КУЛЬТ - Любко Дереш

Банзай пропихався через юрми дітлахів у білих сорочках (чорних шкіряних «косухах»), напрасованих штанцях (подертих джинсах), які ганяли з букетами квітів у руках, носили у спортзал, де мало відбуватися дійство, парти й крісла, казав знайомим «Добридень» чи «Привіт» або ж просто тис невідомо чиї простягнуті ґраби. Його погляд на трапив на Дарцю, яка похмуро стояла поряд з іншими дівчатами. Дарця побачила його й помахала пальчиками, радісно посміхаючись. Так, ніби у них тепер була спільна таємниця - як то, власне, і було насправді. Дарця була одягнута в те саме, що й учора: запраний джинсовий комбі незон на шлейках та м’яка футболка на довгий рукав. Банзай знав по собі, що у такому строї було якраз супер: не зимно, не душно і вільно рукам.

Коло вікна при спортзалі стовбичила група його майже ровесників, які робили тут невідомо що. Можливо, прийшли зустріти старих знайомих та відчути ностальгію за старими часами. Банзай підійшов до тусівки й привітався з кожним окремо. Він добре знав їх усіх - Ґаден, що не полінувався приїхати з утопічно нереального містичного Баден Ґадена - міста поетів, дармових гетер та антикваріату, Шкряб (він же д’Армограй), котрий розважав публіку необітницькою лірикою, Флойд Морфінський, Каспер, Несквік, Ржепа, Дімочкінс та Скід. Дімочкінс, представляючись, завжди говорив: «Привіт, мене звати Дімочкінс, я написав «ВОРС» і лабаю «Коноплю».

Зрештою, кожен із вас знає, хто такий Дімочкінс. Дімоч кінса знають усі.

Хтось пустив чутку, що на виступ має прибути сам Влодко Реланіум (чи то пак Данко Еленіум). Про всяк випадок шану вальники захопили зі собою по збірочці його поезій у прозі для автографа.

Трішки потусувавшись зі старими друзями, Банзай зайшов до спортзалу. Відразу при вході стояла зграйка гоп ніків - пацанів та пацанок. Серед них була і Риба Сонце.

Поки Банзай стояв коло дверей, вишуковуючи очима вільне місце, почув, як говорить леґендарна Іра Коркуша:

- А еті будуть? - Риба трохи відхилилася назад і зробила жест, що мав би імітувати рухи диск жокея на вечірці, котрий крутить вінілову платівку. В Іри це дуже нагадувало дівочу мастурбацію. Банзай зайшов, його зауважили, і балачка відразу ж затихла. За спиною почув голос Риби Сонце:

- Фу, нєнавіжу єго. Как наркаман.

Юркові замахав Діма, кажучи тим самим, що приготував місцечко. Волею неволею довелося сідати в один із передніх рядів, зарезервованих для викладацької еліти та ведунів.

Усі повільно засмокталися у зал. На сцену вийшов пан Андрій; відкашлявшись, він промовисто замовчав.

Пан Андрій мовчав так довго, що, здалося, надумав повто рити нашумілу п’єсу «3.24» (це коли піаніст нерухомо сидить перед фортеп’яном і виконує ТИШУ; ТИША, у свою чергу, виконується глядачами, їхнім бурмотінням, шепотом, плям канням, скреготом, рипінням крісел і т.д.); виявляється, він лише хотів, щоб усі заткнулися.

Нарешті стихло все, тільки було чути, як Дімочкінс тихень ко підвиває свою «Коноплю» десь у задніх плебейських рядах.

Почалася довга, занудна, патетична, еклектична та вельми безсенсовна промова, що місцями через невдало гостру сати ру нагадувала викривальну філіпіку (учительки англійської мови, яких філіпіка викривала одну за одною, зривалися з місць і з плачами вибігали із спортзалу; пан Андрій лише знизував плечима, ніби кажучи: «Ох уже це жіноцтво!»).

Призерам олімпіад вручили по конвертику з батьками Хмелями всередині, чемних погладили по голівці, а нечем ним, як то кажуть, добре дали по сраці.

Далі почалися занудні й не дуже виступи різних класів, які збурили у Банзая емоції лише двічі.

Вперше - тоді, коли на сцену вийшло троє хлопців (добре відомий усім Юрко Ржепецький, автор слів, - серед них) і заспівало доброї повстанської пісні:

Десь під Львівським замкомСтарий дуб стояв,А під тим дубочкомНеформал лежав.

Він лежить, не дише,Він неначе спить,Золоті кучеріВітер шелестить.

Як ти був маленьким,батько хіпував,У подертих джинсахМістом вишивав.

Було вас у батькаП’ятеро синів:Перший був скінхедом,Другий - роккабіл…

Друга несподіванка була радше драстичною, аніж алего ричною. Невеличкий хор хлопчиків переспівувався з невеличким хором дівчаток російською. «Падаждьом маю маму?» - запитували дівки. «Падаждьом. Тваю мать»… - відповідали хлопаки. Банзаю страшно захотілося кинутись на сцену й покусати зубами якомога більше співаків. Але так файно покусати, так, щоб потім шви накладали.

Шоб знали.

Поки все точилося мляво, Банзай пригадував учорашній вечір. Роблячи вигляд, ніби щось гризе його у шию, Юрко постійно крутив головою, шукаючи очима Дарцю.

Нарешті почалось ВОНО. Ведунка старшокласниця з 11 В оголосила, що зараз виступлять Роман Малаялам та Андрій Семпльований. Дівчина нахмурила чоло, потім трохи примружила очі, розбираючи назву номера:

- Експериментальний… альтернативний танок балет «Лісова пісня».

Після того буде читати свій вірш Андрій Семпльований.

Банзай враз перестав крутитися і випростався у кріслі.

Він весь перетворився у слух і зір.

З динаміків захарчала зловісна музика. Це нагадувало звучання сотні включених дрельок, якими грають на електро гітарі. Юрко нутром здогадався, що то мила вуху Семпльо ваного «KMFDM».

З за куліс на сцену випливли Павук та Семпл, обидва переодягнені на мітичних пост панкових індустріальних створів - Чахлика Невмирущого та Вужика Вогнепального.

Семпльований, що виконував роль Вужика, мав натягнутий на голову протигаз без фільтрової камери. Він люто крутив своїм хоботом, витанцьовуючи складні піруети. Павук, у довгій чорній накидці на голе тіло, почергово накладав на різні виступаючі частини тіла ґумовий жгут і прикидався, ніби робить собі укол брудним багаторазовим шприцом.

Потім почав набирати з чашечки Петрі розведений водою кетчуп і порскати імітацією крові на Вужика, цілячись у скляні протигазові очі. Вони кружляли один навколо одного в експериментальному танку, а коли музика сягла апогею, перевернули столи зі шприцами та чашками Петрі й зникли за кулісами.

Весь зал сидів кам’яно тихо. Із заднього ряду почувся голос Дімочкінса:

- Скід, маєш шось покурити?..

Поступово барви повернулися на обличчя глядачів, і серця знову забились у тахікардійному ритмі. Але на сцену повторно з’явився Семпльований, правда, уже без протигазу та шприців.

- Віршик називається… - він несміло м’яв папірці в руках, - ммм… Мантра порту Ґоа. Ода останньому бітнику. Гм м м…

Семпльований набрав повні груди повітря і почав тягуче читати:

- Веселись у подяку, як джміль у баку, або ніж у сраку, радій запаху смаку й гіркоті гаку, молись морфієм, колись то рієм, синьою манною і дикою Ганною, що на світанні у голому вбранні відкрила волання мастурбування та підглядання, на крові гадання про дивні тарени й прозорі терпени; у жодному разі у вузенькому пазі ерекція сильна, рефлексія пильна у важкому полі, на Голгофі, в стодолі, радіти спермі на свино фермі, що з’їдає дітей, де гриби проростають, волають, літають, блукають, кінчають сивими соплями сонних сичів.

Старий, це такий різновид і підвид мудаків, козаків і гопів, що гопіють, потіють, блукають, літають і лають, і лижуть, ковтають солодкі сунички кліторів дівчат.

Тішся днем, їздь конем, лютим шорохом, сипся порохом, гаком баком скаком безнадії (нею наповнена шафка №2 в кінці по коридору). Коаксил, мастодонт, імбецил, правий фронт.

Волокно рудих світанків від жовтої брами і Барми і поганої карми, від наглої смерти і паскудного жертя, від холодного сексу і прокислого кексу (не їж кекси; крем - це застигла бича сперма, вона гірчить і погано пахне); бажанням нидіти й проханням сидіти, сідати й стояти, ловити й лапати, любити блювати й блювати любов’ю й застиглою кров’ю від застарі лих внутрішніх кровотеч і банальних втеч навсібіч. На всі бач.

Так. Я бач’, як вони кохались у ванній, у зимному стіканні крові між її кахлевих ніг.

Порт Ґоа, порятуй мене від параної.

Ви всі - Анти Ної, лиш я Гіпер Каїн Порт Ґоа, візьми мене до себе. Від диких таїн смачних окраїн, ласі сідниці та лисі спідниці. Там сходяться її кахлеві ноги, як ножиці у пропасниці однокласниці, над прірвою і сонною видрою з мокрою гідрою, з гідрами днів у відрах дощів, нічних багатих плащів, що переслідують мене.

Порт Ґоа, порятуй мене від них. А від тих, хто притих і розпух, як отруйний пампух: тебе проковтне лисий пастух, що протух, як євнух, як сертак (все не так!). Волопас, гідропонік та просто мудак (однак таки так!).

Порт Ґоа! Візьми мене до себе!

Дімочкінс почав плескати лише третім. Його випередив Банзай. Знаєте, хто почав аплодувати першим?

Ґєник Брєвнов з 11-В.

6.

У п’ятницю, коли почався дощик, на Банзая знову найшла меланхолія. Він відчував, як колір настрою переростає зі сиво сірого до темно сірого, а там (Корій, так само Корій) вже згущується у чорний. Банзай повільно брів порож німи, як після чуми, вулицями й тихо дякував, що зараз його ніхто не рухає і не чіпає. Завтра буде концерт, завтра поба чить малявку Дарцю… Але не скоріше, ніж завтра. До завтра ще можна померти кілька разів.