97 - Микола Куліш

Юрба зворухнулась і знову стала.

Та невже ніхто не наважиться, га? Все одно назад вже не можна. Раз почали… Граждани!

Г о д о в а н и й (годі). Господи благослови! Я первий піднімаю руку… (Вийняв з-під поли обріза, повернувся до Гирі). По одному чи всіх підряд будемо?

Г и р я. Як хочеш… Я ж не вмію стріляти.

Г о д о в а н и й. Доведеться по одному… там за канавою… (Гукнув на юрбу). Ану розступіться, граждани!.. Дайте дорогу… (Смикнув Л а р и в о н а). Ходім, ти!.. (Повів його, взявшись за кінчик пов’язаного мотуза).

Юрба загомоніла і втихла.

Кожне стежило. очима, як заводив Г о д о в а н и й глухонімого за канаву, як спинив його й наказав стати на коліна.

Чулося звідти: «Стань навколішки! Ну?.. Чуєш?.. Отак, дивись. Отак!..»

Х т о с ь (тоді в натовпу). Навіщо він його навколішки?

Д р у г и й. Щоб краще вцілити… Третій (не одводячи очей). Цитьте! В юрбі. Цитьте!.. Цитьте!..

Юрба завмерла. Гримнув вистріл.

У Копистки впав з голови картузик. Вася заплющив очі.

Юрба ожила, вибухла гомоном, криками:

— Попав!

— Як у серце вліпив!..

— Дивись, кров он…

Х т о с ь (аж підскочив). Так його!

Ю р б а (раптом подалася назад): — Дивись, він встає!

— Живий!..

— Лізе!

Д і д з ц і п к о м. Його куля не візьме.

Дехто взявся тікати. Ще раз бахнув вистріл. Втікачі спинились:

— Упав! Упав!

— Тепер вже капут йому!.

— Ні, дивись, ще встає…

Д і д з ц і п к о м. Кажу, куля не візьме! Свяченим ножем дорізати треба!.. Свяченим, щоб ти знав!..

Прискочив Го д о в а н и й.

— Дайте сокиру!.. Добити треба!

Ю р б а підхопила:

— Сокиру сюди!

— Авжеж, сокирою треба.

Подали сокиру. Г о д о в а н и й вихопив з рук. Хтось до його, нетерпляче:

— Дай я!

Д р у г и й. Ось я! Третій. Я! Я!

Вчепилися в сокиру.

— Пусти!

— Ти пусти!

З ю р б и. Пустіть! Нехай один хто…

— Один нехай!

Х т о с ь (тоном філософа). Ну й народ у нас! І тут один в одного з-під рук вихоплює.

Г о д о в а н и й. Пустіть, я самі (Побіг за канаву).

За ним посунулась сп’яніла од крові юрба.

О р и н а (безтямно). Ху, мухи… (Замахала руками). Мухи… Нічого не видно… Одгоніте ж мух!.. Одгоніте-одгоніте!..

У Васі зацокотіли зуби.

— Дядю Мусію! Отак вони і нас… вбиватимуть.

К о п и с т к а. Ось зараз, синок… Прийдуть наші, синок… П а р а с к а ж побігла. Та ось і вона!.. Ось!..

Прибігла П а р а с к а. Хустка злізла, от-от упаде:

— Мусію! Що ж це таке, Мусію?!

К о п и с т к а (здвигнувся, повів головою). Ша!.. Кажи тихо!.. Покликала?

П а р а с к а. Не докликалась!

К о п и с т к а. Клименко Захар?

П а р а с к а. Учора пішов в поле корінці копати, нахилився й помер…

К о п и с т к а. А Хурса?..

П а р а с к а. Хурса на печі помер…

К о п и с т к а. Та ти всіх оббігала?.. А Барили, Сирота Юхим, Золото Мойша?..

П а р а с к а. Всіх! Барили десь подалися в город. Сирота п’ятий день у хаті мертвий лежить… (Та й замовкла).

К о п и с т к а (по паузі). Ти ось що, Параско

Па р а с к а. Ну?

К о п и с т к а. Скрути мені цигарку… Кисет отут… у правій кишені… і сірнички…

Взялася П а р а с к а крутити цигарку. Пальці тремтять.

— Мусію! Знаєш, що я надумала?

К о п и с т к а. Не розсипай!..

П а р а с к а. Я з тобою стану… Нехай вбивають разом!

К о п и с т к а. Ти ось що… Ти зараз катай в город!.. Ярком, понад греблею, щоб не побачили.

П а р а с к а. Годі! Нікуди я не піду!..

К о п и с т к а. Не заводь преній! Звістку даси, за свідка на суді будеш…

П а р а с к а. Мусійчику!..

К о п и с т к а. Мерщій крути!.. За свідка, кажу, будеш!.. Про все розкажеш, як і що… Скажеш — протоколе порвали.

З-за канави почулося:

— Готовий!.. Ведіть тепер Копистку!

Крикнуло кілька голосів:

— Копистку!

— Подай Копистку!

К о п и с т к а (до Параски). Запали!..

Запалила П а р а с к а цигарку, потягла, дала чоловікові,

Ну, гляди ж мені… щоб дійшла благополучно!.. Йди! Біжи, а то…

Насунулась юрба. Повели Мусія Копистку. Тоді В а с я немов виріс:

— Стійте! Ось і я з ним… Стійте, кажу! Дядю Мусію, підождіть! Бо як же я без вас буду?.. (Побіг спотикаючись до Копистки).

Кинулась була й П а р а с к а, та спинилась.

Підняла з землі Мусієвого картузика, притулила до уст, до грудей, заплакала і вже взялася бігти, аж тут зацокотіло, загуркотіло десь недалеко возом.

П а р а с к а замахала руками, крикнула:

— Серього! Серього! Ось сюди, Серього!.. Хтось (злякано крикнув). С м и к вернувся! Серьога! Предсідатель!..

Юрбу мов заціпило. І раптом кілька чоловік вдарилось тікати. Зчинилась паніка.

З’явився С м и к. За ним продармієць з рушницею.

Побачивши все, кинулись за канаву. П а р а с к а попереду:

— Мусію! Ось Серьога!.. Стій!.. Не стріляй!..

Юрба кинулась врозтіч.

І в цей час, коли все рухалось, бігло, одна О р и н а зосталась на тім місці, де й стояла.

Бурмотіла. Махала перед очима руками.

Повернулись од канави: С м и к, К о п и с т к а, П а р а с к а, В а с я, дехто з людей.

С м и к. Учора б приїхав, та вісь заломилась… Хліба привезли, Мусію!.. Не тільки їсти, а й сіяти буде! Ще пришлють… Та як все це вийшло? Як почалося? Мусію, га?

П а р а с к а. Підожди, дай йому до тями дійти. (До чоловіка). Ось картуз, Мусію!.. Та я сама надіну! (Наділа на Копистку картузика).

Він приправив його, потому закурив, цвіркнув і, немов нічого не було з ним, спитав С м и ка:

— А скільки пудів хліба?

С м и к. Три хури!.. Дев’яносто сім пудів… іще дадуть, на оранку, бо дивись, вже весна…

Продармієць привів Гирю й Годованого.

Завіса