Катерина - Гнатко Дарина

Катерина у відповідь тільки промовчала. Сваритися з мачухою в неї не було ні сил, ані звички. Та й що б дала та сварка?

Килина зіщулилась.

— Ну, й чого всілася? — кинула вона сердитим голосом. — Відпочила й досить. Давай, уставай, Катре, бо на городі вже скоро вовки завиють, поки ви з Домною тут хворієте, — в мене здоров’я не вистачить самій горбатитись.

Катерина підвелась на ноги, похитнулась трішки. Її погляд упав на сорочку. На ній самій не було вже ні сорочки, ні намиста, ні сап’янців, от тільки спідниця залишилась. Вона винувато покосилась на Ярину, але та лише рукою махнула.

А на третій день ховали Миколу.

Його відспівували в досить просторій, гарній хаті Галушків, що стояла на невисокому пагорбі, ближче до церкви. Катерина прийшла до них разом із батьком та Яриною, мачуха йти на похорон до «того рудого кота» зі злом відмовилась.

На подвір’ї Галушків було людно, але тихо, все-таки горе в людей, то з поваги одні розмовляли пошепки, а інші взагалі мовчали. З появою Катерини замовкли всі.

Ярина взяла Катерину за руку.

— Ну що ж ти, Катруню, тут стоїш? Іди, попрощайся з Миколою, — сказала вона, хитнувши головою на відчинені двері до хати, з яких лунали високі жіночі голоси.

Катерина налякано відсахнулась.

— Ні. Як я можу… незручно якось…

— Яке там незручно? Ти ж майже нареченою йому була.

Малько зітхнув.

— Ярина правду каже, доню. Іди.

Відчуваючи себе вкрай ніяково, Катерина зробила несміливий крок до порога. І люди, які стояли біля дверей, ураз розступилися перед нею, пропускаючи до хати, пропускаючи в ту напівтемряву, з якої тягнуло солодкуватим духом ладану, де чувся плач та лунали молитви.

Ледь переставляючи ноги, Катерина, мов уві сні, ступила до хати Галушків, тієї хати, у яку б мала ввійти дружиною Миколи, а входила не знати ким. І не нареченою, й не вдовою. Із сонця в хаті було майже поночі, й вона трохи не впала, чудернацько перечепившись на порозі, — не відразу уздріла домовину, що стояла посеред великої світлиці, та людей, які оточили цей сумний, останній дім Миколин. Та спливла якась мить, і вона побачила й дядька Василя, й тітку Наталку, яка майже лежала на домовині, перекрикуючи гірким плачем оксамитовий голос батюшки Софронія.

— Упокой, Господи, душу раба Твого, — високим голосом завів огрядний дяк Мелетій.

Батюшка махнув кадилом.

— Об убієнном рабє Божієм Ніколає Господу помолімся, — протягнув він співуче своїм могутнім голосом, і Мелетій відгукнувся:

— Господи, помилуй!

Тітка Наталка заридала голосніше, й Катерина відчула, як запаморочилось у неї в голові чи то від задушливого повітря світлиці, наповненого запахом ладану та ще чогось, незрозумілого та солодкувато-нудотного, чи то від хвилювання. Хотілось розвернутися та втекти, аби не чути надривних криків згорьованої тітки Наталки, аби не бачити знову нерухомого блідого лиця Миколи, зовсім на себе не схожого.

Проковтнувши слину, що мала якийсь гіркий присмак, Катерина повільно пройшла до домовини. Змусила себе поглянути на лице Миколи під вінчиком і здригнулася. Воно вже не було таким, як того жахливого дня на підводі. До блідості додалося щось інше, землянисто-жовте та страшне. Такими самими жовтими були й руки, що лежали перехрещені на білій святковій сорочці, білина якої тільки підкреслювала ту страшну землисту жовтяницю мертвого тіла.

Катерина похитнулась.

Невже цей суворий мовчазний незнайомець зі страшним лицем, блідо-синьою ниткою рота, гострим довгим носом та впалими, темними щоками і є її Микола?

Тітка Наталка, немов відчувши щось, угледівши щось на нерухомому лиці сина, раптом різко підняла голову й гостро поглянула на Катерину. Її крик стихнув, а разом із ним стихнув і пронизливо-жалібний голос батюшки. Катерина чомусь злякалася цієї тиші, а ще більше сірих пронизливих очей тітки Наталки — неначе його, Миколиних, таких схожих. Неначе сам Микола глянув на неї в цю мить очима матері, глянув із-за тієї межі, що тепер навіки між ними.

Тітка Наталка простягнула до неї слабку руку.

— Катеринко, доню, — простогнала вона, закліпавши очима. І не було в очах її вже погляду Миколиного, на Катерину дивилась лише вона, нещасна, згорьована жінка. — Іди, йди, моя квітонько, попрощайся з синочком моїм. Я знаю, знаю, на тебе одну чекав він увесь цей час, бо кохав більше від свого життя… — Вона не договорила, зайшлася плачем, а Катерина й сама не втямила, як упала на коліна перед домовиною, як заридала гірко. Біль краяв серце гострим ножем, пронизував душу, а з вуст п’ялися слова, тихі та незрозумілі слова, якими вона просила вибачення в Миколи за те, що не долюбила, не встигла зробити щасливим.

— Прости мені, — шепотіла вона ледь чутно, скрізь завісу сліз непевно вбачаючи застигле незнайоме лице Миколи. — Прости мені, що жартувала тільки, коли ти освідчував мені кохання. Прости, Миколонько, за все прости!

А час минав. Ось уже й батюшка відспівав своє. Катерина зовсім не пручалась, коли чиїсь дужі руки відірвали її від домовини та підняли на ноги. А далі, мов у тумані, йшла вона селом поряд з тіткою Наталкою, що ридала, йшла за домовиною як справжня вдова. І світа білого не вбачала перед собою від болю, від сліз, які щедро лилися з очей.

Важким болем вкарбувався в її серце той останній день травня, коли ховали вони Миколу. І вирита могила під березами, й несамовитий крик тітки Наталки, коли домовину опускали в ту могилу, а потім тиша, коли тітка Наталка знепритомніла, — усе то глибоко закарбувалося в серці.

А потім був обід за помин душі Миколи, обід, на якому люди, виплакавши своє, зі смаком частувались добрим капусняком, вареною картоплею з салом і кропом, варениками з картоплею й маленькими пиріжечками з солодкою товченою квасолею та маком. І запивали все це чарками горілки та кухлями медовухи. І забували якось поступово, із кожною новою чарчиною забували все більше, що зібрало їх за цим столом під вишнями в садку Галушків. Хтось уже почав заводити сварку, інший реготів тихенько…

Катерина ж сиділа біля окам’янілої, чорної від горя тітки Наталки, мов дровиняку проковтнула. Від їжі її нудило, ледве ко́лива крихту ковтнути змогла й тепер сиділа, мов затьмарена, якось байдужно думаючи про те, що вже й додому повертатися слід, мачуха там певне зубами від злості скрегоче, роботи ж край… Але й піти не наважалась, боячись образити тітку Наталку.

А коли тітка Наталка підвелась, підскочила за нею слідком.

— Піду я вже, тітонько, — сказала Катерина тихо, — час уже, мачуха збиралась повітку мазати.

Тітка Наталка вхопила її за руку.

— Іди, моя любонько, йди. Тільки ж не забувай мене, бідну та нещасну жінку, заходь, Катеринко, коли в тебе буде вільна хвилинка. Він же так тебе любив, соколик мій, як почне бувало про тебе розповідати, аж світиться весь… — Вона не договорила, знову заплакала, тільки відмахнувшись від Одарки, яка хотіла її заспокоїти.

Катерина проковтнула сльози.

— Зайду, тітонько, неодмінно зайду, — пообіцяла вона, цілуючи зі сльозами на очах мозолисті, натруджені руки Миколиної матері.

— Іди з Богом, дитинко.

Повільно пішла Катерина з двору Галушків. Хоча й мала би квапитись додому, ноги, однак, самі понесли її до річки, на той берег, куди любив ходити Микола й де стояв бувало, про щось замислившись, а поряд росла стара верба, яка так часто торкалася гіллям його плечей.

Навпроти тієї верби, на другому березі, на пагорбі виднівся величний палац Гнатовських, що, наче лебідь, виступав із буйної зелені пишного саду. Кажуть, що там, у тому палаці, краса невимовна, килими в кімнатах багаті, а кімнати, мов їхня вся хата, а то й більше, й усе таке дивне, одно слово — панське. Так казали, сама Катерина зроду навіть не наближалась до садиби. Інша річ, дід Шуляка, який розписував по селу довгим язиком усі дива, що доводилось бачити йому завдяки товариству зі старим паном Брониславом. А Катерині, котра іноді слухала ті розповіді, було так цікаво, як же живуть вони — ті пани? Вдавалось би, й такі самі люди вони, а сплять не на ряднах, а на м’яких перинах, і їдять щось особливе, й сплять до полудня, встають, аби попоїсти смачненько, одягнутись гарненько, сюди-туди — й знову до опочивальні. А тут як прокинешся з півнями, а то й раніше, та тільки й знаєш увесь день, що як проклятій робити та ще й докори слухати…