Палаюча рука - П. Несамбут

– Якось та буде. – почав Гриць, а потім дуже якось дивно усміхнувся, скоріше оскалився. – Тим паче, що я втрачаю? – він був готовий, вогонь подорожі запилив все його нутро. Нові місця, нові пригоди, новий світ… Ну й що, як від нього залежить доля тисяч людей? Він ще ні разу не був за кордоном. Йому стало до, навіть, цікаво.

– Ну, якщо ти так говориш, то ти, мабуть готовий. – з недовірою промовив дід, чомусь він ніяк не хотів у все це повірити. – Добре, ходімо покажу тобі твоє спорядження. Без нього ти й дня не протримаєшся.

Чоловік відкрив шафу, яка стояла в кутку, Гриць чомусь її спочатку не помітив. Шафа дуже добре злилась із стіною. Старий відкрив двері, всередині висів незрозумілий костюм.

– Це найкращий костюм для такої подорожі, як твоя. Він легкий, зручний та міцний, має багато пристосувань…

– Стоп, стоп. Я в цьому буду надто помітний. – Гриць із невдоволенням дививсь на чорний з кучею якихось карманів та різних пристосувань костюм. – Та він ще й з плащем!

– Заспокойся, все вже продумано. Ти будеш істориком, який вивчає різні дивні місця, а костюм це ніби один з твоїх атрибутів. В тебе буде дозвіл, ми з Будинським все владнали. Він мав добрі зв'язки. – дід заспокійливо глянув на Гриця. – Краще для тебе й не придумаєш. І тут є три різні розміри, ну ми ж не знали хто буде останнім. Тобі середній підійде. – старий дістав костюм і поклав на стіл. Повернувся до шафи й почав діставати звідти зброю: дивний лук та короткий стилет.

– А в мене й так була зброя. – сказав Гриць.

– Ця краща. Набагато краща. – з запалом вимовив чоловік. – Це дуже легкий, маленький лук, але в бойових якостях нічим не поступається. Він буде надійно схований в тебе під плащем. На нього буде дозвіл, як на історичну пам'ятку. В Будинського дуже добрі зв'язки. Він на все дав дозвіл. Цей стилет також буде схований в тебе за спиною, він дуже гострий, тому тримай його тільки в піхвах. Тут комплект стріл, також вішаються на спину. Все дуже добре укомплектовано. Спробуй.

Гриць почав надягати костюм. Він був на диво легкий, й добре лягав на тіло, ніде не давив і не висів. В ньому було безліч кишень, для будь-чого. Позаду був довгий плащ аж до підлоги. Чорний колір переливався по ньому, різними тонами. На вигляд, був дуже схожий на якийсь костюм мандрівника з фільму «Володар Перснів», тільки сучасніше. Так собі прикинув Гриць.

– Дуже гарний костюм. – із задоволенням сказав Гриць, оглядаючи обновку.

– І до біса практичний. – додав старий. – Спробуй сховати лук і стилет, і стріли не забудь.

Гриць взяв розмальований колчан зі стрілами в руки. Почав роздивлятись стріли, вони були чорні з опіренням на кінці такого ж кольору. Колчан був також темний. Гриць накинув його на спину під плащ.

– Дуже добре сидить. – вигукнув хлопець і почав роздивлятись лук. Лук був темний і короткий. Чорна тятива виблискувала й дуже гарним вузлом була прив'язана до дерев'яного стержня. На другому кінці вона була намотана так, що б можна було регулювати натяжку. Сам же лук був розмальований білими літерами й дивними не зрозумілими малюнками.

– А, що це за гравіювання? Воно щось означає?

– Це зробили наші предки. Колись давно, ящірки теж були на землі й люди від них відбивались. А ці картинки вони лишали на каменях, а деякі й по церквах. А сюди перенесли, бо вважалось, що цей лук буде лякати ящірок. Отака от баєчка.

– То цей лук дуже старий? На вигляд і не скажеш.

– Та ні, його зробив мій син. А малюнки попросили перенести, ще наші пращури, які передавали їх з покоління в покоління. Це такий знак останнього воїна. Твій шлях, так би мовити.

– Зрозуміло. – задумливо кинув Гриць і закинув лук на спину. – Бачу стилет теж розмалювали. – Гриць роздивився рисунки. Там було щось схоже на первісне полювання, та замість звірів, були велетенські ящірки. Дух предків чітко виявлявся на цих малюнках і давав Грицеві силу, незбагненну досі.

– Так, ти вже споряджений. Можеш вирушати. – дід дістав з поміж полиць документи і дав їх Грицеві. – Це пропустить тебе всюди, тільки покажи й скажи, що ти дослідник. Також там картка, можеш знімати Гроші де завгодно у світі. Там повинно вистачати на все. А і ще. – старий дістав з під столу новенький молоток і дав Грицеві. – Візьми знадобиться, коли знайдеш, те що треба. Сядемо на доріжку? – Гриць підняв брови на молоток, а потім засуну його за спину до лука і відказав:

– Ні. Не хочу сидіти. Треба йти. Почну з камінного села. Я знаю де це. – швидко відказав Гриць і знервовано додав. – А.. як ми можемо зв'язатись? Ну, на випадок, якщо щось піде не так, абощо.

– Коли ти знищиш всі енергозберігачі, вертайся сюди. Нажаль зв'язок підтримувати буде нерозумно й небезпечно. Тут я безсилий.

– Добре, прекрасно. Ну я пішов. Зловлю таксі. До зустрічі. – якось дуже дивно стало Грицеві після прощання. Та збентеження пройшло і він вийшов на двір. Хвилювання не було, був страх, але хлопець знав, що треба йти за ним. Йому це підказав, один розумний чоловік.

5

Гриць вийшов на вулицю і йому стало погано від такого гулу, в машині він був не настільки нестерпний. Він звик жити в селі, тому було доволі незручно. Ще й цей диковинний костюм привертав увагу цікавих перехожих. Першим ділом йому потрібно було зняти гроші, й він почимчикував сірою вулицею в пошуках банкомата, накинувши каптура на голову. Десять хвилин різні обличчя пливли перед ним і вуха потроху звикли до шуму. Він побачив невелику чергу. Так то був банкомат, безперечно, й став в кінець. Черга просувалася швидко, й Гриць не встиг обдивитися все навколо, як вже стояв перед банкоматом. Він всунув картку й зняв Грошей на перший час, такої суми він ще ніколи не тримав у руках – йому повинно хватити на все. Гриць відійшов від банкомата, поруч його вже чекало таксі, як на замовлення. Він сів і сказав до Житомира.

– Куди це так далеко? – грубувато спитав водій.

– Світ рятувати. – буденно відказав Гриць, й перший раз, за довгий час, посміхнувся. Щиро від душі, так як годиться.

– Це теж потрібно. – тільки й крекнув таксист і дав ходу. – А чому в такій одежині цікавій? – невгавав чоловік.

– На виставу їду, артист я. – тільки й кинув Гриць. До Житомира їхали мовчки.

Київ минув швидко. Почалися зелені здається безкінечні лісі й між ними поля. Погода була ясна, небо де-не-де були поорані хмарами від літаків. Гриць все думав, що за предмет може бути енергозберігачем, адже старий дослідник дав йому молоток, що б знищити ціль. Це наводило на деякі думки. Врешті він вирішив, що немає значення, що трощити. Але найсильніше його тривожило те, як він здогадається, що знайшов саме те?

В полоні думок Гриць доїхав до самого Житомира. Розплатився з таксистом і вийшов у центр міста. Гриць подався шукати водія який знає, як проїхати до камінного села. На щастя перший же і знав, як туди потрапити.

– Так звісно, я знаю. – відповів молодий таксист на синьому авто, на запитання Гриця. – Туди часто їдуть туристи. Сідайте, дві години і ви там. Оу, цікавий костюмчик. – осміхнувся шофер.

– Я історик-геолог, це в мене форма така. – стримано відповів Гриць і закинув свої манатки у машину. Сидіти в амуніції було не зручно тому Гриць ще в Києві сховав все в одну сіру сумку, це й було все його добро. Ландшафт шосе був такий самий, як і з Києва до Житомира. Тому Гриць заснув від нудьги. Лісі й поля вже йому трохи набридли.

– Вставайте, приїхали. – чоловік стусонув Гриця в плече. – Розплатіться за дорогу. – додав суворо.

Гриць очуняв і потер очі.

– Зараз, зараз. Не кричіть. – Гриць дістав гроші й заплатив таксисту. – А далі куди? – спитав Гриць, бо не бачив перед собою кам'яних брил, які мали утворювати таке собі село.

– Он туди. Там стежка вона веде якраз у село. – чоловік показав на звивисту стежку в лісі й усівся у авто. – Ну, на все добре.

– Ей, стій! – кинув Гриць. – Можете мене зачекати. Я тут сподіваюсь не на довго. Я за все заплачу. – додав Гриць, побачивши невдоволений вираз обличчя таксиста. – І можете привезти сюди, чогось поїсти, бо я ще не обідав. – Гриць при цих словах приклав руку до живота й той почувши про їжу буркнув, але вже не так сумно, як по дорозі.

– Добре. За ваші гроші, що завгодно. – відказав водій і почав розвертатись.

Гриць спорядився й пішов у глиб лісу. Незабаром почали з'являтись поодинокі кам'яні валуни, спочатку менші потім більші. Дивовижа! Гриць крутив головою на всі сторони, він знав, що ящірки могли поставити тут охорону. Ліс був зелений і дуже тихий, занадто тихий. Гриць не чув жодної пташки, і не бачив, що б гойдалися вітки дерев – стояв штиль. Помалу перебираючи ноги, він йшов вперед до центру села. Валуни були велетенські, іноді, як двоповерхові будинки, порослі мохом. Місцевість була дуже спокійна, поки Гриць не натрапив на гурт туристів у центрі села. Грицю стало трохи спокійніше серед людей. Він почав роздивлятися ці каменюки-доми. Вони тягли до себе, як магніт, хотілося торкнутися до них, а потім провалитись у їхнє магічне єство. В них було, щось таке, що неможна передати слова – там треба побувати. Гриць обережно ходив від каменя до каменя, обмацуючи кожен з усіх боків. Поки, що нічого суперактивно-енергійного він не знайшов. Далі він натрапив на круглу кам'яну арену, де юрмилися туристи й щось на ній розглядали.