресію. Зараз нам конче потрібен сильний союзник. — Він трохи помовчав. — От тільки де знайти такого союзника, який не зрадив би нас?…

Після двогодинної прогулянки станцією капітан Ольсен відчув, що подальша екскурсія нас більше не цікавить і нам хочеться побути втрьох, без супроводу. Він раптом згадав про якісь невідкладні справи, вибачився, що мусить залишити нас, і запитав, чим би ми хотіли зайнятися за його відсутності. Я відверто відповів, що відпочити. Ольсену вистачило одного дзвінка, щоб нам надали каюту в транзитному секторі; при цьому він не посилався на мого батька, за що я був йому дуже вдячний.

Усамітнившись у каюті, ми гарно провели наступні дві години, потім без поспіху зібрались і пройшли до пасажирського терміналу, де вже починалася посадка на шатл. Як я й очікував, наше прощання не обійшлося без Ліниних сліз, хоча по-справжньому вона не розплакалася — цьому завадила присутність капітана Ольсена, який на той час уже владнав свої невідкладні справи і знов приєднався до нас, щоб разом зі мною провести дівчат. Либонь, мав від мого батька доручення упевнитися, що вони (особливо Елі) залишили станцію.

Я висушив губами сльози на Ліниному личку, міцно поцілував Елі, відтак обійняв їх обох і жартома сказав:

— Ну, любі мої, ви там дивіться. Поки мне не буде, не надумайте завести собі іншого хлопця. Дівчину можна, я це переживу. Тільки не хлопця.

— Нікого ми не заведемо, — пообіцяла Елі. — Нам вистачить і одна одної… Але дуже бракуватиме тебе.

Лише коли з динаміків пролунало останнє попередження, що посадка завершується, дівчата нарешті побігли до скляних дверей терміналу. Перш ніж зникнути за поворотом коридора, Елі надіслала мені повітряний поцілунок, а Ліна — свою зворушливо-невинну усмішку…

Я повернувся до капітана Ольсена і побачив, що й він посміхається. Проте зовсім не іронічно, а добродушно і трохи співчутливо.

— На Ютланді, — промовив він, — є одна соціальна інституція, що так і залишається для мене таємницею за сімома печатками. Це полігамія. Не збагну, як дві жінки — а тим більше три чи чотири — можуть ужитися разом з одним чоловіком. І як їм вистачає одного чоловіка.

У відповідь я знизав плечима.

— Нічого не можу вам сказати, колего. Я зовсім не наслідую місцеві звичаї, просто в мене так склалося. Сподіваюсь, що склалося вдало…

2

За стандартною специфікацією, корвети були обладнані лише однією парою вакуумних емітерів — на носі й на кормі, а на кінцях крил стояли спеціальні рефлектори, що забезпечували утворення стійкого енергетичного кокону довкола корабля. Проте „Оріон“ мав аж три пари повноцінних емітерів — другу було встановлено на місці рефлекторів, а третю змонтували на надміцних титанових фермах знизу і згори фюзеляжу, перпендикулярно до площини крил.

Розглядаючи свій майбутній корабель, коли ми підлітали до нього на шлюпці, я з деяким острахом думав про те, наскільки точно збалансовані додаткові емітери — адже вони монтувалися тут, в умовах не надто просунутих космічних технологій Ютланда. Про естетичний аспект модернізації й говорити не випадало — через ці вертикальні надбудови і непропорційно великі циліндри емітерів на кінцях крил корвет втратив значну частину своєї зовнішньої елегантності.

Наче підслухавши мої думки, Ольсен сказав:

— Тепер нашу пташку не посадиш на планету. Зате в космосі вона звір. Я літаю на „Оріоні“ вже п’ятий рік, це один з найшвидкісніших корветів нашого флоту — і в спокіному вакуумі, і при штормі. Безпечне занурення можливе за дві з половиною астроодиниці від Аруни; правда, попервах він іде важкувато, та вже в десяти астроодиницях можна сміливо переходити на форсаж. Наша аномалія для нього — що масло для ножа.

Після старту всі дев’ять кораблів бригади з запущеними на повну потужність термоядерними двигунами стали віддалятися від зорі. У найближчі п’ять годин нічого цікавого не передбачалося, тому я залишив місток, звідки спостерігав за стартом, і пішов до своєї тимчасової каюти, розташованої у відсіку для молодшого командного складу. На шляху до бази я був просто пасажиром, нехай і в статусі наступника шкіпера, тому мусив задовольнятися тим помешканням, яке мені змогли підшукати. Добре хоч каюта була простора й одномісна — втім, цей привілей я отримав не через батька, а в силу свого капітанського звання.

Загалом же корвет був забитий пасажирами під зав’язку. Окрім власної команди, він перевозив ще три екіпажі — для двох нових фрегатів та крейсера. І хоча вони були укомплектовані по мінімуму, лише для того, щоб доправити кораблі до Ютланда, на борту все одно було затісно. За звичайних обставин, для такого завдання більше згодилося б двоє кресерів, а не бригада з дев’яти корветів, проте батько пояснив мені, що не хоче ризикувати. Посередники, що постачали ютландському флоту нові кораблі, не знали, хто їхні клієнти, тому могли виказати лише розташування проміжних пунктів, де здійснювалася передача суден. У разі можливої засади, легкі та швидкісні корвети мали значно більше шансів уникнути контакту з супротивником і зникнути, замівши за собою сліди.

Спати мені не дуже хотілося, проте я змусив себе заснути, щоб потім свіжим поглядом оцінити роботу пілотів, моїх майбутніх підлеглих, а також те, як функціонуює в умовах аномалії система занурення корвета, посилена двома додатковими парами емітерів.

Проспав я понад чотири години, аж поки мене розбудив по інтеркому капітан Ольсен, попередивши, що корабель уже наближається до позначки двох з половиною астроодиниць від зорі. Я поспіхом причепурився після сну, випив чашку кави, одягнув повсякденну форму з капітанськими значками на комірі й подався в рубку керування.

На головній палубі я зустрів людину, яку ніяк не розраховував тут побачити і з якою, чесно кажучи, волів би взагалі ніколи не бачитись. Можливо, ви й самі здогадалися, що це був Гарсія. Так, саме він — помітно схудлий, майже стрункий (мабуть, завдяки ендокринолу), в ошатному білому мундирі з погонами лейтенанта-командора.