Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Гей-гей, де дівся, коли минувся, хто вкрав у неї той час, коли її син за кожною дрібницею запитував: «Чи можна?» Аж, бувало, надоїдав їй тими своїми питаннями; а тепер з хати виходить й тільки того, що кине (й то не кожного разу!): «Я пішов». А куди пішов, з ким пішов, коли повернеться, так і не питай, бо однаково не дізнаєшся правди.

Зразу думала Павлина, що він у тамтої пропадає ночами. Коли оце якось навесні вечором, досить-таки вже пізненько, заходить Сташка в хату. Прийшла нібито запитати, чи Павлина не відступила б грядку городу (знайшла багачку!) для якоїсь тітки чи двоюрідної сестри Кукурбів.

Павлина відразу здогадалася, що дівчина не за тим прийшла. Хотіла, напевно, перевірити, чи Бронко дома, а може, мала в гадці й з матір'ю переговорити. Та Павлина, для якої ясно стало, що вона не помилялась, коли говорила, що не Бронко за дівчиною, а дівчина за ним літає, вела себе так, начеб ні про що не здогадувалась. Відповіла чемно, що не може нікому відступати городу, бо сама має його небагато. Порадила навіть, до кого б з заможніших міщан вдатися з цією справою, спитала для чемності, як ся має мама Сташки, і на цьому розмова увірвалась. Правда, була така хвилина, коли Павлина, згадавши своє невеселе з Йосифом сватання, відчула ніби співчуття до Сташки. Якось стало жалко Павлині дивитись, як та зухвала, загониста дівчина під її поглядом не знала, що робити з руками, де очі діти. Якусь мить, от як помах повік, хотілося Павлині підійти до Сташки і сказати: «Ти знаєш, що я не хотіла тебе за невістку. Я й тепер певна, що мій син вартий кращої долі, але коли вже інакше не може бути, то відтепер будемо обидві журитися ним та вичікувати по ночах».

Але в ту саму хвилину Сташка зібралась, підвела очі і глянула на Бронкову маму таким оком, що для Павлини знову стала тільки такою, що з усіма хлопцями перетягалась, а тепер вчепилась її сина.

Із свого сватання з Йосифом згадала тепер тільки те, що зірвав її чисту, як лілейку. Двадцять сім років мала вона, як виходила за Йосифа, але свою дівочу цноту зберегла. Ніколи за її життя Сташка не буде її невісткою. Коли б Павлина сьогодні знала дорогу до тієї, що призначена її синові за жону, то вона перша пішла б до неї. Розповіла б про все, що роками накипіло в серці і на чоловіка, і на сина, і на світ, і, може, з тамтою невісткою порадилася б, потолкувала б, що зробити, щоб відтягти Бронка від читання книжок, які від випадку з поліцією (при обшуку все нишпорили за якимись книжками) набрали в очах Павлини додаткового недоброго значення.

Колись Павлина надіялася, що від книжок прийде легке панське життя її синові, а тепер переконалася в тому, що книга — це палка з двома кінцями.

Павлина уявляє собі, що читати книги (але не ті, що за ними поліція полює!) — це щось подібне, як розглядати картинки. Які б картинки не були цікаві, то все ж таки колись надоїдять тобі. Пригадується їй, як одна пані полковникова, в якої Павлина служила ще підлітком, водила її колись у картинну галерею. Спочатку видалося Павлині, що попала в зачарований світ, але коли кінчили оглядати восьмий зал, то з жахом думала, що при виході їх завернуть і скажуть оглядати ще дев'ятий.

А Бронкові ніяк не приїдяться ті книги!

Бралася і в інший спосіб відтягти його від книжок. Почала було бурчати, що безсовісно багато висвічує електрики. Не огризався, хоч і стискав зуби, аж жовна під вилицями випинались, а одного вечора згасив електрику і сів читати при гасовій лампочці.

І що ж? Встала з ліжка, дмухнула на лампу і сама засвітила електрику, бо ж очі його дорожчі їй, ніж її власні. Згодом звикла до того, що крізь шпарку кухонних дверей, коли б не прокинулась серед ночі, пробивався пруг світла.

«Бронко читає», — було, подумає і преспокійно обертається на другий бік. А з смерті каноніка Річинського пропав її спокій. Хоч у душі Павлина була глибоко переконана, що її син зовсім не причетний до цієї смерті, не могла позбутися страху, що з кожною новою звісткою, кожною новою пліткою стукав у її серце. Тепер уже наче трохи вщухло, а в перші дні після похорону, куди б не повернулась, всюди поміж людьми тільки й розмови про те, що комуністи вбили Річинського. А як було їй слухати, коли її сина теж причисляють до комуністів? І так настрашили її оті базікання, що, було, хвіртка рипне, собака в сусіда загавкає, щур попід підлогою пробіжить, а їй уже здається, що йдуть по її сина, хоч той син й богу духа не винний.

А он і Бронко йде. Який він все ж таки подібний до Йосифа у молодості, хоч Йосиф навіть тоді не мав такого виразистого, чистого обличчя, як Бронко. Потім — Бронко значно вищий від батька. Мав також Йосиф погану звичку під час ходи вимахувати руками, наче солдат на маршу, а Бронко ось як по-інтелігентному держить руки при собі.

— Чого сидите в тіні? Чому не йдете погрітись трохи на сонці?

— Та я не вийшла сюди на свіже повітря. Хотіла-м подивитись проти сонця одну річ…

Річ у неї в руках, і Бронко добре бачить, що на маминих колінах не жіноча юбка, а чоловічі штани, але він навмисне не помічає їх.

— А ти подивився б, які тобі штани придбала. — Вона розкладає та складає перед ним штани, рубчик до рубчика, а пальці крадькома так і втискують поміж штанини обвислу матню. — Ти пощупай, що за матеріал! Ану, ану, візьми його в руки. Ану, ану!

Вона хоче силою ткнути йому штани, але Бронко ховає руки за спину.

— Дайте спокій, мамо! — він відсахнувся, аж відскочив, але тут же отямився. — Скільки я вас просив, щоб ви не скуповували мені недоносків. Різного дрантя, чорт знає з кого…

— «Дрантя»! Відразу й «дрантя»! А ти придивись краще, що це за матеріал! Маєш сірника?

— Дайте спокій, мамо! Знаю, знаю, прекрасний матеріал, чиста шерсть, бельський кангар, все, все! Але я тих штанів носити не буду, і не згадуйте мені більше про це. Чорт знає, що за заразу приносите в хату.

— Як заразу? Ти вже направду не знаєш, що говориш. Таж я у Марині Річинських дістала ці штани, а він — «зараза»!

Бронко проковтнув слину, як ковток води. Він не змінився на обличчі, тільки краї губ обвелись блідо-жовтою смужкою.

— Беріть оце лахміття, — він бгає рукою старанно складені штани і місить їх, наче тісто, — беріть і несіть туди, звідки принесли, інакше — візьму сокиру і порубаю на шмаття! Уф-ф!

Павлині досить було зиркнути на синове обличчя, щоб впевнитися, що він ладен виконати свою погрозу. Вона ховає штани під запаску, притримуючи їх руками: ану ж тому божевільному справді заманеться вчинити шкоду.

— Я тобі «порубаю»! Дивіться, як він до мами! Ти мене тут будеш навчати! «Порубаю»! Новісінькі штани, чисто бельський матеріал, сам Пілсудський ходив би в них, а він мені тут рубати буде! І що ти проти штанів маєш? Як широкі, можна звузити, як довгі — можна підкоротити! А то — «порубаю»!

Бронко вже не сердиться на матір. Йому і смішно, і жалко її.

— Мамо, я не знаю, ви ніби жінка розумна, а не можете зрозуміти, що коли б по Нашому рознеслась чутка, що Завадка доношує штани Річинського, ви знаєте — я не мав би більше що тут шукати. Я мусив би тікати з стиду світ за очі. Це страшна річ, і ви не розумієте цього, мамо! Ще коли б я з якого іншого небіжчика, а то з попа!

Він уже сміявся, уявивши себе у тих широких у поясі штанях з вузькими холошами.

— То буде так, мамо: ви віднесете ті штани, звідки ви їх принесли, і я вас прошу, щоб мені того більше не було.

Сказав це і пішов, але не в хату, а попрямував у садок.

— А обідати? А хто ж то обідати буде? — гукнула вслід Павлина, але він лише махнув рукою. І в цьому був подібний до Йосифа. За стіл сідати любив у цілковитому спокої.

До Річинських зібралася Павлина другого дня зранку. Підібрала таку пору, коли б могла ще застати Мариню дома.

Воно так і було. Пані з паннами, очевидно, ще спали, в будинку не було чути нічиїх голосів чи кроків. Мариня чесалася на тапчані в кухні. Волосся в неї було густе, кручене, хоч і коротке. Чесалася вона двозубим роговим гребенем, який, напевно, привезла з собою ще з села. Поділ й спину прикрила Мариня старим рушником, щоб волосся не падало на одежу. І це дуже сподобалося Бронковій матері. Подумала, що коли в неї буде невістка, то теж порадить їй так чесатись.