Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Анна зіскочила з каменя і почала проходжуватись берегом понад пралом, смішно випнувши зад.

Напівзаголена, немолода вже Анна була така смішна з тим випнутим задом і перекривленою «по-панському» головою, що ніхто, крім одної Доцьки, не міг вдержатися від сміху.

Першою схаменулась Крученючка: з кого вони сміються? З дочки Штефана Курочки? А повиздихали би-сьте, зарази!

— Ану, буде вже комедії, — підводиться стара та тягне за спідницю Анну на камінь. — Ти, безстиднице! Спусти спідницю на стегна та не публічся перед ясним сонцем! Місії, місії треба на тебе, як нагайки, ти, публіко свіцька, ти, публіко! А ви теж, — повертається кругом жіночих голів, похилених над шматтям на каменях, — шкіритесь, гадайте, як кобила до грису, не знати чого. — І знову до Доцьки, аби її трохи розрухати, бо та стоїть як заморожена: — Подумай, як взялась пані за твого. Но… но… двічі посилала за ним.

— Та він не хоче. Він і чути не хоче!.. — ще гарячіше заступається Доцька за чоловіка.

— Чого не хоче?

— Та… та… — скиглить Доцька, — він і чути про те не хоче.

— Та чого не хоче, питаю тебе ще раз? Чей-ко, гадаєш, не запрошує його пані до себе, аби йшов спати з нею? Ти, може, настрашилась тієї безстидниці, то тобі, гадаєш, гейби мову відняло?

— Та… пані хоче, — зважується нарешті Доцька, — щоб Дмитро на польське перейшов. Каже, ніби Савицькі мусять з поляків походити… Він не хоче, ані раз не хоче, а вона каже, що як не дід, то прадід, безперечно, поляком мусив бути, але Дмитро ні, таки не хоче.

— Що? На польське переходити? Своєї віри цуратись? — питає з лютим вогнем в чорних банькатих очах приземкувата молодиця Миколи Маріїного. Тому рік полакомилась дівчина на поле та вийшла заміж за сімдесятилітнього діда. З того часу щось поробилося з молодицею, бо язик став у неї істинним жалом. — Відрікатися своєї віри? Мови, що нею тебе мама першого оченаша вчила? Мой, та я з таким не хотіла б сісти і с… під одним кущем, а не то що інше!

— Та він не хоче, — гугнявить Доцька, — він таки ні, але пані… Каже, що як будуть парцелювати[124] лан, то зміг би яко поляк… але він сам то ні…

— А, — береться під боки Анна, — то так? То як Дмитро був бідним наймитом, то її не боліла голова, що у Дмитра шляхоцьке прізвище? А коли став зятем Курочки, то — чули-сьте? — відразу пригадала собі його діда й прадіда! Адіт… адіт… землю будуть продавати тільки полякам, та ще й багатим… Мало ще всякої осадницької зарази налізло на нашу голову!… Ви чуєте, люди? Хочеш поля, переходи на польське, цурайся, чоловіче, своєї мови, своєї віри і будеш шляхціцом… А хвороба на мене, що в мене таке вже мужицьке прізвище, а то, може б, і мені перепало хоч на грядку під часник, ха-ха-ха!.. А скільки, Доцько, а скільки пані обіцяє вам поля?

Доцька знає, що Анна сміється з неї, але вдає, ніби не помічає цього, щоб не наразитись на ще більший глум з боку тамтої.

— Та він не хоче, — теленить насилу Доцька, — він не хоче… пані каже, що міг би і п'ятдесят моргів, але він… ні…

— П'ятдесят моргів? — жахнулася Анна.

І в тому місці прорвало Марічку. Так собі твердо обіцяла не чіпати тієї погані, так гаряче просила бога, щоб змилосердився над нею і вогонь в її грудях змінив у попіл, як воду у вино на весіллі у Кані Галілейській, — і все надарма.

— Аби-сь не втратила того, що маєш! — вихопилося у Марічки отак раптово, як, бува, іншим разом ікнеться людині знічев'я.

Така вже в неї клята натура, що здержує себе, доки здержує, а там, як би хто голкою шпигнув, і прорветься.

Треба було їй зачіпати оте-о, не при людях будь сказане? Треба було?

Доцька вирячила бульки, а стара Крученючка, як жандар, відразу зірвалась на ноги та просто на Марічку:

— Ти що? На чуже зазіхаєш? Гадайте, яка мені знайшлась — чуже відбирати! Поля, поля тобі закортіло? А кольки в бік? Гадайте собі, чисто у свого татунця пішла? Може, ще й комуну заводити схочеш? Поля, чужої праці захотілося жебрачці?

Крученючка підійшла, але не наблизилась до Марічки, тільки навіддалеки вимахувала до неї кулаками.

— Гадаєте собі, до чого воно йде? Священиків з світу зганяти? Людське поле грабувати? «Аби-сь втримала те, що маєш!» Ади, яка мені красна знайшлась… на чуже!

— Уступіться, вуйно, — глухо озвалась Марічка, — аби-сьте потім не жалували.

— Ти ще погрожуєш мені? — засичала Крученючка. — Погрожуєш?

Дзвонила сухими кулаками тут же перед очима Марічки, як горіхами.

Анна стала за спиною старої наслідувати її рухи, що жінки аж за черева брались зі сміху, — хоч, по правді, з чого тут було сміятись?

— А може, ще й на чужих чоловіків станеш зазіхати? — обізвалась кума Крученючки, аби й собі щось ляпнути.

Доцька, чуючи підмогу за собою, висунулась з-за спини своєї нанашки[125] й собі вкусила Марічку:

— А що — жаль тобі за ним?

Тут уже Марічка й не могла, і не хотіла більше здержувати себе. Правда, не знала наперед, що зробить з Доцькою, коли допаде її своїми руками. Може, перша думка була тільки зірвати з неї оту хустку. Зірвати, потоптати ногами, аби знало оте багацьке сміття, як гоноруватись! А що вийшло? Вийшло, що коли Марічка допалась до своєї ворожиці, то вчепилась не за хустку, а за пазуху. Допавши до ворожиці, Марічка з таким розгоном штовхнула її від себе, що Доцька, захитавшись, шубовснула в ополонку. Тільки ноги наставила звідтіль, як дві оглоблі.

Страшною була тільки перша хвилина, коли вода залила лице Доцьки. Тоді-то Марічка злякалась не на жарти.

Та Доцька в ту ж хвилину перекинулась ще раз у воді і стала відразу на ноги, бо вода у пралі не вища, як по груди. Жінки з берега подали їй руки, вона вхопилась за них і вже була на березі ціла й жива, але промочена до нитки.

Тільки хустина злетіла з голови і гойдалась по воді, доки жінки прутом не притягли її до берега. Викрутили тут її, стріпали і мокру почепили Доці на голову, бо з мокрим, по-молодицьки підстриженим волоссям виглядала, як опудало.

Щойно тепер багачки підняли лемент.

Розбійничка! Більшовичка! Хотіла молодицю з світу зігнати! Гей, де постерунковий? Біжіть котра по постерункового, хай арештує її отут зараз, бо ще може втекти!

На постерунок більшовичку! На постерунок! На суд! Засвідчимо, всі на суді засвідчимо, що розбійниця хотіла молодицю втопити.

— Гей-гей, тримайте бики, бо процесія йде! — розчепірює Анна руки, як шлагбаум, і стає отак між Марічкою і тими, що нападають на неї.

З гурту вихоплюється молодиця Миколи Маріїного:

— Ану, багачки, не галасуйте, а закасуйте спідниці та й біжіть на постерунок, але то айн-цвай! Ідіть, ідіть сповіщайте, що Марічка Мартинчукова на смерть, але то чисто на смерть втопила Доцьку Куроччину. Або гов! Зачекайте, прошу вас файно, хвилечку. Дайте, хай я насамперед змірю воду прутом. Змірю і на ваших очах закарбую, поки води, а то ви такі… Вам не важко через ніч дна прокопати і води по самі верби наносити, аби тільки дівку у криміналі втопити.

Одна з молодиць кидається до верб, виломлює прут, а що верба у соку і прут не піддається, то вона його зубами перегризає.

— Дивіться, добре дивіться. Мірю в найглибшім місці, а ви дивіться, щоб аж вам повилазило, щоб пізніше не говорили…

Прут показує, що вода не сягає навіть грудей середньої молодиці.

Багачки тим часом обступили Доцьку, як теля з трьома ногами на ярмарку, викручують з одежі воду, то розправляють на голові хустину, то плечі розтирають, щоб, боронь боже, нежить не вчепився пані Савицької. Котрась кинулась по горілку в село, щоб винести її наперед Доцьки, аби та трохи утробу розігріла.

Обступили Доцьку з усіх боків і ведуть, як засватану. Доцька, і без того бліда, тепер посиніла, як індичка на сльоту.

Марічка з своїми перечікує, аж та процесія віддалиться трохи, аби не тягтись за ними у хвості на посміховище людське.

— А не забудьте на постерунок повернути, — гукає їм навздогін Анна. — Та ще не забудьте, що міра лежатиме в мене за сволоком!