Реальна загроза - Олег Авраменко

— Ваша правда, міс, — підтвердив інспектор. — Посольство Октавії надало нам заяву лише від батьків міс Тернер, у якому йдеться як про їхню дочку, так і про вас. Особисто мені це здається дещо дивним.

Елі знизала плечима.

— Нічого дивного. У Ліни… тобто у міс Камінської нормальні батьки. — Вона на секунду замислилась, потім допитливо подивилась на Ліну: — Щойно ти сказала: „А заяви від моїх батьків у вас немає, я знаю“. Саме „знаю“, а не „впевнена“. По-моєму, ти щось від нас приховуєш.

Ліна опустила очі.

— Я просто… не хотіла, щоб ви сердились. У вчорашньому листі тато розповів, що до нього на роботу приходили поліцейські. Вони хотіли, щоб він і мама написали заяву, ніби Сашко тримає нас з тобою заручницями. Вони дуже наполягала, але тато послав їх під три чорти.

Елі одними губами промовила: „От дурненька!“

Я ж міцно стиснув уста, щоб не сказати цього вголос.

А інспектор попросив:

— Міс, ви не могли б продемонструвати нам цей фрагмент листа? Воно текстове, звукове, відео?

— Відео.

— Якщо ваша ласка, міс.

Ліна запитливо глянула на мене. Я ствердно кивнув. Вона вийшла з вітальні в бібліотеку, а менш ніж за хвилину повернулася, ввімкнула відеофон і прокрутила ту частину запису, де її батько говорив про візит поліцейських. Він повідомив те ж саме, про що розповіла Ліна, тільки детальніше, і поліцейські насправді виявилися не звичайними копами, а агентами Національного Бюро Розслідувань, і він послав їх не під три чорти, а в дупу.

— Так, — знову сказав інспектор. — Пане консуле, оскільки ви займаєтеся цією справою, то мусили бачити зображення пана Камінського. Ви підтверджуєте, що на екрані був він?

— Я утримаюсь, — дипломатично відповів консул.

Інспектор осудливо похитав головою:

— Що ж, ясно. Справді все ясно. Знову ви намагаєтеся втягнути нас у свої політичні ігри… Капітане Шнайдер, вибачте за непорозуміння. Я від самого початку підозрював, що тут не все чисто. Зараз доповім комісару, і він скасує ордер на ваш арешт.

З цими словами Хашемі дістав телефон, зв’язався зі своїм начальником і чітко, в усіх подробицях, змалював йому ситуацію. На завершення він сказав:

— Я вважаю інцидент вичерпаним, пане комісаре. Це була чергова інтрига… Ні, не думаю, що посольство матиме претензії. Їхній представник був присутній при нашій розмові й міг переконатися…

Цієї миті консул клацнув пальцями й простягнув руку до телефона.

— Одну хвилину, сер, — промовив інспектор. — З вами хоче поговорити пан консул.

Той взяв телефон і заговорив:

— Добридень, пане комісаре… Ні, я не згоден з інспектором. Як представник посольства, я незадоволений його діями… Атож, я визнаю, що вочевидь сталося непорозуміння. Проте не впевнений на всі сто відсотків. Існує ймовірність того, що молоді леді залякані й не кажуть правди.

Елі приголомшено втупилась у нього:

— Ви що, обкурилися?!

Консул, не звертаючи на неї уваги, продовжував:

— Якщо припустити, що їх утримують силоміць, то вони побояться визнати це, перебуваючи в банківській будівлі. Вся тутешня охорона підкоряється ютландцям… Так, пане комісаре, я наполягаю на попередній домовленості. Ваші люди мають відвезти всіх трьох — і міс Тернер, і міс Камінську, і капітана Шнайдера — до комісаріату. А там уже з’ясується, хто є хто.

— Це виключено, — категоричним тоном оголосив лейтенант Вінтерс.

А інспектор запитав:

— Ви уже закінчили, пане консуле? — Не чекаючи на відповідь, він забрав у нього телефон. — Пане комісаре, в цьому немає жодного сенсу. Я впевнений, мало того — переконаний, що міс Тернер і міс Камінська ніякі не заручниці, вони перебувають тут з власної волі… Перепрошую, сер, але я можу сприйняти ваші слова як образу. Я не ухиляюсь від обов’язків, а виконую їх сумлінно, в межах моїх поноважень. І до цих повноважень не належить організація циркових шоу на догоду ображеному самолюбству представників Октавії… Авжеж, комісаре, я ваш підлеглий, але не підневільний. Я готовий виконувати розпорядження, які відповідають моєму розумінню службового обов’язку. Та якщо ви накажете мені роздягтися і в одному спідньому прогулятися по Ріш-авеню, я дохідливо поясню вам, куди ви маєте піти… Кажете, я знахабнів? Аж ніяк — я лише адекватно реагую на ваші грубощі… Мене усунуто? Чудово! Все одно я вже закінчив слідство в цій справі… Так, розумію. Ви можете надіслати сюди хоч цілий полк спецназу з артилерією на додачу. Але спершу я звернусь у міністерство й повідомлю, що при отриманні ордера ви ввели суддю в оману, представивши йому спірні й бездоказові факти, як уже доведені й незаперечні… Я не погрожую, а лише сповіщаю вас про свій намір так учинити. Прямо зараз, після нашої розмови. На все добре, пане комісаре.

Хашемі натиснув кнопку відбою й поклав телефон на бильце крісла.

Я сказав:

— Інспекторе, це дуже мило з вашого боку. Ми вдячні вам за об’єктивність і безсторонність. Та далебі, вам не варто було ставити під удар вашу кар’єру. Якщо ваш начальник так затявся, ми з міс Тернер і міс Камінською могли б приїхати до комісаріату… — Вінтерс збирався був запротестувати, тому я швидко додав: — У супроводі посиленої охорони, певна річ. Там би ми залагодили непорозуміння, і ваш комісар залишився б задоволений.

Інспектор похитав головою:

— Боюся, все не так просто, капітане. Тепер я впевнений, що ордер на ваш арешт — пастка. Вас хотіли виманити з банку.

Тут уперше за весь час озвався поліційний сержант:

— Пане інспекторе, ви справді звернетеся в міністерство?

— Я вже звернувся, — відповів Хашемі, й далі дивлячись на мене. — Ще вчора ввечері, коли комісар доручив мені це завдання, я запідозрив, що тут не все чисто. Я давно служу в поліції, і за цей час у мене виробилося непогане чуття на брудні оборудки. Тому я ризкнув потурбувати міністра внутрішніх справ. Йому це також не сподобалося, і він доручив мені в усьому розібратися. Цілком могло бути, що мій начальник просто перестарався, догоджаючи ериданському посольству. Та коли я переконався, що ваша справа білими нитками шита, а комісар продовжував наполягати на вашому арешті, мені стало ясно — тут щось набагато гірше. Схоже, не просто корупція, а злочинна змова. І я обов’язково докопаюся до істини. — Інспектор підвівся з крісла; слідом за ним повставали сержант і вкрай невдоволений таким завершенням своєї місії консул. — А тепер дозвольте попрощатися з вами. Ще раз приношу вибачення від імені всієї вавілонської поліції.

Подальші події сталися блискавично. Інспектор попрямував до дверей, сержант трохи затримався, пропускаючи вперед консула, і на якусь мить зник з поля зору, прикритий постаттю дипломата. Цієї секунди вистачило, щоб у його руці невідь звідки з’явився пістолет — дуло дивилося прямісінько мені в обличчя, а на гашетку вже натискав вказівний палець.