Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

Подія розворушила товариство, всі почали жартувати, допікати одне одному. Коли це знову з'явився Сем і заявив:

— Тепер вона вже не хоче йти. Каже, що не годиться ворожити серед галасливої компанії (це її слова) і просить, щоб я відвів її до порожньої кімнати, а ті, хто хочуть знати свою долю, — хай заходять туди поодинці.

— Бачиш, люба, — почала леді Інґрем, — те старе луб'я ще й вередує. Будь обережна, моє янголятко...

— Коли так, то проведіть її до бібліотеки, — відрубало «янголятко». — Я зовсім не хочу слухати її перед усіма і волію бути з нею віч-на-віч. У бібліотеці горить камін?

— Так, міс, тільки вона така страшнюща!

— Киньте ваші балачки, йолопе! Робіть, що вам кажуть!

Сем знову зник, а зацікавлення й збудження серед товариства зросло ще більше.

— Тепер вона готова, — сказав лакей, вернувшись за якусь хвилину. — І питає, хто буде перший.

— Я гадаю, що краще мені самому подивитися на неї, перш ніж піде хто з дам, — сказав полковник Дент. — Скажіть їй, Семе, що першим буде джентльмен.

Сем пішов і повернувся.

— Вона каже, сер, що їй не треба джентльменів. Хай вони й не думають іти до неї. Так само й дами, — додав він, ледве стримуючи усмішку, — вона ворожитиме тільки молодим і незаміжнім.

— Далебі, вона своє діло знає! — вигукнув Генрі Лін. Міс Інґрем урочисто підвелася.

— Я йду перша, — сказала вона таким тоном, який би пристав ватажкові, що героїчно піднімає своїх солдатів до бою проти ворога, який уже ввірвався в їхні окопи.

— О моя люба, моє золото! Схаменися! Не йди! — заголосила леді Інґрем. Однак дочка велично й мовчки пропливла повз матір, пройшла у двері, які відчинив перед нею полковник Дент, і потім ми почули, як вона зайшла до бібліотеки.

Товариство притихло. Тільки леді Інґрем ламала руки, гадаючи, що такої хвилини це якраз недоречно робити, а міс Мері заявила, що вона нізащо в світі не піде. Емі та Луїза збуджено хихотіли і, здавалося, були трохи налякані.

Хвилини минали дуже поволі, і тільки десь за чверть години двері бібліотеки знову відчинились, і міс Інґрем пройшла назад попід аркою до вітальні.

Чи сміятиметься вона? Чи сприйме все це як жарт? У всіх звернених до неї очах горіла гостра цікавість. А вона дивилася у відповідь холодно й неприступно і не виявляла ні веселості, ні схвильованості. Перейшовши якось дуже вже випростано вітальню, вона мовчки сіла на своє місце.

— Ну як, Бланш? — промовив лорд Інґрем.

— Що вона тобі наказала, сестричко? — спитала Мері.

— Якої ви тепер думки? Як ви гадаєте? Вона справді ворожка? — допитувалися обидві міс Ештон.

— Стривайте, любі мої, — відповіла міс Інґрем. — Не товптеся коло мене. Ви й справді готові вірити бабським забобонам. Збили круг неї таку бучу! А разом з усіма — і ви, мамо! Ви, певно, вірите, що ця циганка — справжня чарівниця, що спілкується з самим дияволом. Я ж побачила просто жебрачку циганку, звічайнісіньку ворожку, яка й сказала мені все те, що вони звичайно кажуть при такій нагоді. Я вволила свою примху і гадаю, що містер Ештон добре зробить, коли закине завтра вранці ту стару каргу до буцегарні, як і погрожував.

Міс Інґрем узяла книгу і опустилася в крісло, припинивши в такий спосіб розмову. Я стежила за нею з півгодини: за цей час вона не перегорнула жодної сторінки, і на її обличчі, що дедалі більше похмурнішало, проступало невдоволення й гірке розчарування. Вона, видно, не почула нічого втішного для себе, а її вперта понура мовчанка свідчила, що вона, хоч і вдавала байдужу, дуже прикро вражена тим, що сказала їй циганка.

Мері Інґрем, Емі та Луїза Ештон заявили, що не підуть поодинці, хоч усім їм страх як хотілося глянути на ворожку. Посередником у переговорах з циганкою був Сем. Походивши хтозна-скільки разів туди й сюди, Сем добре-таки натрудив свої ноги, аж поки врешті домігся у вередливої сивіли дозволу, щоб усі три панночки зайшли гуртом.

Їхня розмова з ворожкою не була така тиха, як розмова міс Інґрем. Ми чули з бібліотеки хихотіння і вереск, а хвилин за двадцять звідти відчинилися двері і всі три панночки з галасом побігли через хол, мовби на смерть перелякані.

— Повірте, вона не проста ворожка! — кричали вони одна поперед одної. — Такого нам наказала! Все-все про нас знає! — І, захекані, вони попадали в крісла, які їм попідставляли чоловіки.

Спонукувані цікавими, вони розповіли, що циганка сказала їм, що вони робили й говорили, коли ще були дітьми, описала книжки та оздоби в їхніх будуарах — дрібнички, що вони одержали в подарунок від родичів. Вона відгадала імена тих, кого вони найдужче люблять, і сказала кожній її найпалкіше бажання.

Чоловіки, звісно, захотіли почути, що саме сказала кожній циганка, та дарма, нічого не довідалися. Дівчата на відповідь тільки хихотіли, соромливо зводили очі й ніяковіли. Матусі тим часом давали своїм діткам нюхати запашний оцет, обмахували їх віялами та в котрий уже раз нагадували, що вони застерігали і відраювали їх ходити до ворожки. Старші джентльмени посміхалися, а молодші надокучали схвильованим панночкам своїми послугами.

Серед цієї метушні, яка привернула всю мою увагу, я почула, що хтось торкнув мене за лікоть. Я озирнулася і побачила Сема.

— Перепрошую, міс, циганка заявила, що в кімнаті є ще одна незаміжня леді, яка не була в неї, і вперлася, що не піде геть, поки не побачить її. Я гадаю, що це ви: всі інші вже ходили. Що їй сказати?

— О, я охоче піду, — відповіла я, зрадівши несподіваній нагоді вдовольнити свою цікавість. Ніхто й не помітив, як я вислизнула з кімнати, швиденько причинивши за собою двері: товариство стовпилося біля наляканої трійки, яка щойно повернулася від ворожки.

— Коли хочете, міс, — сказав Сем, — я чекатиму на вас у холі. Покличте мене, якщо

вона вас налякає.

— Ні, Семе, вертайтеся до кухні. Я не з тих, що бояться.

Я й справді не боялася, одначе була дуже схвильована й цікава знати, що скаже мені та ворожка.

РОЗДІЛ XIX

У бібліотеці було тихо, а сивіла, — коли це була вона, — досить спокійно сиділа в кріслі біля каміна. На ній був червоний плащ й чорний капелюх, або, швидше, крислатий циганський бриль, прив'язаний зверху смугастою хусткою. На столі стояла погашена свічка. Циганка схилилася до вогню і, здається, читала схожу на молитовник чорну книжечку. Вона бубоніла собі під ніс слова, як це роблять, читаючи, старі люди, і не відірвалася від книжки, коли я увійшла, ніби конче поклала собі дочитати до крапки.

Я стала на килимок перед каміном і гріла руки, бо у вітальні сиділа далеко від вогню і трохи змерзла. Я була зовсім спокійна, як ніколи: циганка нічим не викликала в мені занепокоєння. Вона згорнула книжку й повагом підвела очі. Крислатий бриль прикривав її обличчя, проте, коли вона глянула вгору, я побачила, що воно в неї таки дивне — усе якесь брунатне, аж чорне. Скуйовджені патли стирчали з-під білої пов'язки, що наполовину ховала її щоки й підборіддя, її очі враз вп'ялися в мене пильним, проникливим поглядом.

— То й вам поворожити? — запитала вона таким же рішучим голосом, як її погляд, і таким же різким, як її риси.

— А це вже, як ваша ласка, матінко, хоч ворожіть, хоч ні. Тільки я наперед скажу, що ворожбитам не вірю.

— Зухвала відповідь, нічого не скажеш. Я від вас цього й чекала. Я вчула вашу вдачу в ході, тільки-но ви переступили поріг.

— Невже? У вас тонкий слух.

— Правду кажете. І гострі очі, і меткий розум.

— Вони вам конче потрібні для вашого ремесла.

— Що так, то так. А надто, коли маєш справу з такими, як от ви. Чому ви не тремтите?

— Мені не холодно.

— Чому ви не зблідли?

— Бо я не слаба.

— Чого ви гребуєте моєю ворожбою?

— Бо я не дурненька.

Стара карга захихикала під брилем, тоді витягла коротеньку чорну люлечку і запалила її. Потішившись нею трохи, вона розігнула спину й, не зводячи очей з полум'я, повагом промовила:

— А я знаю, що вам холодно і що ви слаба й дурненька.

— Доведіть, — заперечила я.