Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

почала благати свободи у Бога, та мою молитву, здавалось, розвіював легенький вітрець. Тоді я стала просити меншого — якогось стимулу, переміни, проте й це благання неначе полетіло у безвість.

— То пошли мені бодай нову роботу! — вигукнула я нарешті майже у відчаї.

Але тут задзеленчав дзвінок, що кликав на вечерю, і я зійшла вниз.

Я не могла повернутися до своїх перерваних роздумів, поки не пішла спати, та й тоді вчителька, що мешкала зі мною в одній кімнаті, довго відвертала мене своїми балачками від питань, які я хотіла обміркувати. Я нетерпляче чекала, коли вона нарешті засне. Здавалось, досить мені почати з думки, на якій урвались мої роздуми коло вікна, як я одразу вигадаю спосіб полегшити свою долю.

Міс Ґрайс нарешті захропла. Це була гладка валлійка, її носові мелодії завжди дратували мене, але тієї ночі я зраділа, почувши перші басові звуки: нарешті мені більше не заважатимуть! В голові в мене вмить заснувалися увірвані думки.

«Нова робота! Ось що мені потрібно, — провадила я далі свій монолог (певна річ, подумки). — Щоправда, робота не звучить так привабливо, як, скажімо, свобода, радість, втіха — ото справді любі слова, однак для мене то лише пустий звук, такий далекий і невловимий, що слухати його — тільки час марнувати. А от робота — це щось реальне. Кожен може працювати. Я пропрацювала тут вісім років, і все, чого мені хочеться тепер, — це працювати в іншому місці. Невже й з цього нічого не вийде? Хіба я хочу чогось неможливого? Ні, ні, цього зовсім не важко домогтися, треба тільки придумати, з чого краще починати».

І я сіла в ліжку, начебто так було легше щось виміркувати. Ніч була прохолодна, я накинула на плечі хустку і знов почала напружено міркувати.

«Чого я хочу? Мати нову посаду, жити в іншому домі, серед інших людей, в нових обставинах. Я хочу цього, бо годі сподіватися чогось кращого. Що роблять люди, щоб дістати роботу? Мабуть, вони звертаються до друзів, а у мене друзів немає. Однак у багатьох людей немає друзів, і вони мусять дбати самі про себе, ніхто їм не допомагає. Як же вони дають собі раду?»

Про це я не мала найменшого уявлення. Я гарячково напружувала свій мозок, шукаючи відповіді; я чула, як у мене з натуги стукотіло в скронях. Мало не годину думки безладно снували в моїй голові, і я так нічого й не придумала. Вкрай збуджена цими марними зусиллями, я встала й почала ходити по кімнаті; відсунувши завісу, я побачила на небі кілька зірок. Нарешті я затремтіла від холоду й знов пірнула під ковдру.

Поки мене не було, добра фея, видно, поклала мені на подушку відповідь, якої я даремно шукала. Тільки-но я лягла, як вона одразу сяйнула мені: «Ті, що шукають роботи, дають оголошення в газету. Пошли оголошення в «...ширський вісник».

«Але як? Я не знаю, як давати оголошення».

Відповідь була швидка й точна: «Вклади оголошення й гроші в конверт і надпиши адресу редактора «Вісника». При першій же нагоді віднеси його на пошту в Лоутоні.

Зворотну адресу дай таку: «Лоутонське поштове відділення, до запитання Дж. E.». А через тиждень можеш навідатися туди. Якщо одержиш відповідь, то знатимеш, що робити далі».

Цей план я продумала двічі, тричі, у найменших подробицях. Усе як слід обміркувавши, я була нарешті задоволена й швидко заснула.

Рано-вранці я вже була на ногах, і перше ніж дзвінок розбудив школу, оголошення було написане, запечатане й адресоване.

Оголошення я написала таке:

«Молода особа, яка має викладацький досвід (хіба ж не працювала я два роки вчителькою?) шукає посади ґувернантки в сім'ї з дітьми, не старшими чотирнадцяти років (я вирішила, що оскільки мені самій тільки вісімнадцять, то якось не випадає брати собі в учні трохи не однолітків). Може навчати, крім загальної шкільної програми, французької мови, малювання та музики. (В ті часи, читачу, цей скромний перелік дисциплін вважався досить широким). Адреса: Дж. Е., Лоутон, ...ширське графство».

Конверт лежав у моїй замкненій шухляді цілий день, а після чаю я спитала дозволу в нової директриси піти до Лоутона купити дещо для себе та для двох-трьох вчительок.

Вона охоче дала дозвіл, і я пішла. До Лоутона було зо дві милі. Вечір видався вогкий, але сутеніти починало ще досить пізно. Я зайшла в кілька крамниць, укинула листа в поштову скриньку й вернулась назад під заливним дощем, мокра як хлющ, але з легким серцем.

Наступний тиждень здався мені дуже довгим. Нарешті він минув, як і все на цьому світі, і одного погожого осіннього надвечір'я я знов прямувала дорогою до Лоутона. Це була дуже мальовнича дорога, вона йшла понад річкою, повторюючи химерні закрути її русла. Однак того дня я думала більше про листи, які, можливо, чекають мене в містечку, аніж про красу лісів і вод.

Цього разу я відпросилася зняти мірку на черевики, тож насамперед зробила цю справу, а потім чистою тихою вуличкою пройшла від шевської майстерні до пошти. Там порядкувала стара пані в рогових окулярах на носі та в чорних рукавичках.

— Чи є у вас листи для Дж. Е.? — спитала я. Вона пильно подивилась на мене поверх окулярів, а потім довго порпалася в якійсь шухляді, так довго, що мої надії почали згасати. Нарешті вона витягла звідти конверт і хвилин п'ять уважно розглядала його крізь свої окуляри. Потім вона подала його мені через бар'єр, окинувши мене гострим недовірливим поглядом. Листа було адресовано Дж. Е.

— Тільки один? — спитала я.

— Так, більше немає, — відповіла вона.

Я поклала листа в кишеню й пішла додому; я навіть не мала часу його прочитати: правила зобов'язували мене бути в школі рівно о восьмій годині, а вже було пів на восьму.

Різні обов'язки чекали на мене: я мала відсидіти з ученицями годину самостійних занять; того дня була моя черга читати молитви, потім я мала відвести вихованок до спальні. Впоравшись з усім цим, я повечеряла з іншими вчительками. Навіть коли ми нарешті пішли спати, мені ще якийсь час довелося слухати балаканину міс Ґрайс. У свічнику лишився маленький недогарок, а я боялась, що він догорить, поки вона патякатиме. Та, на моє щастя, після ситної вечері її швидко зморив сон: вона вже хропла, перше ніж я встигла роздягнутись. Свічка ще не погасла. І ось я, нарешті, дістала свого листа. На печатці стояла літера «Ф». Я розпечатала конверт; лист був коротенький:

«Якщо Дж. Е., яка надрукувала оголошення в «...ширському віснику» за останній четвер, має всі перелічені якості і може подати задовільні рекомендації щодо своєї поведінки та освіти, їй може бути запропоновано місце виховательки дев'ятилітньої дівчинки, із винагородою тридцять фунтів річно. Дж. Е. просять надіслати рекомендації, а також повідомити своє повне ім'я, місце проживання тощо на адресу: «Місіс Фейрфакс, Торнфілд біля Мілкота, в ...ширському графстві». Я довго розглядала листа — почерк був старомодний і нечіткий, мабуть, його написала літня жінка. Це мене заспокоїло: в глибині душі я боялася, що, діючи на свій риск, я можу вскочити в якусь халепу, і мені дуже хотілося знайти щось хороше, пристойне, en regle. Добре, що мої шукання привели мене до літньої жінки. Місіс Фейрфакс! Я бачила її перед собою в чорній сукні й вдовиному чепці: може, трохи сувора, але чемна, взірець старомодної англійської добропристойності. Торнфілд! Це, мабуть, назва маєтку. Чепурна гарненька садиба — я була того певна, хоч і не могла уявити собі, яка вона насправді. Мілкот у ...ширському графстві... Я спробувала відновити в пам'яті карту Англії. Так, ось тут графство, а он і місто — це на сімдесят миль ближче до Лондона, ніж той далекий закуток, де я тепер жила.

Це теж приваблювало мене! Мене тягло туди, де вирувало життя. Мілкот — велике промислове місто на берегах річки А. Мабуть, там багато гамору й метушні — але тим краще: принаймні це буде цілковита переміна. Не скажу, що мою уяву полонили високі димарі та хмари диму, проте, міркувала я, Торнфілд, мабуть, далеко від міста.

В цю мить свічка догоріла і, блимнувши востаннє, погасла.

Назавтра треба робити нові кроки. Я більше не могла приховувати свого задуму; щоб він здійснився, довелося його відкрити.