Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Я така рада, — провадила вона, сівши проти мене й беручи на коліна кота, — я така рада, що ви приїхали. Мені буде дуже приємно жити тут з вами. Життя тут взагалі досить приємне. Торнфілд — чудовий старовинний будинок, і хоч він давно вже занедбаний, все-таки це ще розкішний дім. Але, знаєте, взимку, та ще сама, занудишся навіть у найпишніших палатах. Лі, безперечно, хороша дівчина, а Джон та його дружина теж дуже порядні люди, та вони, бачте, тільки слуги, з ними не поговориш як із своїми рівними: їх треба тримати на певній відстані, щоб не втратити авторитету. Минулої зими (а вона була сувора, як ви, мабуть, пригадуєте, —

як не сніг, то дощ або вітер) від листопада до лютого сюди ніхто й носа не потикав, крім різника та поштаря; я геть знудилася, сидячи вечорами сама. Часом я просила Лі почитати мені, та боюсь, що бідну дівчину це тільки обтяжувало. Навесні і влітку тут, звісно, куди краще: яскраве сонце, довгі дні. А потім, на початку цієї осені, приїхала маленька Адель Варанс із нянею. Коли в домі з'являється дитина, одразу стає веселіше, а тепер, коли й ви приїхали, тут буде зовсім весело.

Мені дедалі більше подобалась ця достойна леді. Присунувши своє крісло ближче до неї, я сказала, що від щирого серця бажаю, щоб моє товариство було для неї таке приємне, як вона сподівається.

— Однак сьогодні я не дозволю вам засиджуватися до пізньої ночі, — мовила вона. —

Вже скоро дванадцята, а ви були в дорозі цілісінький день і, напевно, дуже стомились. Коли ваші ноги вже відігрілися, я покажу вам вашу спальню. Я сказала приготувати вам кімнату поряд з моєю. Щоправда, вона невеличка, та я подумала, що вам там буде зручніше, ніж в одній з великих парадних кімнат. Меблі там розкішні, але ці покої такі похмурі й незатишні, що я сама там ніколи не сплю.

Я подякувала їй за турботу і, справді змучившись після далекої дороги, одразу погодилася йти спочивати. Вона взяла свічку, і я пішла слідом за нею. Перевіривши спершу, чи замкнено парадні двері, і вийнявши ключа з замка, вона повела мене сходами нагору. Приступки й поруччя були дубові, а високе й вузьке вікно над сходами — з кольоровими шибками; це вікно і довгий коридор, куди виходили двері спалень, скоріше нагадували церкву, ніж людську оселю. На сходах і в коридорі було холодно, як у льосі, і на мене там дихнуло пусткою і самотністю, отож я зраділа, коли місіс Фейрфакс привела мене нарешті в мою кімнату, невеличку й обставлену в сучасному стилі. Місіс Фейрфакс ласкаво сказала мені на добраніч, і я замкнула за нею двері й роздивилася довкола; привітна кімнатка, де я опинилась, трохи пом'якшила похмуре враження від величезного порожнього холу, широких темних сходів та довгого холодного коридора. І я раптом усвідомила, що після цілого дня фізичної втоми та душевних тривог я нарешті досягла безпечної пристані. Гаряча вдячність сповнила моє серце, і, ставши навколішки біля ліжка, я склала дяку тому, кому й годилось,

не забувши, перше ніж підвестись, попросити допомоги і в моєму подальшому шляху та снаги стати гідною виявленої мені ласки, що я її іще не заслужила. Того вечора моя постіль здалась мені на диво м'якою, а кімната — на диво затишною. Зморена й задоволена водночас, я невдовзі міцно заснула. Коли я прокинулася, був уже білий день.

Сонце світило крізь блакитні ситцеві завіски, і моя кімнатка здалася мені особливо світлою й привітною з її обклеєними шпалерами стінами та килимом на підлозі. Усе це було таке не схоже на брудні голі дошки Ловуда, що в мене стало радісно на серці. Зовнішній блиск завжди зачаровує юність; я подумала, що для мене вже почалося нове життя, де будуть не тільки скорбота і труднощі, а й утіхи та радощі. Мені здавалось, що зміна оточення й нові сподівання зміцнюють в мені сили й здібності. Я не можу сказати, чого саме я тоді сподівалася, але чогось приємного, — може, не того дня і не того місяця, а колись у майбутньому, через невизначений час.

Я встала. Одягалась я дуже дбайливо: змушена вбиратися скромно, — вся моя одежа була дуже проста, — я від природи мала нахил до витонченості. Я не звикла нехтувати своїм зовнішнім виглядом і тим враженням, яке я справляла, — навпаки, я старалась виглядати якнайкраще і здаватися якомога привабливішою. Іноді я жалкувала, що вдалася така негарна: мені хотілося б мати рожеве личко, прямий носик, маленькі червоні уста і пишний стан, бути високою, ставною; я нарікала на свою долю, на те, що вродилась така мала, бліда, з гострими неправильними рисами. Але чом я цього бажала, чом так журилася? Важко сказати, я й сама цього не знала, — мабуть, така вже в мене була вдача. Проте коли я гладенько зачесала волосся і наділа свою чорну сукню, — щоправда, вона була дуже скромна, як у квакерки, але добре пошита, — та приколола чисте біле жабо, я вирішила, що в мене вигляд цілком пристойний, щоб стати перед очі місіс Фейрфакс, і що моя нова вихованка принаймні не відсахнеться від мене з огидою. Розчинивши вікно і поглянувши, чи все в порядку на моєму туалетному столику, я вийшла з кімнати.

Проминувши довгий застелений килимом коридор, я спустилася слизькими дубовими сходами в хол. Тут я на хвилинку затрималася, щоб роздивитися картини на стінах (на одній, пам'ятаю, був намальований похмурий чоловік у кірасі, на другій — дама з напудреним волоссям і в перловому намисті), бронзову лампу, що звисала зі стелі, потемнілий від часу стінний годинник у дубовому футлярі з вигадливою різьбою. Все здавалось мені пишним і величним: адже мені майже не доводилося бачити розкішних покоїв. До половини засклені двері холу були відчинені, я ступила через поріг. Стояв погожий осінній ранок; ясне сонечко осявало пожовклі гайки та все ще зелені поля. Вийшовши на лужок, я обернулася й окинула поглядом фасад будинку: це був триповерховий дім, не дуже великий, але показний, — не замок дворянина, а садиба джентльмена. Зубчасті стіни надавали йому мальовничого вигляду. Сірий фасад чітко вирізнявся на тлі дерев з чорними гайворонячими гніздами; птахи, що жили в тих гніздах, з галасом кружляли в повітрі. Вони літали над лужком та деревами й сідали на великій луці, відділеній від парку похиленою огорожею. Вздовж огорожі вишикувались старі тернові дерева, крислаті, вузлуваті й могутні, як дуби, і я одразу збагнула, чому маєток названо Торнфілд. А ще далі тяглися пагорби — не такі високі, як довкола Ловуда, і не такі круті — вони не здавались бар'єром, що відокремлював садибу від живого світу, та все-таки, оточений пасмом цих тихих, пустельних пагорбів, Торнфілд був відлюднішою місциною, ніж я могла сподіватися від маєтку, що лежав недалеко від шумливого Мілкота. На схилі одного з тих пагорбів притулилося сільце, його дахи прозирали крізь зелень дерев; ближче до Торнфілда стояла церква: її старовинна дзвіниця виглядала з-за горбка між будинком і воротами.

Я все тішилася спокійним краєвидом, вдихаючи свіже повітря, все ще слухала крякання гайворонів, все ще милувалась широким, величним фасадом і думала, в якому чудесному місці живе самітна й скромна місіс Фейрфакс, аж ось стара пані з'явилася на порозі. — О, ви вже встали! — сказала вона. — Я бачу, ви рання пташка.

Я підійшла до неї, й вона, ласкаво привітавшись, ніжно мене поцілувала.

— Ну як вам подобається Торнфілд? — спитала вона. Я відповіла, що він мені дуже подобається.

— Так, — вела вона далі, — це дуже гарна садиба, та, боюсь, вона геть зруйнується, якщо містер Рочестер не надумає оселитись тут назавжди або принаймні не наїжджатиме трохи частіше: такі великі будинки і садиби не можуть довго бути без хазяїна.

— Містер Рочестер? — вигукнула я. — А хто це такий?

— Господар Торнфілда, — спокійно відповіла вона. — Хіба ви не знали, що його прізвище Рочестер?

Звичайно, я цього не знала, доти я ніколи про нього не чула, а старенька, мабуть, гадала, що про це має знати кожен.

— А я думала, — мовила я, — що Торнфілд належить вам.

— Мені? Боронь вас Боже, дитино моя, що це ви придумали! Мені? Та я ж тут тільки економка, домоуправителька. Щоправда, я далека рідня Рочестерам — по матері, та й то через мого чоловіка; він був священиком у Ґеї — отому сільці на пагорбі — і правив службу Божу в церкві, що стоїть біля воріт. Мати містера Рочестера була з Фейрфаксів, вона доводилася двоюрідною сестрою моєму чоловікові, та я ніколи не користалася з цього родинного зв'язку, — для мене це нічого не важить. Я вважаю себе за просту економку, господар завжди чемний зі мною, і більше мені нічого не треба.