Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

Доктор Рудольф iз трiумфуючою скромнiстю кладе руку на чорний, досить, справдi, незграбний апарат.

Сонце косими промiннями якраз над головою принцеси натискає на протилежну стiну – i стiна вiд натуги стримати смiх червонiє. Бджоли скупчене, буркотливе дзижчать у квiтках, висячи на них, як акробати. Зеленi похмурi очi невiдривно, вишукуючи, чекаючи, влипли в запалене, блискаюче потом i щастям обличчя.

– Цей апарат, дорогi мої панове, є визволення людини вiд теперiшнiх способiв годування! Людина перестає бути м'ясоїдною твариною. Кiнець! М'ясо як посередник мiж сонцем i нами тепер непотрiбне. Тiльки рослина! Ви ждете, розумiється, доказiв, пояснення? Маєте рацiю, маєте. Легко сказати – рослина. Ану, спробуйте їсти траву без цього апарата! Отже, я вам зараз коротенько, але ясно, викладу всю iдею мого винаходу.

Але п'янi люди тратять чуття розмiру й часу. I не коротко. 1 не ясно, перестрибуючи, забiгаючи вперед, вертаючись, забу ваючи головнiше, доктор Рудольф викладає iдею вiдкриття.

Вiн бився над цiєю iдеєю десять рокiв, проробивши сотнi рiзних експериментiв. I коли вже готов був впасти в одчай, сама природа прийшла йому на помiч. Грiзна й милостива природа. Вона струсонула землю, вона дала масу горя людям. але тут же й подарувала їм величезне щастя. Вона дала гелiонiт. Що таке гелiонiт? Хе, це – саме той посередник, який замiнить людинi тварину. Це – новий, одкритий ним, доктором Рудольфом, пiсля землетрусу мiнерал, названий ним гелiонiтом. Вiн має здатнiсть скупчувати й переробляти сонячну енергiю. Промiнь сонця, проведений крiзь гелiонiт, уведений до тканини рослини, змiшаний iз енергiєю людини, перетворю ється в цiлком придатну до вжитку людського органiзму со нячну енергiю.

Доктор Рудольф швиденько бiжить за пальми й зараз же вибiгає звiдти з тарiлкою в руцi. На нiй лежить довгаста зелена маса.

– Сонячний хлiб!

I доктор Рудольф iз трiумфом простягає наперед тарiлку. Шиї витягаються, очi неймовiрно, з острахом, iз цiкавiстю розглядають зелену масу, що переливається червоняво-фiалковими хвилями з золотистим одблиском, наче крильця iспанської мушки.

– Я годуюсь ним вiсiм днiв. Я абсолютно не їв за цi днi. Нi рiсочки! Але я почуваю себе так надзвичайно бадьоро, таку почуваю силу, що, здається, можу дерева з корiннями виривати.

Зеленi очi широко дивляться то на "хлiб", то на сяйне, зчервонiле, мокре вiд поту лице з навислими на чоло мокрими пасмами. I вони вже не хмурi, вони непевнi, вони готови повiрити и зрадiти.

– Це… неймовiрно! Це щось…

– Правда, ваша свiтлосте? Це щось фантастичне! Правда? Але – це факт, це – реальнiсть. Оця зелена маса с сконцентрована сонячна енергiя. Це – оте червоне, слiпуче, палаюче сонце так су мир но й тихо лежить на тарiлцi.

Граф Адольф пiдводиться й м'якими кроками пiдкрадається до "хлiба". Сiренькi очi в жовтих вiях пильно, недовiрливо обнюхують зелено-фiалкову масу.

Графиня злякано, схвильовало нахиляється до принцеси й щось їй шепоче. Але принцеса Елiза, не чуючи її, теж пiдводиться й пiдходить до тарiлки. Над бровами на чистому матовому чолi зворушливо виступили дрiбненькi крапочки поту. Доктор Рудольф простягає до неї тарiлку, i очi його знову зустрiчаються з зеленими, поширеними, готовими повiрити очима.

Сонячний хлiб таємно переливається фiалково-золотнстими блисками. Вiд нього йде чудний, солодкаво-нiжний аромат.

– Вiн пахне?

– О, чудово! Сонцем! Ви знаєте запах сонця? Вiн пахне сонцем Дозволите?

I доктор Рудольф обережно пiдводить руку з тарiлкою до лиця принцеси. Вона злегка схиляється й нюхає. Граф Адольф також просуває свiй м'який навислий нiс. Солодкаво-нiжний, тонкий, дивно-хвилюючий, радiсно-тужний дух випромiнюється вiд тарiлки.

– Правда! Сонцем пахне. Боже, як це дивно! I як надзвичайно.

Боже, як дивно й надзвичайно, що це говорить саме вона, шо говорить без сухої погорди, без мруження очей, що в лицi така тепла, така виразна, зворушлива дитячiсть.

– Але як же цей хлiб.. як же ви його… робите?

О, прекрасна: вона хотiла сказати "печете"?

Доктор Рудольф у захватi ставить тарiлку з хлiбом на стiл, хапає чорний апарат i починає демонструвати принцесi весь процес "печiння" сонячного хлiба. В лабораторiї вже бiльше нiкого нема – тiльки вiн, чорний апарат i принцеса. Правда, миготять часом якiсь знайомi, милi й байдужi тгнi, але реальне, живе, близьке-близьке є тiльки порожевiле, захоплене дитяче обличчя з новими, довiрливими, такими страшно-пильними очима, з такими по дитячому злегка розкритими устами.

Сонячний хлiб "печеться" дуже просто, зовсiм просто. Береться собi рослина, вкладається в апарат у саму середину. А всерединi, от принцеса може сама бачити, є валок iз зубцями. Гой валок iз зубцями має знадвору корбу. Коли за корбу крутити, то валок зубцями починає розтирати рослину. В той же час апарат наставляється так, щоб сонячнi променi падали просто на скло. Скло ж тут не звичайне, а з гелiонiтом. Гелiонiт має здатнiсть, як сказано, у надзвичайнiй мiрi скупчувати сонячну енергiю й певним способом переробляти її. Iз скла ця скупчена й перероблена енергiя попадає в апарат на рослину, вбирається нею й знову проходить певний процес.

Тут доктор Рудольф спиняється. Боже, як зворушливо-уважно, з яким самозабуттям розкрите все лице!

Але цей процес має одну дуже цiкаву рису. Надзвичайно цiкаву! Рослина, сонячна енергiя тiльки тодi можуть стати сонячним хлiбом, як вони увiйдуть у контакт з енергiєю тої людини, яка робить той хлiб Це вiдкриття прийшло докторовi Рудольфовi цiлком випадково Експеримент довго не давав нiяких позитивних результатiв. Доктор Рудольф уже впадав в одчай, у iнiв, у лють. Стоячи над розкритим апаратом, вiн майже всунув у нього голову, щоб краще придивлятися до маси. Вiд вертiння корби, вiд руху й сонця було страшенно душно, i з лиця доктора Рудольфа в апарат упало кiлька крапель поту. I, на диво, моментально маса в тих мiсцях набрала iншого кольору й запаху. Тодi доктор Рудольф умисно вже майже цiлком устромив голову в апарат так, щоб лице прийшлося над самим валком iз розтертою й налиплою на нього масою й щоб iз лиця падав на неї пiт. Коли вiн вийняв цим разом масу з апарата, вона стала отаким сонячним хлiбом, фiалково-золотистим, чого ранiш добитися було неможливо.

– Як це надзвичайно! Боже, як це… I ви вже вiсiм днiв тiльки цим хлiбом живете?

– Тiльки ним! I нiякого iншого не хочу, не можу хотiти. Менi гидко думати про м'ясо, мене нудить од одної уяви цiєї… отрути.

– А вiн на смак.. добрий?

– Я нiчого кращого в життi нiколи не їв. Смак його не можна описати. Я пишу книгу тепер про це своє вiдкриття. Вона вже майже готова. Але, коли я пробую описати смак цього хлiба, я не знаходжу нiяких аналогiчних почувань од людської їжi.

– Менi страшенно хочеться спробувати! Можна менi взяти шматочок?

I зеленi очi так благальне, так вiддано, так нiжно дивляться в голi, мокросяйнi, одвертi, сiрi очi. В лабораторiї нiкого нема, крiм цих очей. Ворушаться, гомонять, дивуються, скрикують, штовхають їх якiсь тiнi, вражено розглядають апарат, хлiб, схвильовано питають щось i дiстають навiть одповiдь, але живуть тiльки двi пари очей.

Спробувати? О господи, звичайно, можна спробувати, але тут. але тут доктор Рудольф боїться, може виявитися знов одна цiкава прикмета цього хлiба. Здається, той хлiб, який зроблений одною людиною, не може бути вжитий другою. Так йому здається на пiдставi певних мiркувань. В кожному разi, коли може бути вжитий, то тiльки органiчно спорiдненим органiзмом. Наприклад, мати, батько можуть уживати хлiб, зроблений сином, i навпаки.Але чужий органiзм, здається, нi. Так принаймнi кажуть деякi данi. Але спробувати, розумiється, можна I коли її свiтлiсть бажають…

Її свiтлiсть бажають. А головне, її свiтлiсть зовсiм не гидують, що цей хлiб зроблений iз потом його лиця.

Одначе доктор Рудольф знаходить серед тiней, що тут-таки товпляться круг його, дороге, миле обличчя, а радiсно, любовно цiлуючими його очима, мовчазними й кричущими гордiстю й безмiрною вдячнiстю йому, сонцевi, чорному апаратовi, цим усiм людям, що вiрять, що не бачать уже нiякої хоростi.

– Мамуню, хочеш також спробувати? А ти, тату? Не хочеш?

Навiть мiнiстерська постать утратила свою недоступнiсть, на бездоганно гарному жовто-смуглявому чолi виступив пiт, в очах i замiшання, i несмiла радiсть, i дивування.

Сонячний хлiб! Це ж нарушения порядку самої природи, це втручання в компетенцiю самого бога.

Але сумувати чи радiти з такого нахабства власного сина? Панi Штор не сумує й навiть не вагається. Вона просто й смiло, як добре вiдомий їй, нею самою зроблений пудинг, бере принесеною Рудi ложкою шматочок сонячного хлiба й кладе його в рот.

Принцеса Елiза другою ложкою обережно вiдщипує менший шматочок i, iз страхом та хвилюванням поглядаючи на нього, тихо пiдносить до уст. Четверо iнших пар очей перебiгають iз одної ложки на другу, з одних уст на другi й напружено чекають.

Сонце радiсно червоним металiчним полум'ям горить на розчинених шибках, трiумфує на металiчних частинах машин i приладдя Бджола раптом почала виразнiше, чутнiше густи, а квiтки застигли в чеканнi Малиново-червонi уста принцеси, на яких лишились зеленi крихти хлiба, несмiло, нерiшуче ворушаться, жують, очi широко розплющенi, ждуть, слухають у серединi себе й щодалi, то бiльше лякаються, не розумiють. Нарештi уста кривляться, голова заперечливо, неприємно труситься. Принцеса бiжить до вiкна й випльовує за нього зелену розжовану масу. Фе!