КУЛЬТ - Любко Дереш

Ці ж слова були її останньою настановою, даною останнього дня.

На третій день відсутності просочилися чутки, що пані Рената втяла собі вени у теплій воді ванни.

Як уже згадувалося, пані Рені було лиш 27.

Наступні кілька місяців Дарця перебувала у критичній депресії. Без пані Рені миттєво прийшло розуміння, що обірвався останній зв’язок зі світом людей. Дарця перетво рилась у повністю антисоціальний тип, якому було наплюва ти абсолютно на всіх. Геть усі її знайомства і стосунки з іншими людьми (з батьками у тому числі) виявились абсо лютно формальними, банальною звичкою посміхатись і відповідати, коли до тебе звертаються. Зі смертю пані Рені вона відгородилася від усіх. Світ став «картонним» і нафіґ не потрібним.

Для Дарці світ перестав мати значення. Не у тому сенсі, що настала пора пити пергідроль чи різати жили. Просто інші перестали її обходити. Теплою весною (майже кожного погожого дня!) Дарця поверталася зі школи додому (хата залишалася порожньою до сьомої вечора), скидала весь одяг і сідала голою на підвіконня, розігріте сонцем. Обидві ноги вона закладала на широку дерев’яну поверхню. Вона про бувала курити, або читала, або просто сиділа і грілася голою на сонці. Відразу за вікном росла яблунька. Дерево квітло цілу весну, і в кімнаті стояв дивний аромат. Упродовж усього життя Дарця пов’язуватиме запах цвіту зі своєю наготою. Із так званими батьками ситуація була не кращою - еволюцію їхніх стосунків можна було простежити за змінами замка в її дверях. До 12 років замок був таким, як і в усіх - ключем досередини кімнати, «нехай мала має трохи місця для особистих справ», - казали родаки. 13-14 років - замок міняють і вставляють інший, уже без ключа; жодного права на особисте життя всередині кімнати. Від п’ятнадцяти років татко поставив замок ключем назовні - щоб можна було закрити малу в разі непослуху. Особливо після того, коли вона кілька днів не приходила додому, тиняючись бозна де.

Приблизно в той період, коли Дарця була вже впевнена, що вступила до коледжу, їй також поталанило. До цього моменту їй вдавалося лише гранично розслабляти власне тіло і зупиняти потік думок. Того разу їй майже вдалося вийти. Дарця лежала, розслаблена, на ліжку; вона прислуха лася до звуків у голові. Дарця впустила їх у свідомість - голосне ритмічне і чітке клацання, тріск, звуки, позбавлені присутності життя. Раптом вона відчула, як права рука самовільно піднялась у повітря. Хвиля сильного страху мала б, здавалося, повернути її у нормальний стан, але контакт із тілом зник. Дарця не відчувала його; просто висіла у повітрі.

Вона спливла ногами до стелі, і єдине, що приковувало її до тіла, - це дихання. Було чутно, як воно тяжким хрипом пролазить через її трахеї - останнє живе, що залишилось у ній. Гранично чітко, наче у кришталі, вона відчувала, що піднялась ногами до стелі. Здавалось, над нею нависає хтось невимовно жахливий, від чого розплющити очі ставало ще страшніше. Дарця не наважилася (на відміну від свого мен тора, пані Рені) глянути на присутнього. Саме так це і було: не звуки чужого дихання чи шарудіння еретроцитів у чужих артеріях, а відчуття присутності чогось стороннього. Боже вільний страх сковував, а присутність пригнічувала різкість свідомості. Дарця спробувала намацати тонесеньке кільце на мізинці, проте марно. Вона втратила усі зв’язки з тілом.

Страх обволікав її, від чого ставало нестерпно холодно - не у сенсі метафори; це був лютий, крижаний і німий холод.

Дарця подумала, що за вікном травневе сонце, воно проникає у кімнату через останній цвіт яблунь, має бути направду тепло і сонячно, а не так смертельно зимно. Нарешті вона відчула щось на мізинці - далеке, загублене торкання шкіри до металу. Дарця сконцентрувалась на дотику, напружуючи свідомість. Раптом миттєве відчуття - наче машина з’їхала з горба - і Дарця лежала на ліжку. Відчуття присутності начисто зникло. Тільки тілом бив холодний дріж. Їй було пекельно зимно.

7.

Вона знову запитально глянула на Банзая:

- То шо ти бачив?

- Мені здалося, що Корій дуже швидко підбіг до мене і кудись виштовхнув. Він назвав то Азатотом. Там була найґлобальніша дезорієнтація, яку ти тільки собі можеш уявити. Я просто не розумів, що діється.

- А на шо то було подібно?

- Ні на шо. Взагалі ні з чим не можна порівняти. Тільки пробуєш щось роздивитися, відразу ж втрачаєш останні орієнтири. То не була форма, скоріше - процес. Там не було абсолютно ніяких орієнтирів, ні часових, ні фізичних. Там навіть губиш себе - я себе зловив на тому, шо відчував у сотнях точок водночас. Забуваєш, хто ти. Той хаос навколо тебе затікає всередину, - Банзай провів рукою від чола до потилиці, ніби намагаючись зняти з голови невидимий шо лом, і облизав пересохлі губи. Він намагався приховати дріж у колінах.

Дарця уважно вислухала зміст розмови з Корієм. Дізна лася і про сни з Бібліотекою.

- Шо то все дає в сумі?

- Корій думає, ніби я щось знаю. А я насправді без понят тя, які тут розклади, навіть не уявляю, до чого все йде. Я просто без поняття.

8.

А ще через день мала були гелловінівська вечірка електронної музики. Перед тим, як піти відриватись на goa trance party, Банзай на пару з Дарцею викурили його леґен дарний недоторканий запас.

Запас виявився неочищеною смолкою, зібраною з листків коноплі жданівського посіву, що під Маріуполем. Простіше кажучи, ґанджа, або гашиш.

Банзай витягнув з під ліжка целофановий пакетик, у яко му н/з зберігався, з пакетика добув липку темну масу зав більшки з двійко грецьких горіхів. Смолу він поклав на місце ароматизованого тютюну, а зверху накрив свіжою фольґою з густою сіточкою дірок.

- А де ти її взяв? - поцікавилась Дарця. Вона вже вмос тилася біля кальяна, навпроти її колін стояло два горнятка з недопитим чаєм. У куті кімнати, там, де стіна йшла під ухил, лежав її наплечник. Годинник показував пів на шосту. Вже було майже темно.

- Місця треба знати… В одного свого товариша з півдня.

Для нього це ніби хобі, проте дуже вагоме.

- Ти про гоміка Фаєза?

- Нє. Зі Жданова, Донецька область. Буде нагода, роз кажу.

Врешті кальян розкурився. З нього вився сивуватий ди мок: запах тютюну перекривався іншим, сильнішим, гіркішим і звабливішим. Дарця втягнула димок носом; відразу засльо зилися очі і зволожилася слизова. І відразу ж відчула рідке аморфне тепло у суглобах. Вона нахилилася над вуглиною, щоб краще відчути аромат трави.

- Давай, ти перший пробуй, - сказала вона. - А ми викуримо весь нараз?

Банзай посміхнувся:

- Нам тоді дорога не в коледж, а в реанімацію. Серце стане…

- А скільки будем?

- Хапнемо зараз пару тяг, якщо буде бажання - можна і після вечора.

- «Хапнемо»?

- Означає «затягнемось».

Дарця з розумінням кивнула. Її почало загрібати від одного лише диму.

Вони затяглися тричі. Банзай здивовано мугикнув, побачивши, які титанічні тяги робить Дарця. Вона пояснила, що колись ходила на кларнет. На третій тязі Дарця закашля лася аж до сліз, так що вихилялась через прочинене вікно, щоб дихнути свіжого повітря. Кашель поступово перейшов у нестримний регіт. Банзай вирішив, що годі. Погасивши на певний час вуглинку, вони пішли на забаву.

По дорозі до коледжу вони йшли, тримаючись за руки, і дико реготали.

9.

Сеся вечірка була присвячена електронній музиці. Зі швидкими високими пульсуючими ритмами, які заворо жують і затягують.

Коридори були ледь освітлені, як і останнього разу. У піть мі якийсь волохатий хлопчина розкішно цілувався із забій ного вигляду дев’ятикласницею. «Чи не Павук, бува?» - подумав Юрко, коли волохатий хлопака обернувся. Банзай ніскілечки не здивовано впізнав у тому, хто цілував дівчину, одну з учениць одинадцятого Ве.

Дарця намагалася вести його, тримаючи за руку, крізь тіла збуджених синтетиків, які шаленіли під жорсткий нічний goa tranсe. Нарешті Дарця знайшла два вільні місця при стіні.

У спортзалі було дуже вогко від дихання людей, від чого неприємно стискало груди. Банзай тяжко опустився на підвіконня і нерозбірливо промовив:

- Ну, Кобра… ну ти, старий, і дав!..

Дарця притулилася до нього, щоб не втратити почуття присутності Юрка. Здавалося, мозок не сприймає неперер вний потік часу, а тому зі сприйняття випадають зайві слай ди. На їхньому місці залишаються наносекундні провалля в пам’яті. Дія відчувалась у теплій руці, що притулилась до шкіри на потилиці й не давала черепу занадто крутитись.

Банзай гласкав її по волоссю. Дарця сиділа прямо, роз мито дивлячись у зал, а в наступний момент осіла вперед.

Це виглядало, наче сили вилетіли з неї одним видихом. Мала дивилась у спалахи світла цілком нерухомо, без жодних ознак життя.

Банзай відчув: щось негаразд.

- Дарцю?

Вона нерухомо дивилася далі. Юрко похолов і сильно, не довго думаючи, врізав їй по спині долонею. Дарця різко задерла голову догори.