Виклик - Джеймс Паттерсон

Він знову насунув на очі окуляри. Потім збавив газ, і літак почав знижуватися. Пітер хотів підлетіти ближче, аби пересвідчитися, що бачене ним є реальністю.

Так, то були вони.

Розділ 103

Не я перша помітила його, а Марк. Він кричить так гучно, що мені на мить здалося, наче я в кімнаті невідкладної допомоги й у нас виникла якась дуже серйозна проблема. Але в той момент, коли я обертаюся і бачу його з простягнутою рукою, якою він раз по раз тицяє в небо, до мене відразу ж доходить, що то він кричить від радості.

Ще мить — і ми всі волаємо з радості.

Керрі та Ерні, що лежали в тіні на краю пальмових заростів, підскакують, як чортики на пружинках і, перечіпаючись одне через одного, кидаються до свого брата. І ніхто й слова не каже про те, щоб розпалити вогнища. Бо нам не потрібно цього робити! Тому що літак дуже близько і летить на малій висоті. Він рухається прямо на нас, це однозначно. Пілот просто не може нас не помітити.

Та все ж, про всяк випадок, Керрі біжить до напису «SOS», викладеного камінням. Я не можу втриматися від посмішки, бачачи, як вона хитромудрими жестами рук намагається привернути увагу пілота до цього напису. В цей момент вона чимось нагадує мені сурдоперекладача в телевізорі. Невже це правда? Ура, нас скоро порятують!

Учора нам здавалося, що за нами прийде корабель. Але сьогодні — і це правда — за нами прилетів літак! Він лише за кілька сотень ярдів від нас і спускається дедалі нижче, наче вітаючись із нами і даючи знати, що нас помітив.

Аж тут Марк знову волає як навіжений.

— Погляньте! У нього поплавки!

І дійсно. Я настільки зраділа, побачивши літак, що якось не подумала, де ж він буде приземлятися. Виявилося, що з цим немає жодної проблеми. У нього є злітно-посадочна смуга розміром з океан.

З оглушливим гуркотом літак проноситься над нами і, накренивши крила, різко розвертається. Я на якусь мить побачила пілота або, скоріше, його силует. Схоже, що це чоловік, принаймні, так мені здалося. Точно сказати не можу. Але якщо цьому правда, то йому дістануться найпалкіші обійми в його житті, хоч би ким він був.

— Він розвертається, щоб зайти на посадку! — волає Марк. — Розвертається, розвертається!

Ми дивимось, як літак робить коло над дальнім кінцем пляжу. Його крила знову вирівнюються на висоті не більше двохсот футів над поверхнею води. За увесь час, проведений мною в морських мандрівках на яхті, я жодного разу не бачила, як літак сідає на воду.

І ось цей пам'ятний момент настав. Літак наближається, і його пропелери — як два бездоганні кола на тлі блакитного неба. Тепер він кожної миті може знизитися до лінії прибою і плавно торкнутися поплавками води.

Утім, цей сподіваний момент так і не настав.

Просто перед нашими очима — так близько, так неймовірно близько — літак проноситься повз нас — вж-ж-ж-ж-ж! — і наші крики тонуть у ревінні його двигунів. Ні-і-і-і-і-і-і-і!!!

Ошелешені та пригнічені, дивимося ми, як літак зникає вдалині. Він не робить розворот і не повертається назад. А просто зникає за обрієм. Аж поки зовсім не щез.

Як же таке неподобство, котре щойно трапилося, могло статися взагалі, га? І що це був за псих, який атакував нас на бриючому польоті?!

Розділ 104

От чорт, так темно…

Ні, Пітер не нарікав. Саме цього він і дожидався — нічної темряви. І чим темніше, тим краще. Пробираючись крізь густі та сплутані хащі, він намагався тримати ліхтарик низько, щоб було видно лише, куди ступати. А вище не можна було. Бо він одразу ж перетворився б на ходячий маяк.

Зрештою, він же був непроханим гостем — останнім неочікуваним візитером. І на цьому тримався увесь його план — на чинникові раптовості появи. Тепер йому треба було лише знайти свою кохану сімейку та раз і назавжди прикінчити її.

Літак Пітер поставив на якір на протилежному кінці острова. Заздалегідь вимкнувши двигуни, він здійснив майже безшумну посадку за кілька миль від берега. Привіт, діточки, зараз я покажу вам фокус. Один-єдиний раз. Виходу на біс не буде.

Минуло кілька годин, перш аніж течія винесла літак прямо до острова. Але Пітер мав у своєму розпорядженні доволі часу. От чого він не продумав, так це покласти у поштову коробку кілька запасних обойм із набоями.

Одначе, за винятком цього досадного недогляду, Пітер запакував у коробок усе необхідне: складану лопатку, ліхтарик та міцну подвійну линву. І, звичайно ж, «сміт-енд-вессон» сорок четвертого калібру. Пітер був рішуче налаштований ним скористатися. Тож із убивством проблем не виникне. Він прискорив крок. Нічне повітря було тепле й нерухоме, і нічну тишу порушувало лише щебетання якоїсь пташки. А окрім нього єдиним звуком було гупання його серця. Адреналін хвилями прокочувався його тілом. Може, й справді убивство не становитиме великої проблеми.

Нарешті крізь прогалину Пітер побачив те, що шукав. На відстані, але чітко і ясно. То було невеличке, але яскраве жовтогаряче світло. їхнє вогнище.

До краю пляжу залишалося тепер усього-на-всього кількасот ярдів. Вийшовши на нього, Пітер негайно скинув сандалі й рушив босяка по мокрому піску. Так надійніше. І зручніше тримати рівновагу.

Тепер кожен його крок заглушувався піддатливим піском. Він рухався тихо як миша. Ні, краще звучатиме — як змія.

Коли Пітер підкрався ближче, йому досить чітко стало видно силуети біля вогню. Тіла. Всі — в горизонтальному положенні. І міцно сплять. Ніхто й не поворухнеться. А хтось навіть стиха хропе. Одна велика й щаслива родина.

«Але ж хто з них є хто?» — подумав Пітер. А яка різниця?

Різниця була, хоча й безумно химерна. Бо перший постріл призначався Кетрін. Пітер нічого не мав проти неї особисто. Просто він не хотів, щоб вона бачила, як убивають її дітей.

Він зробив іще один крок уперед, очі його лиховісно звузились і стали схожі на щілини. Аж раптом полум'я вогнища злегка колихнулося і на мить вихопило з темряви обличчя Кетрін.

Так ось де ти, моя мила!

Пітер рвучко підняв пістоль перед собою, тримаючи його у закляклій руці, і направив його ствол просто в голову Кетрін, цілячись їй межи очі. Залишалося одне — натиснути на курок. Принаймні, саме так це виглядало збоку.

Але повірте мені, пані та панове присяжні, я був там для того, щоб урятувати свою родину, а не вбити її.

Частина VI

Не вір нікому

Розділ 105

«Суперкоманда» адвокатів, що їх зібрав Пітер, нагадувала рекламу костюмів від Пола Стюарта, коли вони приглушено радилися біля трибуни захисту. Сам же Пітер, який змінив свій кричущий «Бріоні» на скромний фланелевий костюм від «Брукс Бразерс», зосередився на тому, що витріщався фальшиво-щирим поглядом на членів суду присяжних, коли ті заходили до зали засідань після годинної перерви на обід.

Ось так, правильно, шановні, погляньте мені у вічі. Лише невинувата людина може подовгу дивитися присяжним просто в очі, еге ж? Зрештою, я знаю це із власного адвокатського досвіду.

«Усім встати!» — пробасив секретар суду.

Суддя Роберт Барнет, чоловік п'ятдесяти п'яти років, із сивим волоссям, розділеним гострим як бритва пробором, пройшов до лави суддів і вкотре підтвердив власну репутацію ділової, не схильної до байдикування людини ще до того, як сів на своє місце. Він обійшовся без непотрібного базікання — навіть без «Прошу сідати!» — і відразу ж попросив обвинувачення викликати свого першого свідка.

Нолан Гіт, головний обвинувач, швидко підвівся, випрямив свою краватку і поправив окуляри у дротяній оправі. Гіт був чоловіком обачливим та розсудливим, і на обличчі завжди мав вираз шахіста, що обдумує свій наступний хід.

— Ваша честь, обвинувачення викликає Марка Дана.

Марк, який не прикладався до марихуани ось уже чотири місяці, хутко встав зі свого місця в першому ряду за лавою обвинувачення. На його обличчі був вираз людини, якій не терпиться дати показання. І хто міг йому дорікнути? Він дійсно мав щось сказати, до того ж щось украй важливе.

Присягнувши суду, він уставився на Пітера Карлайла, і всім присутнім стала очевидною та ненависть, якою він палав до цього чоловіка.

Гіт: «Марку, опишіть, будь ласка, події ночі двадцять п'ятого червня цього року так, як ви їх пам'ятаєте».

Марк кивнув і зробив глибокий вдих. Саме цьому Гіт не раз навчав його, розповідаючи, як слід поводитися на трибуні свідків. Вдихни. Подумай, а вже потім говори.

І Марк заговорив. Поволі, не поспішаючи.

— Ми з сестрою Керрі вартували по черзі біля нашого вогнища, а решта спали. За кілька днів до того на нашу матір напала велика змія, тому ми хотіли убезпечитися від можливих нічних нападів. Отже, Керрі та я не спали.