Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Погані новини? — спитала я. — Що-не-будь сталося?

— Та ні. Як ви легко лякаєтесь! — відказав він, скинув плаща, повісив його на двері й знов присунув під них мату, що задерлась, коли він заходив. Потім узявся обтрушувати сніг з черевиків.

— Я вам тут натупаю, — сказав він, — та вже вибачте. — По цих словах він наблизився до каміна. — Повірте, мені нелегко було добиратися сюди, — зауважив він, гріючи руки над полум'ям. — Я забрів у кучугуру аж по пояс; на щастя, сніг іще зовсім пухкий.

— А все-таки чого ви прийшли? — не могла я втриматись од запитання.

— Досить негостинне запитання, та що ви вже питаєте, я відповім: просто, щоб з вами трохи поговорити, бо я стомився од своїх мовчазних книг і порожніх кімнат. А надто, що з учора я хвилююся, як кожна людина, що почула повість тільки до половини і якій нетерпеливиться почути її продовження.

Він сів. Я згадала його дивну вчорашню поведінку й почала справді побоюватись, чи він, бува, не схибнувся. Та якщо й так, то надто вже його божевілля було стримане й розважне. Ніколи ще його гарна голова так не нагадувала мармурового бюста, як тепер, коли він відгорнув з лоба мокре від снігу волосся й вогонь освітив бліде чоло й таке саме бліде обличчя, де я з прикрістю помітила чіткі сліди клопоту чи смутку. Я чекала, сподіваючись почути щось зрозуміліше, та Сент Джон підпер рукою підборіддя й затулив пальцями уста: він думав. Мене вразило, що його рука була така сама виснажена, як і його обличчя. Несподівана жалість пойняла моє серце, і я мимоволі промовила:

— Було б краще, якби Діана й Мері вернулись жити з вами. Вам зовсім негоже бути самому, ви надто нерозважно марнуєте своє здоров'я.

— Аж ніяк, — відказав він. — Я піклуюся про себе, коли потрібно. А тепер я цілком здоровий. Що, на ваш погляд, у мене негаразд?

Він запитав недбало й байдуже, і це свідчило, що я — принаймні на його думку, — даремно турбувалась. Я замовкла.

Він усе ще повільно водив пальцем по верхній губі, і його очі замріяно дивилися на полум'я в каміні. Вважаючи, що мовчати незручно, я спитала, чи йому не дме в спину від дверей.

— Ні, ні, — відповів він коротко й ледь роздратовано.

«Гаразд, — подумала я собі, — якщо ти не бажаєш говорити, то мовчи собі, я дам тобі спокій і повернуся до своєї книжки».

Отож я зняла нагар зі свічки й знову взялася до «Марміона». Невдовзі він ворухнувся, і я миттю звела очі на нього. Він витяг сап'янову записну книжку, дістав звідти якогось листа, мовчки його перечитав, згорнув, поклав назад і знов поринув у роздуми. Даремно я намагалася читати, маючи отаку незбагненну заваду перед очима. Так само я не могла з нетерплячки мовчати: хай навіть він мене урве, але я говоритиму.

— Ви останнім часом одержували звістки від Діани та Мері?

— Після листа, якого я вам показував тиждень тому, — жодної.

— А у вас самих нічого не змінилося? Вам не доведеться покинути Англію раніше, ніж ви сподівались?

— Боюсь, що ні. Це було б надто великим для мене щастям.

Розмова поки що не в'язалась, я перемінила тему і вирішила краще поговорити про школу та школярок.

— Мати Мері Гарет уже почуває себе краще, і дівчина знов прийшла сьогодні до школи. У мене є чотири нові учениці з Фаундрі Клоз; вони не прийшли сьогодні тільки через сніг.

— Он як?

— За обох платитиме містер Олівер.

— Справді?

— Він збирається на Різдво пригостити всю школу.

— Знаю.

— Це ви йому підказали таку думку?

— Ні.

— А хто?

— Мабуть, його дочка.

— Схоже на неї: вона така добра.

— Так.

І знову запала мовчанка. Годинник видзвонив восьму. Це ніби збудило його, він сів рівніше й повернувся до мене.

— Облиште на хвилину книгу й присуньтесь ближче до вогню, — мовив він. Все ще дивуючись, я підсунулася ближче.

— Півгодини тому, — провадив він далі, — я сказав, що мені кортить почути продовження розповіді. Подумавши, я визнав за краще сам перебрати на себе роль оповідача, а вас полишити слухачкою. Перше ніж починати, хотів би застерегти вас, що розповідь моя здасться вам досить звичайною, однак заяложені подробиці часто трохи оновлюються, коли їх чуєш з інших уст. Загалом же моя буденна чи небуденна розповідь буде короткою.

Двадцять років тому бідний вікарій — нам поки що байдуже, як його звали, — закохався в дочку одного багатія, вона теж його покохала й вийшла за нього заміж усупереч порадам родичів, які й зреклися її одразу ж після весілля. Не минуло й двох років, як необачні молодята повмирали й були поховані під однією могильною плитою (я бачив їхню могилу — вона міститься на величезному цвинтарі біля похмурого чорного-пречорного собору в одному перенаселеному промисловому місті ...ширського графства). По них зосталась дочка, яку з самого малку милосердя взяло в свої обійми — такі ж холодні, як і снігова кучугура, з якої я ледве виліз сьогодні ввечері. Милосердя привело безпритульну дівчинку в дім багатих родичів по матері; її утримувала тітка, на прізвище (зараз я підходжу до імен) місіс Рід з Ґейтсхеда. Ви здригнулись? Може, зачули якийсь шурхіт? То, мабуть, щур бігає на горищі сусіднього класу: раніше там була комора, яку я велів відремонтувати й перебудувати, а в коморах, як ви знаєте, водяться щури. Та слухайте далі. Місіс Рід утримувала сирітку десять років. Чи тій жилося у неї добре, а чи ні, я про це нічого не знаю, але через десять років тітка віддала її туди, де ви так довго пробули самі, — до знайомої вам Ловудської школи. Здається, там вона мала успіхи: з учениці стала вчителькою, як і ви, — мене вражає, що у вашім і її житті так багато всього збігається, потім пішла звідти й улаштувалась гувернанткою — знов ваші долі схожі — до вихованки такого собі містера Рочестера...

— Містере Ріверс! — урвала я його.

— Я вгадую ваші почуття, — відповів він, — але стримайте їх іще трошки: я майже скінчив, тож дослухайте вже мене. Про вдачу містера Рочестера я не знаю нічого, мені тільки відомо, що він запропонував тій молодій дівчині стати його дружиною, але аж перед вівтарем виявилось, що в нього жива дружина, щоправда, божевільна. Як він поводився далі та що пропонував, — можна тільки здогадуватися; проте як сталась одна справа, що стосувалась ґувернантки, і як по неї кинулись, виявилося, що вона

зникла, — ніхто не міг сказати, куди і як. Вона втекла в Торнфілд-холу вночі: пошуки ні до чого не призвели, всі околиці обшукали вздовж і впоперек, але ніхто її не бачив і не чув про неї. Але її потрібно було розшукати: та справа була надзвичайно поважна й нагальна, в усі газети дано оголошення, я сам одержав листа від такого собі містера Бріґса, повіреного, і з нього довідався про всі подробиці, що їх я оце вам розповів. Дивна розповідь, еге?

— Скажіть мені ось що, — сказала я. — Оскільки вам відомо так багато, ви, напевне, знаєте дещо й про містера Рочестера. Що з ним і де він тепер? Що поробляє? Чи здоровий?

— Я нічогісінько не знаю про містера Рочестера. В листі про нього зовсім не згадується, написано тільки про обман і спробу незаконно одружитися, про що я вже згадував. Вам скоріше годилося б поцікавитись ім'ям гувернантки та справою, через яку її треба знайти.

— То, виходить, ніхто не їздив у Торнфілд-хол? Ніхто не бачив містера Рочестера?

— Гадаю, що ні.

— А йому самому писали?

— Звичайно.

— А він що? У кого є від нього листи?

— Містер Бріґс пише, що відповідь на його запит одержано не від містера Рочестера, а від якоїсь жінки. Під листом стояв підпис «Аліса Фейрфакс».

Я похолола з жаху: таки, мабуть, справдились найгірші мої побоювання. Він, певне, покинув Англію і з розпуки подався навмання в одне зі своїх колишніх пристановищ у Європі. Яку полегкість своїм нестерпним стражданням шукає він там, чим думає погамувати свої бурхливі пристрасті? Я не наважувалась відповісти на це запитання. Бідний мій господар, який мало не став моїм чоловіком, якого я так часто називала «мій любий Едвард!».

— Це, мабуть, погана людина, — зауважив містер Ріверс.