Катерина - Гнатко Дарина

— Заспокойся, Килино, хіба Катерина хотіла його смерті, вони ж дитя пішли рятувати…

— Та бодай ви пощезли всі! — кинула Килина зле й попленталась до матері. За мить вони вже вдвох вили та ридали на всю хату. Ярина здавалась розгубленою. Із якоюсь недовірою вдивляючись у Катерину, вона тільки хмурилась і мовчала.

У напрузі та галасі минали важкі хвилини, та ось загавкав собака, й у хату всунулась білява голова Івана Скрипника, який шукав Василя. Він прокашлявся.

— Здорові будьте!.. Вам тут… Василя принесли, — похмурим голосом проказав він, прокашлявшись.

Мальчиха застогнала, мов побитий собака, уп’явшись скрученими пальцями в руку матері. Іван просунувся в дверях, і за ним увійшли два дужих парубки, які несли на драбині синього Василя.

Килина закричала, закричала страшно. Упавши навколішки, вона налитими сльозами та кров’ю очима дивилась на нерухоме тіло сина, яке панські хлопці поклали на стіл і, нічого не кажучи, вийшли геть. За ними вийшов і Скрипник, опустивши голову.

У хаті зробилося тихо. Але ж якою страшною була та тиша, якою темною й по вінця напоєною гіркою отрутою горя.

— Василю, синку! — нарешті порушив ту тишу хрипкий від крику голос Килини, й вона кинулась до столу, мов та сліпа, виставивши перед собою руки. Хвилину вдивлялась у майже незнайомі, змінені гримасою смерті риси сина, а потім упала на нього, притулилася й завила, тоскно та протяжно.

А Катерина, аби тільки не чути того страшного виття, тихо вислизнула з хати, та не встигла вийти надвір, як за нею вибіг батько, ухопив за руки.

— Доню, стій!

— Так, тату.

— Ти вже вибач матір, то вона з розпачу, із горя. Та ти вже перетерпи, а там за тиждень поберешся із сотником.

Катерина повільно обернулась і поглянула на батька з таким виразом, що він змовкнув, не доказав свого.

— Я не поберуся із сотником, — тихим, але впевненим голосом відказала вона.

Малько зітхнув.

— Але ж доню…

— Не треба, — м’яко зупинила його Катерина, — я вже не належу вам, я панська, серцем і душею — я належу йому…

— Ти ж занапастиш себе, доню…

— А із сотником життя не напасть мені буде? — із гіркотою в голосі проказала Катерина. — Тільки й того, що від людей пошана, а як воно мені буде? Хто спитає та потурбується, а як же я? Як мені жити? Страждати й терпіти?..

Гнат поморщився.

— Але ж люди, доню, вони заїдять тебе…

— А вони вже й так мене заїдають за один лише поцілунок із паном. А хіба ж дівчата з парубками не цілуються?

— Та тож парубки, а то пан…

Катерина слабко всміхнулась.

— А хіба ж пан не людина? Ні, батьку, я вже все вирішила. І не переймайтесь за мене, я не пропаду, а якщо й пропаду, то пропаду щасливою, скуштувавши хоч краплю того щастя, якого в житті не знала. І не проклинайте мене за цей непослух. Я все життя була вам покірною дочкою, але подіялось мені щось таке, що я збагнула — не буде мені життя, якщо я покину пана.

Гнат важко зітхнув.

— Та хіба ж я кляну тебе, доню? Я просто хочу, щоб ти була щаслива, тільки й того…

— Буду, тату, — запевнила його Катерина, — тільки разом із паном. І пришліть Михасика, я прийду на похорон.

І поцілувавши батька в худу щоку, пішла назавжди з рідної домівки, пішла до того, кого кохала понад усе життя.

Не встигла Катерина відійти від батьківського двору, як біля тину діда Товкача, мов той нечистий дух, не при хаті буде згадано, виросла довжелезна худа постать діда Шуляки. Темними, недобрими очима вп’явся в неї цей старий, аж негарно зробилось.

— Ну, здорова була, Катре! — проскреготів Шуляка непривітно.

Катерина відповіла йому похмурим поглядом.

— Здорові й ви були!

— То що, дівко, блудлива твоя душа, не дослухалась мене, улізла-таки до пана?

— А ви мені хто, щоб я вас слухала?

— Старших поважати треба!

— Треба. А я й поважаю.

— Поважаю, — передражнив він її, похитавши сивою чуприною. — А я ж тебе як людину просив триматися подалі від пана, не пара ти йому зовсім…

— А хто пара? Ваша Горпина?

Дід Шуляка випнув худу груднину.

— А чом би й ні? Вона в мене дівка гарна, ставна, не посоромить собою жодного панського двора. І чом би панові її не посватати? Роду вона козачого, посаг має гарний. То ж раджу тобі, вража дочко, хутчіш від пана тікати, бо…

— Бо що ви мені зробите?

— Я, може, і нічого, а от Горпина, коли зробиться пані, тебе вже не пожалкує.

— А може, то не Горпина, а я пані стану? — бажаючи радше подражнити діда, бовкнула Катерина, а допоки дід стояв із розкритим ротом, вражений її зухвалістю, обігнула його й гайнула до містка, уже за спиною почувши лайливий і злий голос обуреного діда.

Катерина птахою злетіла на пагорб, підбігла до будинку й не встигла постукати, як двері перед нею відчинились і на порозі з’явилась постать діда Довбуша.

— Прийшла, окаянна? — похмуро запитав він тверезим невдоволеним голосом. — Ходімо. Пан наказали, як повернешся, відвести тебе до його кабінету. — Пропустивши Катерину в дім, Тарас поплентався за нею, бурмочучи собі під носа. — Дідько зрозуміє їх, тих панів. Чекає на одну дівку, а сам упадає коло тої пампухи Горпини… Гей, чого стала? — вилаявся він, коли Катерина, зачувши про Горпину, завмерла на місці.

— Я не піду туди!

Дід Тарас витріщив очі.

— Чого?

— А вам до того що? Я зараз туди не піду…

— Ще чого вигадала, — просичав Довбуш, хапаючи її за руку та боляче затискаючи. — Щоб мене за тебе ще потім і вилаяли.

Катерина, яку раптом охопило гостре відчуття ревнощів до Горпини, хотіла заперечити, вирватись, але не встигла. Двері кабінету майже нечутно відчинилися, і серце Катерини пропустило вдар.

На порозі стояв Криштоф.

Тарас прокашлявся.

— Ось, пане графе, — промуркотів він голосом угодованого кота, — повернулась ваша… м-м-м… Катерина.

— Проходь, Катарино.

Катерина враз зашарілась.

— Я… я потім, — пробурмотіла вона, затинаючись та опускаючи очі, — я потім зайду, у вас же гості.

Опустивши очі, вона не помітила пом’якшеної усмішки Криштофа.

— Горпина Миронівна вже йде, — спокійно відповів він, і Катерина примусила себе зайти до кабінету. Її погляд відразу ж спинився на самовдоволеній пишній Горпині, яка квітучою трояндою важно сиділа на низенькому диванчику, убрана в розкішну яскраво-червону спідницю та блідо-рожеву свитку. Ну справжня козачка! Як з’явилась Катерина, вона нахмурила гладке лице й поглянула недобре.

— Горпино Миронівно, маємо вибачитись перед вами, але вам за краще піти. Я зараз маю дуже важливу справу, — пролунав за вкрай напруженою спиною Катерини голос Криштофа.

У вирячкуватих очах Горпини промайнуло невдоволення, але вона навіть не ворухнулась.

— Не розумію, пане графе, що у вас може бути важливого та спільного з цією брудною, убогою кріпачкою…

Горпина не договорила, тому що її обірвав різкий і холодний, незнайомий голос Криштофа.

— Я не дозволю вам ображати свою кохану жінку в моїй господі, — промовив він, обертаючись до дверей. — Тарасе, проведи пані!

Тарас умить з’явився на порозі.

— Так, пане графе!

Горпина повільно підвелась, пронизала Катерину злим, ворожим поглядом, звела свою білу та пухку ручку, щоб граф поцілував, але він тільки холодно вклонився й відвернувся. Горпина зле сяйнула очима й вийшла, навіть не попрощавшись.

І тільки тоді Катерина змогла нарешті вільно дихнути й відчула, як сильні руки Криштофа охопили її стан.

— Жахлива жінка, — пробурмотів він, зариваючись лицем у її волосся й цілуючи шию. — Що з тобою, люба? Ти така напружена.

Вирішивши, що ніколи не признається у своєму страху перед його одруженням із іншою жінкою, вона прошепотіла:

— Удома такий жах… Ярина геть із розуму спливла, гойдає мертвого Микитку й не хоче бачити того, що дитя вже захололо. А ще Василя принесли… Страшно й моторошно.