Катерина - Гнатко Дарина

— Свати, — прошепотіла Ярина, поглянувши на бліду Катерину. Проте вона помилилась. У хату, мов той вихор, увірвавсь Іван Галушка, Миколин брат.

У Катерини йойкнуло серце.

— Катерино! — закричав Іван, і вигляд його блідого, зведеного судомою болю лиця був страшним.

Катерина вхопилась тремтливими пальцями за стіл.

— Що… що сталося?

— Миколу зарізали, — тяжко видихнув Іван, а потім заридав уголос, не соромлячись.

Катерина вся задерев’яніла, із силою вп’явшись нерухомими пальцями в грубе дерево столу. Вона відмовлялась вірити в те, що казав Іван, просто відмовлялась. Мов іздалеку десь чула наляканий зойк Ярини та голос батька, який переплутувався з голосом Івана, що ридав. Миколу зарізали? Господи, та як могли його зарізати, коли він ще на світанні проводив її до двору, обіцяючи вдень привести сватів, а вона так чекала на нього, приготувавши маминих рушників, щоб подати на знак згоди….

— Катерино, Катерино! — Вона здригнулась, зрозумівши, що Іван ухопив її за руку й трясе з усієї сили. — Ходімо, Катре, він так просив, щоб я привів тебе до нього.

Катерина стрепенулась.

— То він живий?

— Живий… принаймні був, коли я біг сюди.

І як була, у чужих сорочці та спідниці, у святкових жовтих сап’янцях, вибігла Катерина слідком за блідим Іваном у спеку весняного, по-літньому теплого дня. Пробігла за ним до хвірточки й понеслась за село, молячи про себе Чисту Діву, аби тільки Микола не помер, вижив… Іван звернув на невеличку вуличку за двором старого Ковпака, що вузькою доріжкою йшла за село, і раптом зупинився, завмер посеред дороги. Їм назустріч рухалась підвода, яку тягнула стара гніда кобила Галушків, а на підводі тій… Микола! Блідий, аж білий, як той зимовий сніг, а над блідим лицем його, мов огонь, горить руде, пронизливо-яскраве на сонці, волосся, й голова нерухомо застигла на соломі підводи… А сорочка його… сорочка та була залита такою яскравою, червоною кров’ю, що Катерина захолола від жаху, уп’явшись холодними пальцями в загрубілу від тяжкої праці руку Івана. Як то було страшно, дуже страшно бачити завсіди такого веселого, усміхненого, моторного, першого жартівника на селі, Миколу, такого близького та рідного ще з дитинства… ось таким, нерухомим, застиглим на купці сухої соломи, в залитій кров’ю сорочці та з цим блідим, перекошеним від болю лицем.

Іван підштовхнув Катерину.

— Підійди до нього.

Мов отямившись, відчуваючи, як підкошуються заслаблі ноги, Катерина зробила декілька невірних кроків до тієї підводи, не відриваючи очей від лиця Миколи. Потім повільно опустилась навколішки, ледь поглянувши на дядька Василя й селян, які зібрались біля підводи. Батько Миколин сидів біля підводи, гірко зщулившись. Повагавшись, вона взяла у свої руки широку, велику парубочу долоню та стиснула дерев’яними, неслухняними пальцями. Микола навіть не ворухнувся. Катерина нахилилась до нього ближче, відчайдушно бажаючи, щоб він розплющив очі й хоч на хвильку поглянув на неї, заговорив, нехай сказав би якусь дурницю, тільки б заговорив.

— Миколо, Миколо, ти чуєш? Це я, твоя Катруся, — тремтячим голосом заговорила вона, чимдуж стискаючи його кволу, слабку руку. Але Микола мовчав, він навіть не поворухнувся, тільки лице покривив від болю.

Катерина не відступилась. Вона кликала його знов і знов, допоки, слабко застогнавши, Микола не розплющив-таки своїх туманисто-сірих, затьмарених болем очей. І погляд його відразу ж відшукав її скорботні, залиті сльозами очі.

— Катруня, — прохрипів Микола, ковтаючи й пробуючи всміхнутись, але вуста його замість усмішки кривились гримасою болю. — Прийшла, моя Катруня.

Катерина всміхнулась скрізь сльози.

— Прийшла, Миколо.

— Мої стрічки й намисто почепила…

— Почепила.

— Дякую, голубонько моя, — прошепотів Микола, похрипуючи. — Бач, не судилось нам, моя квітонько, бути разом. Ти вибач, вибач… що не дочекалася сватів, але я… — Він не договорив, задихавши так важко, що Катерині знову зробилося страшно. Він щось прошепотів, не зводячи з неї погляду, але прошепотів так тихо, що вона нічого не розчула й тому нахилилась до самого лиця, ніжно погладивши бліді щоки зі слідами вчорашніх подряпин, не помічаючи, як Яринина святкова сорочка просякає його кров’ю.

— Що… що, любий?

Микола поглянув на неї згасаючим поглядом.

— Кохаю… я… тебе, — тихо-тихо прошелестів він і застиг, зупинивши погляд згаслих очей на її лиці.

Катерина вхопила його за плечі.

— Миколо, Миколо! Господи, ні! — простогнала вона, утямивши, що він не чує вже, як не кричи, й ніколи вже не почує. Не звертаючи уваги на залиту кров’ю сорочку, вона припала до його ще теплого тіла й заридала, ухопивши долонями бліді, пошкрябані Товкачевою трояндою щоки. Катерина оплакувала свого Миколу, веселого та безтурботного парубка, з яким зростала та який завжди був у її житті… Вона навіть уявити не могла, що він колись піде назавжди таким молодим. І ніхто їй не заважав. Люди мовчазною купкою стояли навколо підводи, із жалем дивлячись на гарно вдягнену Катерину, що ридала над тілом парубка, який кохав її понад усе, на нещасного Василя Галушку, що скорботно глядів на молодшого сина, не стримуючи сліз, які лилися з його суворих темно-сірих очей. І вдавалося, що навіть ясна тепла днина застигла, замовкла, оплакуючи загибель юнака.

Але в якусь мить усе це змінилося. З боку проліску зачулось голосне коняче ржання й дорогою заклубилась пилюка. Люди відірвали погляди від нещасної підводи й поглянули на дорогу, туди, де виднівся одинокий вершник.

— Пан! Пан Криштоф!

Ці слова, які пошепки проказав високий Мирон Шуляка, відвернули увагу людей від мертвого Миколи. Усі застигли, визираючись на вершника. Ніхто не знав, чого можна чекати від цього пана, який з’явився в Борисах досить нещодавно. Доти маєток належав старому, завжди похмурому та відлюдькуватому польському графові Брониславу Гнатовському, який жив тут останні десять років, рідко полишаючи стіни великого будинку, що білим лебедем височів на найвищому пагорбі в Борисах серед мальовничого садка. Подейкували, що пан потроху спивався, зачинившись у кабінеті. Там він і помер. А маєток дістався графському небожу, синові молодшого брата, Криштофу Адамовичу Гнатовському. Щоправда, новий граф бував тут не дуже часто — за рік разів зо два чи три. І ніхто з сільського люду, із тих, хто належав цьому молодому панові, й знати не знав, яким же він був, чи лютим та ярим, а чи байдужим до всього, як і його покійний дядько, а може, узагалі чоловіком добрим.

Катерина, зачувши за спиною, як наближається стукіт кінських копит, застигла — відчула, як захвилювалось, тривожливо забилося серце в грудях. Аж раптом охопило якесь незрозуміле хвилювання, хвилювання перед тим, що мало статись. А стукіт лунав дедалі ближче, й Катерині, не знать із чого, той стукіт вдавався важкими кровними кроками самої долі, яка неслась до неї на тому коняці, що гарцював за спиною.

Кінь заржав, зловісний той стукіт стих, і посеред тиші, що раптом запанувала навкруги, гучно пролунав сердитий чоловічий голос.

— Що тут діється?

Катерина відсахнулась від тіла Миколи так різко, неначе голос той суворий із силою відірвав її від нього. А потім, не відіймаючи рук від блідого лиця Миколи, поглянула туди, де басував гарячий кінь, — на коні сидів вершник, власник того різкого голосу. І здригнулась! На неї пильно дивились темні пронизливі очі. То вочевидь був пан! Могутньої статі, в широкій білій сорочці та вузьких сірих штанях, заправлених у високі чорні чоботи, й з темним волоссям до плечей, закинутим назад. Справжній пан!

Він роздратовано хитнув головою.

— Здається, я запитав, що тут діється.

Люд невпевнено пом’явся, а потім наперед виступив усе той самий дід Мирон Шуляка, старий козак, який мав із покійним паном приязні стосунки. Неприємний, хитруватий дід, худий, мов та жердь, і такий високий, що, як заходив до хати, завжди пригинав голову, аби лоба не набити.

— Так, пане Криштофе Адамовичу, біда в чоловіка, — сухим, скорботним голосом проскреготів він, хитнувши сивою продовгуватою головою на Василя Галушку, який сидів, понуро звісивши голову, не зводячи погляду з сина й наче не помічаючи пана. — Сина якісь злодюги зарізали, за селом зарізали, посеред Божої днини. Отаке горе в чоловіка!