Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Так. Бог дав мені життя не для того, щоб його загубити, я починаю думати, що вчинити так, як ви того від мене хочете, — однаково, що накласти на себе руки. Крім того, перше ніж я остаточно вирішу покинути Англію, я повинна впевнитись, чи не буду я корисніша тут, аніж кудись виїхавши.

— Що ви маєте на увазі?

— Братись це пояснювати — марна справа, та є один сумнів, який давно не дає мені спокою. Я нікуди не поїду, поки його не з'ясую.

— Знаю, куди горнеться ваше серце й за що воно чіпляється. Але почуття, якому ви потураєте, незаконне й нечестиве. Вам би давно годилося його погамувати. Як вам не

соромно навіть згадувати про нього. Адже ви думаєте про містера Рочестера? Це була правда. Я підтвердила її своєю мовчанкою.

— І ви хочете знайти містера Рочестера?

— Я повинна знати, що з ним сталося.

— В такому разі, — мовив він, — мені залишається тільки згадувати вас у своїх молитвах й від усього серця благати Бога, щоб ви й справді не стали відступницею. Я думав, що знайшов у вас обранку. Та людині недовідомі шляхи Господні. Тож хай сповниться воля його.

Він одчинив хвіртку, подався вниз стежкою і невдовзі зник з очей. Вернувшись до вітальні, я застала там Діану, що стояла біля вікна в глибокій задумі. Діана була набагато вища за мене; поклавши мені руку на плече, вона нахилилась і пильно подивилась мені в обличчя.

— Джейн, — мовила вона, — ти стала бліда і завжди якась схвильована. Я певна, що цьому є причина. Скажи мені, що там у тебе з Сент Джоном? Я стежила ці півгодини за нами з вікна, пробач мені оці підглядини, але останнім часом мені лізуть у голову бозна-які думки. Адже Сент Джон такий дивак...

Вона замовкла. Я не озвалась ні словом, і трохи згодом вона повела далі:

— Я певна, що мій брат ставиться до тебе якось особливо: він уже давно вирізняє тебе увагою й цікавістю, що їх ніколи ні до кого іншого не виявляв. Про що це говорить? Чи він, бува, не кохає тебе, Джейн?

Я притулила її прохолодну руку до свого гарячого чола.

— Ні, Діано, анітрохи.

— То чого ж він не зводить з тебе очей? Чом зостається з тобою наодинці і подовгу тримає тебе біля себе? Ми з Мері вже подумали, що він хоче з тобою одружитись.

— Так, він уже просив мене бути йому за дружину. Діана заплескала в долоні.

— Цього ми й сподівалися! І ти підеш за нього, правда, Джейн? І тоді він залишиться в Англії!

— Аж ніяк, Діано. Він пропонує мені одружитися з єдиною метою: добути собі путящу — Що? Він хоче забрати тебе з собою до Індії?

— Так.

— Яке божевілля! — вигукнула вона. — Таж ти там не проживеш і трьох місяців! Але ти ніколи туди не поїдеш. Ти відмовилась, правда, Джейн?

— Я відмовилась вийти за нього заміж.

— І цим, звичайно, образила його? — спитала вона.

— І ще й дуже: боюсь, він мені цього ніколи не простить; але я запропонувала супроводити його як сестра.

— Таж це безумство, Джейн! Подумай тільки, яке ти взяла на себе завдання: працювати не покладаючи рук там, де втома вбиває навіть найсильніших, а ти ж зовсім квола. Сент Джон, — а ти його добре знаєш, — буде вимагати від тебе неможливого, примушувати тебе працювати в найбільшу спеку, а я помітила, що ти, на жаль, намагаєшся виконувати все, що він тобі велить. Я дивуюсь, як ти ще набралася сміливості відмовити йому. То, виходить, ти його не любиш, Джейн?

— Як чоловіка — ні.

— Але ж він гарний хлопець.

— А я, як бачиш, Діано, негарна. Тож ми одне одному аж ніяк не підходимо.

— Негарна? Ти? Навпаки. Ти надто гарна і надто добра, щоб бути живцем похованою в Калькутті.

І знову вона стала мене палко переконувати, щоб я відмовилась від думки їхати з її братом.

— А мені більше нічого й не лишається, — відповіла я, — бо коли я щойно повторила свою пропозицію бути йому тільки помічницю. Він, здається, думає, що моя пропозиція їхати з ним неодруженою непристойна, ніби я від самого початку не вбачала в ньому тільки брата й не поводилась, як сестра.

— А чого ти думаєш, що він тебе не любить, Джейн?

— Почула б ти, що він каже. Він усе пояснював мені, що хоче взяти мене за дружину

тільки заради справи. Він сказав мені, що я створена для праці, а не для кохання, і це, безперечно, правда. Та, на мою думку, якщо я не створена для кохання, то, виходить, не створена й для шлюбу. Хіба не страшно, Діано, бути ціле життя прив'язаною до чоловіка, який на тебе дивиться тільки як на корисне знаряддя?

— Страшно, неприродно — що й казати!

— Та й потім, — провадила я далі, — хоч я нині люблю його як брата, одначе, коли б довелося стати його дружиною, я знаю, що могло б статися згодом: у мене неминуче з'явилась би до нього дивна, болісна любов, адже він такий обдарований і часто в його погляді, жестах, словах з'являється якась героїчна велич. В такому разі моя доля стала б невимовно сумною. Моя любов тільки заважала б йому, а якби я виказувала свої почуття, він би давав мені зрозуміти, що це зайвина, яка йому не потрібна, а мені не личить. Я знаю, що так сталося б.

— І все ж Сент Джон гарна людина.

— Він добра, видатна людина, але, прагнучи до здійснення своїх великих задумів, він нещадно нехтує почуттями й прагненнями звичайних людей. Отже, дрібноті краще зійти з його шляху, щоб він у своєму поступі її не потоптав. Та он він іде. Я піду звідси, Діано, — і з цими словами я поспішила нагору, побачивши, як він заходить до саду. Та мені довелось іще раз зустрітися з ним за вечерею. За столом він здавався таким самим спокійним, як і завжди. Я сподівалася, що він не озветься до мене, а вже напевне не буде вертатися до своїх шлюбних задумів. Та подальший розвиток подій показав, що я помилилася. Він звертався до мене так само, як звичайно, а точніше так, як узяв собі за моду звертатись останнім часом — з підкресленою чемністю. Безперечно, він прикликав на поміч святого духа, щоб утихомирити в собі гнів, і тепер гадав, що простив мені ще раз.

Цього вечора перед молитвою він прочитав двадцять першу главу Об'явлення Івана Богослова. Мені завжди було приємно слухати слова Святого письма з його уст: ніколи його мелодійний голос не звучав так ніжно й водночас виразно, ніколи його манера читати не вражала дужче своєю благородною простотою, як тоді, коли він проголошував пророцтва Господні, а цього вечора його голос здавався ще врочистішим, а манера дужче хвилювала.

Травневий місяць так яскраво світив крізь незавішене вікно, що свічка на столі була майже непотрібна. Сент Джон сидів з нами, схилившись над великою старовинною Біблією, і читав з неї ті рядки, де описано видіння нового неба і нової землі, де оповідається про те, що Бог прийде жити серед людей, що він витре з очей їхніх сльози і вже не буде більше ні смерті, ні смутку, ні плачу, ані страждання, бо все це минеться назавжди.

Подальші його слова дивно мене схвилювали, а надто, коли я відчула з ледь помітної чудної зміни в його голосі, що, промовляючи їх, він звернув свій погляд на мене. «...Переможець наслідить усе, і я буду Богом для нього, а він мені буде за сина! А лякливим, і невірним, — виразно й повагом читав він далі, — і мерзким, і душогубам, і розпусникам, і чарівникам, і ідолянам, і всім неправдомовцям, — їхня частина в озері, що горить огнем та сіркою, а це — друга смерть!»

Звідси я довідалася, яку жахливу долю провіщав мені Сент Джон. Останні славетні рядки цієї глави він вимовив спокійним, урочистим і водночас тужливим голосом. Сам він вірив, що його ім'я вже занесено до Христової книги життя, і чекав хвилини, коли його буде впущено туди, куди сильні світу цього вносять свою славу і честь і де немає потреби ні в сонці, ні в місяці, бо всюди світить слава Господня, а син Божий — носій її.

У молитву, яку Сент Джон проказав після читання, він, мабуть, уклав усю свою силу, весь свій суворий запал; він завзято змагався З Богом, вирішивши здобути перемогу. Він благав у нього сили для слабодухих, провідної зорі для блудних овець з отари Христової, повернення бодай об одинадцятій годині для тих, кого світові та тілесні спокуси позманювали зі стежки чеснот. Він просив, благав, вимагав вирятувати душі з довічного полум'я. Глибока поважність завжди врочиста і полишає свій слід: спочатку я тільки з подивом слухала цю молитву, та потім, як проповідник дедалі дужче запалювався, вона мене схвилювала й врешті вжахнула. Він так щиро вірив у велич і святість своєї мети, що ті, хто його слухав, почували те ж саме.