Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

Не те, щоб Сент Джон затаїв у душі негідне християнина почуття помсти: він би не зачепив і волосинки на моїй голові, якби й мав цілковиту владу наді мною. За вдачею й переконаннями він стояв вище ницого прагнення до помсти; він простив мені мої слова про те, що я зневажаю його і його любов, однак не забув цих слів і ніколи їх не забуде, скільки ми обоє житимемо. З його погляду, коли він дивився на мене, я бачила, що вони ніби повсякчас стоять у повітрі між мною і ним, хоч би що я казала, вони вчувалися йому в моєму голосі, і їх відлуння верталось назад у кожній його відповіді.

Він не уникав розмов зі мною, навіть щоранку запрошував мене до свого столу, як і перше. Але боюсь, що гріховна натура в ньому діставала невластиве й суперечне його чистому християнському духові вдоволення, коли він показував, як майстерно можна, роблячи й говорячи те, що й завжди, позбавляти кожен свій вчинок і кожне слово того зацікавлення й прихильності, що колись надавали суворого чару його мові й манерам. Для мене він уже не був живою людиною, а обернувся на мармурову статую, його очі зробились холодними, яскравими сапфірами, а язик — мовним інструментом, та й годі.

Все це стало для мене карою — витонченими, повільними тортурами. Вони підтримували в мені слабкий вогонь обурення й постійне відчуття смутку, що страшенно мучили й гнітили мене. І я переконувалася, що цей добрий, чистий, як глибоке затінене джерело, чоловік, якби я стала його дружиною, міг би за дуже короткий час збавити мені життя, не виточивши з мене жодної краплі крові, не забруднивши свого кришталевого сумління ані найменшою плямою злочину. А надто я це бачила, коли пробувала уласкавити його. Він просто не помічав моєї спроби. Він, очевидно, не страждав від нашого відчуження і не прагнув миритися, і хоч не раз мої рясні сльози морщили сторінку, над якою ми вдвох сиділи, вони не справляли на нього ніякого враження, наче його серце було зроблене з каменю або заліза. Тим часом до своїх сестер він був навіть лагідніший, ніж досі, немов побоювався, що самим тільки холодним ставленням до мене він не переконає мене, наскільки я в нього знехтувана й упосліджена. Тим-то він удавався ще й до протиставлення і, я певна, не зловмисне, а з принципу.

Напередодні його від'їзду, коли сонце вже стояло на вечірньому прузі, я побачила його на прогулянці в саду, і, згадавши, що цей чоловік, хоч який тепер чужий, колись урятував мені життя і до того ж доводиться мені близьким родичем, я вирішила зробити останню спробу вернути його приязнь. Я вийшла й попрямувала до нього, коли він саме стояв, спираючись на хвіртку. Я одразу перейшла до справи.

— Сент Джоне, мені дуже прикро, що ви й досі гніваєтесь на мене. Будьмо знову друзями.

— А ми, здається, й так друзі, — спокійно відповів він, не відриваючи погляду від місяця, який він саме споглядав, коли я до нього підходила.

— Ні, Сент Джоне, ми вже не такі друзі, як раніше. Ви це самі знаєте.

— Хіба не такі? То це погано. Бо я вам зичу тільки добра.

— Я вірю вам, Сент Джоне, бо знаю, що ви не здатні бажати будь-кому зла, та я ваша родичка і хотіла б від вас більше прихильності, ніж любов до ближнього, яку ви виявляєте навіть чужим.

— Звісно, — відказав він, — ваше бажання цілком слушне, тільки ж я зовсім не вважаю вас чужою.

Ці слова, сказані холодним спокійним голосом, уразили мене, відбиваючи всяку охоту говорити далі. І якби я була прислухалася до голосу гордості й гніву, то негайно пішла б під нього геть; та в мені діяло щось сильніше від цих почуттів. Я глибоко шанувала хист і принциповість свого двоюрідного брата. Його приязнь мала для мене неабияку вартість, тож її втрата завдала б мені тяжкої муки. Я так одразу не могла відмовитись від спроби повернути її назад.

— Чи ж то нам випадає отак розлучатися, Сент Джоне? Невже ви, від'їжджаючи до Індії, покинете мене, не сказавши жодного ласкавого слова?

Цього разу він відвів погляд од місяця й подивився на мене.

— А хіба я, їдучи до Індії, покину вас, Джейн? То ви що, не поїдете до Індії?

— Ви сказали, що ні, коли я з вами не одружуся.

— А ви хіба зі мною не одружитесь? Ви й досі тримаєтесь свого рішення?

Чи знаєш ти, читачу, якого жаху можуть нагнати такі бездушні люди своїми крижаними словами? Їхній гнів спадає сніговою лавиною, а обурення подібне до скреслої річки.

— Ні, Сент Джоне, я з вами не одружуся. Я й досі тримаюся свого рішення. Лавина здригнулася й трохи посунула вперед, але ще не покотилася вниз.

— Скажіть мені ще раз, яка причина цієї відмови? — спитав він.

— Тоді я відмовила вам, — відповіла я, — бо ви мене не любите, а тепер тому, що ви мене майже ненавидите. Якби я вийшла за вас заміж, ви б мене вбили. Ви вже й тепер мене вбиваєте.

Його губи й щоки зробилися білі-білісінькі.

— Я б вас убив? Я вас убиваю? Такі слова вам не личать: вони шалені, невластиві жінці й неправдиві. Вони свідчать про неврівноважений розум і заслуговують на сувору догану; їх важко вибачити, та людина повинна прощати своєму ближньому до семидесяти семи разів.

Усе пішло внівець. Щиро бажаючи стерти з його душі сліди попередньої образи, я завдала його пам'ятливому серцю нової, ще глибшої рани, і то невитравної.

— Тепер ви й справді мене зненавидите, — мовила я. — Я марно намагалась помиритися з вами: я тільки зробила з вас ворога на все життя.

Ці слова ще раз боляче його вразили, а надто тим, що вони були правдиві. Його безкровні уста судомно скривились. Я побачила, який гнів викликала в ньому. Моє серце стислося.

— Ви зовсім неправильно тлумачите мої слова, — мовила я, хапаючи його за руку. —

Повірте, я зовсім не збиралась завдавати вам образи чи болю.

Він гірко всміхнувся й рішуче відняв руку.

— Ну, тепер ви заберете назад свою обіцянку й зовсім не поїдете до Індії, так треба гадати? — спитав він по довгій мовчанці.

— Поїду, але тільки вашою помічницею, — відповіла я.

Знов запала мовчанка. Яка в ньому точилася боротьба між його натурою й свідомістю Свого покликання — цього я сказати не можу; тільки очі спалахували диким блиском та дивні тіні перебігали на його обличчі. Врешті він озвався.

— Я вже довів вам усю безглуздість вашої пропозиції: самітна жінка ваших літ не може супроводити самітного чоловіка мого віку в такій подорожі. Я вважав, що після моїх слів ви навіть і не згадаєте про своє рішення. А що ви знов повернулись до нього, то мені дуже жаль: ви робите гірше тільки собі.

Тут я урвала його. Несправедливі докори одразу додавали мені сміливості.

— Зважте на здоровий глузд, Сент Джоне, ви добалакуєтесь майже до нісенітниць.

Вдаєте, буцімто обурені моїми словами, та насправді це не так: ви надто гострі на розум, щоб не збагнути того, що я мала на увазі. Повторюю: я готова, якщо хочете, стати вашою помічницею, але ніколи не буду вашою дружиною.

Він знову смертельно зблід, та, як і перше, досконало опанував свої почуття й відповів з притиском, однак спокійно:

— Помічниця, яка не буде мені дружиною, мені не потрібна. Очевидно, ви не зможете поїхати зі мною, та якщо ваша пропозиція щира, то я, коли буду в місті, поговорю з одним одруженим місіонером: його дружині якраз потрібна помічниця. Маючи достаток, ви обійдетесь без допомоги від товариства місіонерів. Таким чином ви уникнете ганьби, порушивши обіцянку й кинувши військо, до якого погодилися вступити.

Але, як ти знаєш, читачу, я ніколи не давала ніякої формальної обіцянки й не брала на себе ніяких зобов'язань, тож його слова були аж надто бездушні й жорстокі під ту хвилину.

— У цьому випадку, — відказала я, — не може бути й мови ні про ганьбу, ні про порушення обіцянки, ані про відмову. Я зовсім не зобов'язана їхати до Індії, та ще й з чужими. З вами я б одважилась на багато що, бо захоплююсь вами, вірю вам і люблю вас як брата, та я певна, що, байдуже, коли й з ким я туди поїду, я недовго проживу в тому кліматі.

— Ага! То ви просто боїтесь за себе, — сказав він, презирливо всміхнувшись.