97 - Микола Куліш

К о п и с т к а. Побіжу. (Та й подався з хати).

Д і д Ю х и м (до Ганни). Та куди це він зірвався? (По паузі). А сонечко вже за сніданок! Чи нема у тебе там?..

Г а н н а, їсти? Учора ж і послідки вишкребла — хіба повилазило?

Д і д Ю х и м. Та ні… Води гаряченької…

Двері навстіж — чобітками зарипів П а н ь к о — секретар сільради:

— Та що скоїлось — сюрприз який чи пужар, дядьку Мусію?

За П а н ь к ом увійшов Мусій К о п и с т к а, за Кописткою І в а н С т о н о ж к а — господар хати.

К о п и с т к а. Та кажу ж — провокація… У церкву, кажуть, коней навели… Я зразу не добрав діла, а тоді подумав-подумав: це ж вони все село нам зворушать, а найпаче багатіїв отих — Гирю, Годованого… Добре, що догадався — трах-тара-рах, погнав парнишку і сам оце…

П а н ь к о. Дурниці! Ніякої воєнної небезпечності… Просто баби понапивались опію релігії та й плещуть язиками…

К о п и с т к а. Ой, не кажи! Такого, брат, наплещуть, що аж-аж… Треба побігти наглянути. Найпаче до Гирі під двір, до Годованого.

П а н ь к о. Плюньте й розітріть!

К о п и с т к а. Не можна!.. Не будь Гирі, Годованого — наплював би, а так… чує моя душенька…

П а н ь к о. Не ходіть — є йтересніше діло.

К о п и с т к а. Я на хвилинку! Тільки до Гириного двору… Я зараз!

Уже взявся К о п и с т к а за клямку, як тут П а н ь к о пляшку з-під поли на стіл та:

— Вип’ємо, дядьку Мусію?

К о п и с т к а (очі забігали). Ні, я мабуть… побіжу. (А сам за кисет, ще й дідові дав). Ось тільки закурю… і побіжу.

С т о н о ж к а. Поспієте, сваток! Сідайте, товаришу секретар! Ганно! Чи нема у тебе там…

Г а н н а настовбурчилась. Він до неї стиха:

— Товариш же секретар наш… Зранку не їли… і той…

Г а н н а. Одної лише капусти дві чи три пелюстки, а більш нічогісінько…

П а н ь к о (уші чуткі). Дайош, тітко, й капусти! Аби в животі було чим подряпати…

С т о н о ж к а. Треба ж, як то кажуть, по-братськи…

Д і д Ю х и м, кахикнувши, пішов до припічка.

— А ви, тату, куди?..

Д і д Ю х и м. Та я вже, сину, їв…

С т о н о ж к а. Ага, ото й добре…

П а н ь к о (наливши Стоножці). Хазяїну! Пожалуста…

С т о н о ж к а. Нашому брату й не годилось би тепер пити, та вже нехай нам Радянська влада простить…

П а н ь к о. Саме тепер треба пити… Чому? А тому, що в самогоні хліб є, так би мовити, — сила, а ми без хліба… Сьорбаніть, дядьку Мусію!

К о п и с т к а (повагавшись, взяв чарку, вихилив, сполоскав зуби). І не пив би, дак через зуби… Крутять і крутять, немов у них контра завелась…

Г а н н а. А за монашками хто брався бігти?

К о п и с т к а (мов не до нього було сказано). Гм… ми випили, а за діда забули…

С т о н о ж к а. Та той… Вони он закуняли.

К о п и с т к а. Не годиться так… А знаєте, що я надумав?.. Як був я в городі, то бачив, як ушановували трудових героїв… Ой ловко вийшло! Предсідатель таке слово сказав, що аж-аж… Каже: спасибі, товариші, що потрудилися для Совіцької власті. Скільки віку, каже, вона вас не забуде.

С т о н о ж к а. А хто ж вони за люди, оті герої?

К о п и с т к а. Думаєш, пани? Наш брат, трудовий елі-мент!.. Один дідок був з робочих — так його на руках гойдали… їй-бо! Щоб не пити оце по-дурному, даваймо діда Юхима вшануємо? Га?

П а н ь к о. А це — кумедія буде. Дайош!.. Гей, діду!

К о п и с т к а й С т о н о ж к а (до діда): — Діду Юхиме!

— Тату!

Д і д Ю х и м. Га-га!

К о п и с т к а. Просимо до столу, як трудового елімента…

Г а н н а. Люди просять на чарку горілки…

К о п и с т к а. Жаль, нема музики, а то б зараз ушкварили дідові «Інтернаціонала»… (Наливши чарки, подав одну дідові). Ну, брати-товариші, й ви, Тарасовичу! Поздоровляю вас, Юхиме Тарасовичу, як трудового героя, од щирого серця… Спасибі, що потрудилися за свій довгий вік, бо Совіцька власть… От не вмію як слід балакати…

П а н ь к о засміявся.

— Ану, П а н ь к о, ти!..

П а н ь к о в регіт.

— Гех, якби ж то я вмів говорити! Я тоді б сказав таке, що попадали б усі буржуї у світі… а Дід Юхим возрадовався б…

П а н ь к о. Ану, дядьку Мусію! їй-бо, йтересно…

К о п и с т к а. Граждани буржуї! — сказав би… — Шапки скиньте перед дідом, чолом йому бийте, таку вашу маму… Він вам землю орав? Орав… Овець випасав? Випасав. А скільки солі виволочив?.. Сто літ робив? А що собі придбав? Горб на спину, та ціпок у руки, та ще денікінських шомполів у спину… Ех ви!.. А ще вчені… Та що там казати! Вра — і більш нічого!..

П а н ь к о (аж зайшовся). Вра-а!..

Д і д Ю х и м. Оце мені нагадало, як колись ми генерала Гурка на вра брали… Ще за турецької війни…

П а н ь к о. Ану, діду, ану?

Д і д Ю х и м. Стоїмо ми раз, да… (Звівся на ноги). Коли під’їздить отак (показав у вікно на стіжок соломи) як до соломи… «Здорові, дєті мої, орли!» (По цім слові покивав головою і урочисто додав). Та й заплакав…

П а н ь к о (так і розлігся). Заплакав? Ха-ха-ха… А Скобильова генерала ви, діду, бачили?..

Д і д Ю х и м. Аякже… Видав і Скобильова. Дісьвительно, під’їздить отак як… до соломи… «Здорові, дєті мої, говорить, орли!» (знову суворо, врочисто). Та й заплакав… (А в самого аж сльози). На вра взяли, як оце ви мене… Спасибі вам…

К о п и с т к а. Грай, музико, «Інтернаціонал»!.. Жаль, що немає моєї Параски… Хіба побігти?..

П а н ь к о. Куди?

К о п и с т к а. По жінку…

П а н ь к о. Плюньте на жінку… Хто тепер з таким барахлом возиться? Моди нема. Тепер яку попав, та й жінка. Правду кажу?

К о п и с т к а. Ні, братику, це не так. Це ти, не во гнів будь сказано, трошки брешеш…

П а н ь к о. Я брешу?..

К о п и с т к а. Бо чоловік не півень, і обратно ж: без жінки, як без хати.

П а н ь к о. Дурниці! Ви докажіть, що це іменно так.

К о п и с т к а. Та хоч би й я з Параскою…

Г а н н а. Годі вже — з Параскою!..

К о п и с т к а. Тридцять годочків, як один, вижили. А бувало всього. Бувало, й нап’єшся отак та прителіпаєш-ся додому без розуму… Прокинешся вранці — у кишені вітер, у голові ковалі. То вона: «Що, п’янюго, голова болить?» — «Болить, Парасю, ой як болить…» Одчине скриню, витягне шкалика: «Сідай, ка, п’янюго, та випий із жінкою». Сіли, випили, закусили…

П а н ь к о. Це не доказ і не йтересно… Гех, як був я у повстанцях! От де було, да… І обще йтересно було. Не то що тепер: хліб повивозили, голод… Вип’ємо!

К о п и с т к а. Підожди… Бо було ще й гірше: не то що хліба, — кізяка, щоб витопити, не було. А надворі б є, мете, ще й до того ніякої тобі Совіцької власті не було. То вона: «Знаєш, ка, старий, що я надумала?» А що, кажу? «Продамо хату?» То й продамо, кажу… Що ви думаєте — продали хату! Ну там сіли, випили, закусили, а тоді як пішли у найми, як пішли… І де вже ми з нею не служили…

П а н ь к о. Не йтересно!

К о п и с т к а. Підожди! Засадили мене в тюрму за те, що панську економію палили. Сидю у віконця та й кукую. Коли трах-тара-рах — жінку приводять… Побачила мене, гукає…

Аж тут увійшла П а р а с к а:

— Ось де він сидить, руда сатана!

К о п и с т к а. Парасю!

П а р а с к а. Йди, п’янюго, додому!

Д і д Ю х и м. Ага, впіймавсь?.. Хрестись мерщій та читай — да воскресне бог…

К о п и с т к а. Ось вона, моє ладо. Парасю!.. (Шуткуючи обняв її).

П а р а с к а. Одчепись, нечиста сило!.. Мусію! Та хіба на людях так годиться?

Поцілував.

Хай ти сказишся… Та пусти!

К о п и с т к а. Парасю! Подивись мені у вічі… не так!..

П а р а с к а. Додому йди, нечиста сило!.. Ти ж слово давав не баритись…

К о п и с т к а. Та нема ж у нас дому. Ні хати, ні худоби… Клопіт нам який, чи що?

П а р а с к а. Авжеж, клопіт!.. Гуляєш, а там он монашки по хатах, як ті ворони на хугу…

К о п и с т к а. Знаю! Зараз побіжу. Ось тільки випий чарочку, ладо моє…

П а н ь к о. Випий, тітко, слиш?

Г а н н а. Та випий, свахо, коли чоловіки просять!

Д і д Ю х и м (до Копистки). Та кресни її кулаком раз! А то припадає, як півень до курки…

К о п и с т к а. Ви не дивуйте, що вона зверху сердита… Всередині ж серце у неї — дак істинно пуховая по-душенька… Та що там казати! Випий, зіронько!.. Та випий, ну тебе к лихій матері!

П а р а с к а. От сатана, таки спокусив. Ну, за ваше всіх здоровлячко!.. І за твоє, моє ладо коханеє!

К о п и с т к а. Ура-вра!.. А слухай, Парасю, що я надумав…

П а р а с к а. А що, старий?

К о п и с т к а. Живем ми до которого часу благополучно, а що далі з нами буде, то й ти, мабуть, не знаєш…

П а р а с к а. Пхи, голоду не бачили?

К о п и с т к а. Тр-р-р, старенька… Підемо в город та на патрет ізнімемось!..

Г а н н а. І куди вам, мурим, та на патрет!

П а р а с к а. А що ж!.. І підем!.. Шкоди од цього людям не буде.

К о п и с т к а. Трах-тара-рах, резолюцію прийнятої

Припадаючи на ліву ногу, ввійшла О р и н а — старчиха.

Стала у порога.

— Здрастуйте-е!

К о п и с т к а. Здрастуй, мамашо!

О р и н а. З п’ятінкою вас усіх святою… Бачте, — по миру побираюся… До кого не прийду — гонять, лають… Такий голод. Голод-голод…