Перекручена реальність - Ірина Солодченко

І вже коли тепле сонце зазирнуло у віконце невдатного маляра, воно побачило шикарну жінку з гладесенькою шкірою, яка світилася від щастя. Сонце навіть подумало, що то повія… Лежачі на вузькій канапі, жінка вдивлялася в обличчя свого коханого, обціловувала його, пестувала і гладила… Скажено розкуйовдивши його шевелюру, вона пригорнулася до чоловічих грудей і прошепотіла:

– В мене одна тільки мрія…

– Яка? – зітхнув зніяковілий маляр. – Зірку з неба?

– Обіцяй!

– Обіцяю, якщо в межах досяжного.

– Це більш ніж в межах досяжного. Давай ще колись так нап'ємось!…І ще кудись поїдемо…

– Куди?…

– У якусь подорож… Мені все одно…. Аби кудись їхати і їхати разом з тобою, і щоб ця подорож ніколи не закінчувалась.

І знову захлипала:

– І тоді мені не страшно буде жити далі.

… Коли геть спустошеною переступила поріг своєї квартири, не мала ні сил, ні думок. Анічогісінько… Впала на диван і так вдягненою і заснула…

…В цей самий час Андре Цоколько дописував останню фразу свого роману «Червлена нитка Каріне»: «Коли наглядач увійшло в камеру, він побачив Білокопитова, який бекав як козеня… Бідолашний закінчив життя в психіатричній клініці».

8

У середу суддя Дорош у прямому ефірі 12-го каналу впевнено відповідала на питання журналістів і телеглядачів. Ведуча програми виявилася досить підготовленою і задавала суто професійні питання. У якості опонента виступав адвокат (і колишній прокурор) Вовченко. Вони жваво і професійно вели розмову, глядачі телефонували як скажені… Одна жінка запитала, що б суддя Дорош змінила в роботі адвокатів… Їй було що розповісти про адвокатів, та згадала інше і впевнено відповіла:

– Багато що треба змінити у роботі адвокатів, але мені хочеться сказати, що адвокати не мають жодних умов для роботи в судах. Їм нема де скинути верхній одяг, опорядитися. Вони не мають приміщення, де можна підготуватися до судового засідання. Замість повноцінної участі в судових процесах адвокати з свідками і потерпілими покірно очікують у судових коридорах, коли їх запросять до залу… До того ж ,нам, представникам судочинства, доводиться провадити робочий день з хворими на сухоти, а адвокати крім того зустрічаються ще з ними в ізоляторах, тобто постійно спілкуються з людьми, хворими на активний туберкульоз.

– А передачі на кшталт «Встати, суд іде» ви дивитесь? – запитала дівчина-домогосподарка.

– Зроду не дивилася і не дивитимусь. Мені, як професіоналові, такі речі не цікаві. То шоу, які не мають жодного стосунку до правосуддя. Мені шкода, що в наших громадян складається враження, що й суди проходять, як шоу. Краще б з'являлися передачі, присвячені юриспруденції, щоб громада мала уявлення про сучасне судочинство. А ще ліпше, щоб вони частіше відвідували судові засідання.

На закінчення Вовченко схибив… Він привітав своїх колег з майбутнім Днем прокуратури.

Опісля передачі директор 12-го каналу Сухоніс особисто подякував її за те, що не знехтувала запрошенням. І домовився про подальшу співпрацю. А суддя Дорош подумала, що Назар мабуть зараз дивиться телевізор і пишається нею.

… Проте маляр в цей час був захоплений футболом. Одночасно думав про своє… Дарма він купив цю квартиру після розлучення. Непогано б мати будиночок у селі…. Там би він длубався на свіжому повітрі в городі і малював би досхочу… Хоча навіщо купляти? В селах є і самотні пристойні жіночки? А може до Нової Зеландії податися?

І перемикнув на 21 канал. Там схожа на курку Васнєцова у своїй авторській передачі розповідала про перебування в їхньому місті великого поета Пушкіна. Вона демонструвала будинки, де зупинявся російський поет, позувала на тлі якихось табличок, розповідала як поет тут писав і які мав задуми. «А в цьому будинку великий поет був присутнім на балу губернатора” – урочисто вигукнула Васнєцова.

Назар терпляче вислухав всю цю лабуду, а потім роздратовано просичав:

– Та ти, коза, ліпше розкажи як він знущався з вас… Розкажи, як він в прозорих кальсонах, чи як тоді їх штани називалися, прийшов на бал до губернатора у цей будинок, на який ти тицяєш, і після цього всіх дам та панянок тихесенько вивели з залу… Та ставився Пушкін до вас тоді, як до ідіотів…. І що змінилося з відтоді? Губернатори стали іншими чи городяни?

Потім Васнєцова, клюючи своїм гострим носиком, пожалілася, що один будиночок не зберігся. А там великий російський поет зупинився одразу після прибуття. До нього прийшли поважні городяни і запропонували переїхати в інше, більш пристойне місце.

– Так розкажи, як він їх прийняв? – розреготався Назар. – Та я просто знімаю перед Пушкіним капелюха! Пушкін якраз снідав… Побачивши наших жлобів спитав: хто такі? А ті: «Ми прийшли подивитися на знаменитого поета..» А він їм: «Подивилися і до побачення!» Ось так він вас прийняв …Чому ж ти про це не розповідаєш? А ви поначіпляли табличок по всьому місті… А те, що тут жив видатний український диригент, український патріот, якого ви цькували, і який написав таку партитуру «Реве та стогне», що люди вставали, коли її слухали! І тепер та партитура валяється десь у бібліотеці музичного училища, а новий директор училища, який і двох слів не зв’яже українською, і пам'ять про свого шанованого попередника намагається стерти…

Попивши водички з під крану, Назар трохи заспокоївся і перемкнув телевізора на центральні канали. А там – Гоголь-фест! Свята за участю Президента. Якийсь молодик впевняв, що Гоголь був таки українцем, а ніяким не росіянином. І най росіяни, мовляв, про це пам’ятають, бо Гоголь – наш ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ.

– Та заберіть ви собі цього Гоголя! – закричав несамовито маляр, хоча був зовсім тверезий. – Росіяни таки мають рацію… Він їхній до останньої шпариночки… Бо ненавидів нашу мову, нашу культуру… Він просто висунувся на нашому матеріалі, на нашій історії, перековеркавши її як тільки міг. Та він свій талант просто пристосував до потреб імперії!

Тут маляр підхопився, витяг з книжкової шафи якусь книжку і зачитав вголос самому собі:

– «Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к поддержке и упрочнению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня -- язык Пушкина, какою является Евангелие для всех христиан, католиков, лютеран и гернгутеров. «Вы же сами малоросс!" – кричить спантеличений Бодянський, на що чує від Гоголя: «Нам, малороссам и русским, нужна одна поэзия, спокойная и сильная, -- нетленная поэзия правды, добра и красоты. Я знаю и люблю Шевченко, как земляка и даровитого художника; мне удалось и самому кое-чем помочь в первом устройстве его судьбы. Но его погубили наши умники, натолкнув его на произведения, чуждые истинному таланту. Они все еще дожевывают европейские, давно выкинутые жваки. Русский и малоросс – это души близнецов, пополняющие одна другую, родные и одинаково сильные. Отдавать предпочтение, одной в ущерб другой, невозможно. Нет, Осип Максимович, не то нам нужно, не то. Всякий, пишущий теперь, должен думать не о розни; он должен прежде всего поставить себя перед лицо Того, Кто дал нам вечное человеческое слово».

Втомившись розмовляти з телевізором, Назар перемкнув на музичний канал… А за хвилину підстрибнув з дивану і наблизився до розкиданих на підлозі ескізів…. Довго перебирав їх і роздивлявся… Щось говорив до них, а потім замовкав. Аж ось виразно побачив майбутню картину… Йде судовий процес… І він яскраво уявив собі Олю такою, яку знає лише він… Так… Він намалює саме таку картину… І вкладе в Олю все її життя, всю її самотність, всю її мудрість… Прокурор і адвокати на цьому засіданні – жінки. Прокурор – енергійна красуня з величезними очима, років тридцяти п'яти. Саме вік, коли жінки ще чогось чекають. Адвокат – бувала літня тітка. І суддя……З копицею чорних витких волось… Уважні проникливі очі… Оля… Вона тримає всіх у своїх руках і пильно стежить за ходом подій. Він бачив її в залі суду… Прийшов непомітно та у відчинені двері великого залу засідань довго за нею спостерігав… Оля – суворий суддя… Але в її обличчі буде щось таке, що покаже її такою, якою вона була того вечора в Опішні, коли вони сиділи над яром і слухали гавкіт собак і навіть солов'я. Ось вона прилягла на спинку крісла й уважно слухає… А підсудний виструнчився за ґратами. Це – Чіпка, який вродився злочинцем… Мати його сидить на лаві, обхопивши голову руками. Вона випромінює такий біль, що стіни вже пручаються його всмоктувати. Нема жодної надії, що син виправиться… Вона вже розуміє, що всі її сподівання були даремними. Хто був його батьком вона тоді не зрозуміла. Аж тепер второпала, з ким її звела невблаганна доля. Той чоловік просто відсидівся в селі, поки десь щось вщухне… І залишив їй частку самого себе. А Чіпка дивиться прямо перед собою, і в його очах нічого не можна прочитати… Він спокійно обдивляється людей, які зібралися в залі суду. А десь позаду, на лаві, причаївся письменник… З нудьгою дивиться він на учасників подій… Думки його – десь далеко. Завтра він їде з польською групою «Розгардіяш» східною Україною представляти новий альбом… Влаштував цей перфоманс Кшиштоф… Конче необхідно зробити у відповідь щось подібне. «Поговорити б з групою «Первак», – крутиться у нього в голові, – напевно хлопці погодяться проїхатися на шару з Кшиштофом». Письменник – засмаглий, охайно вдягнений і доглянутий… З під його штанів виглядають випрасувані білі шкарпетки… Він трохи підвівся, налаштований невидимкою вислизнути з залу засідань. Його думки вже там: на зустрічах з читачами та на веселих перфомансах…