Катерина - Гнатко Дарина

— Катерино, зваблива моя, зрадлива маро…

Катерину занудило.

— Пустіть!

— Я що, дурний?

— Я закричу, — пригрозила вона й відразу ж закричала, але той крик вийшов слабким через тяжкість його тіла.

Сотник тільки розсміявся.

— Кричи, хто тебе тут почує.

Грубі нетерплячі руки його тим часом нахабно нишпорили по стрункому тілу, без ніжності й жорстко, а коли Катерина закричала вже голосніше, він боляче ляснув по лицю.

Й одним рухом розірвав сорочку.

— Ні!

Катеринин крик, несамовитий і сповнений страху, оглушливо пронісся величною красою надрічкових берегів, густо порослих очеретом, вербами та кущами порічки, налякавши зграю качок, які плавали в Кагамличці. А сама Катерина зробилась мов навіжена. Вона билася в руках сотника, пручалася й кусалась, не зважаючи на його сильні руки, що ляскали її тепер по лицю зі звірячою силою. За будь-що вона воліла вирватись.

— Закрий рота, скажена, — шипів сотник скрізь зуби, але бити не переставав. А Катерина й далі силкувалась вихопитися з цих хижацьких пазурів, аби не дати споганити свого тіла, яке тепер належало одному Криштофові. На вустах відчувався солонуватий присмак крові з розсіченої губи, а в очах уже плив сизий туман. І скрізь його завісу вона раптом розчула чоловічий голос, далекий, але знайомий. Вона хотіла крикнути, але голос пропав, а за мить важкість сотникового тіла ослабла, і вона змогла вільно вдихнути свіжого повітря. Скрізь сизу завісу туману, що почав швидко темніти, Катерина розгледіла свого рятівника.

То був Максим Злотник.

3

— Пані Катерино! Пані Катерино!

Знайомий чоловічий голос, що лунав десь далеко, поступово наближався. Катерина покривилась, застогнала й розплющила очі. Скрізь заволоку туману побачила над собою лице управителя.

— Пані Катерино…

— Що зі мною?

Злотник нахмурився.

— А ви не пам’ятаєте?

Вона пам’ятала, на жаль, пам’ятала. І та пам’ять іще довго буде мучити ночами, приходити в жахливих снах, і не скоро ще вона позабуде гарячкувате дихання сотника та його руки, що били її зі звірячою силою.

Тремтячими неслухняними руками звела Катерина краї розірваної сорочки, коли Злотник відвернувся. Потім сіла.

Злотник торкнувся її руки.

— Ви зможете йти?

Катерина покривилась.

— Спробую.

Із його допомогою вона підвелась на ноги, але перед очима пливли рожеві кола, а ноги відмовлялися слухати.

Злотник відразу підхопив її на руки.

— Я понесу вас!

— Ні, не треба!

— Треба, — наполегливо заперечив управитель і поніс її в напрямку містка.

— А де… — хотіла була спитати Катерина, але Злотник випередив:

— Сотник? Утік, як шкідливий пес, тільки свитка замелькала. То він слабку жінку може бити, а чоловіка злякався. Та ще як я прокричав йому вслід, що пан Криштоф за це його зі світу зживе, живого місця не полишить…

— Господи, — Катерина застигла в міцних, жилавих руках Злотника. Що ж подумає про неї чоловік, як поставиться до того, що її мало не зґвалтував колишній наречений за селом? Чи не відверне його від неї цей випадок?

Але ті острахи виявились марними. У садку їм одразу ж зустрівся Криштоф. Побачивши дружину, він спохмурнів.

— Катарино, Боже мій, що сталося? — Не встигла Катерина відповісти, як опинилась в обіймах дужого, могутнього тіла чоловікового, й почула, як зовсім поряд відчайдушно та голосно б’ється його серце. Але говорити не могла, заважали сльози.

— На Катерину Гнатівну напали, — відповів за неї Злотник, і Криштофове тіло страшно напружилось.

— Хто?

— Сотник Яковенко.

Поглянувши на Криштофа, Катерина побачила, що його темні очі горять похмурим, незнайомим вогнем.

— Він скривдив тебе? — м’яким голосом, у якому чулася лють, запитав Криштоф Катерину, притуливши міцніше.

Вона заперечливо захитала головою.

— Ні, він не встиг, бо його прогнав пан Злотник.

— Але він бив тебе?

Катерина опустила очі.

— Бив, бо я наче збожеволіла, почала кричати, брикатись та кусатись. Я що завгодно ладна була зробити, аби тільки він… — Її голос стих до шепотіння, яке міг розчути тільки Криштоф, — аби тільки він не опоганив моє тіло, яке належить тобі одному.

Очі Криштофа сяйнули у відповідь внутрішнім вогнем, але обличчя зробилося ще похмурішим.

— Я вб’ю його! — тихим, але твердим голосом відгукнувся він, і Катерина побачила, що то не пусті слова. Хотіла відрадити, налякана за нього, одначе він навіть слухати не захотів. Тільки похитав головою й поніс до будинку. Уже в дворі їх стрів, витріщивши очі, п’януватий дід Тарас, а ще превеселі друзі його матері. Але Криштоф, не звертаючи на них жодної уваги, мовчки проніс Катерину наверх, а вона від сорому сховала лице в його сорочку.

— Кириле, що сталося?

Криштоф зупинивсь, а Катерина з жахом зрозуміла, що цей низький наполегливий голос може належати тільки його матері. А вона ж у такому вигляді!

— Із моєю дружиною стався нещасний випадок.

— Який?

— Байдуже.

— Ну-у, — протягнула пані Гнатовська, і Катерині вчулося в її голосі щось насмішкувате. — Усе-таки, хоч би там як, ця дівчина моя невістка й має твоє ім’я…

— На неї напали, — коротко кинув Криштоф і зібрався йти далі, та мати заступила йому дорогу.

— Напали? Кириле, що ти таке говориш, хто ж може напасти тут, у цій глушині?

Криштоф роздратовано зітхнув.

— Вибач, мамо, але я поспішаю.

Він таки оминув матір, і далі притискаючи до себе геть зніяковілу Катерину. Але азартну до чогось цікавого пані Гнатовську це не зупинило. Різко обернувшись, вона попрямувала слідком і зайшла до кімнати сина саме в той час, коли той опускав юну дружину на своє широке ліжко. Катерина вчепилася в нього, щоб благати не йти до того страшного чоловіка, але побачила свекруху й не посміла.

— Я пришлю когось подбати про твоє лице. І не хвилюйся, я хутко повернуся, — лагідно прошепотів Криштоф, цілуючи Катерину в забиту щоку. Потім побачив матір і нахмурився.

Пані Гнатовська всміхнулась.

— Я посиджу з нею, поки тебе не буде, — спокійним голосом сповістила вона, кліпаючи сірими очима, — та й познайомлюсь нарешті з молодою невісткою.

Криштоф постояв, не зводячи з неї похмурого, далеко не привітного погляду, а потім згідно хитнув головою.

— Добре, але якщо ти образиш її…

Пані замахала руками.

— Що ти, синку, кажеш, я й у думці не мала такого, — защебетала вона ясним голосочком. — Я просто допоможу їй, чим зможу, роздивлюся, яка вона в тебе.

Коли двері за Криштофом зачинились, пані Гнатовська постояла з хвилину мовчки, а потім обернулась до Катерини. Нічого ані ворожого, ані злого та в погляді свекрухи не помітила. Погляд світився допитливістю й цікавістю до тієї, хто привабив до себе її сина, хто полонив його.

— То он ти яка, — промовила вона врешті, уважно роздивившись лице Катерини, — вродлива, навіть не зважаючи на ці жахливі синці. Зараз я покличу свою служницю, вона вміє лікувати таке. — Подзвонивши в дзвоника, пані Гнатовська знов поглянула на Катерину. — А скажи, чому він побрався з тобою?

Катерина витримала її важкий погляд.

— Покохалися ми.

— Он як, — протягла пані, але Катерина бачила, що вона не повірила цим словам. — Признаюсь тобі, що в нас із сином не надто теплі стосунки, але, я сподіваюсь, ти зможеш його пом’якшити, бо бачила, як він дивиться на тебе. Тому нам краще потоваришувати. — Пані Гнатовська присіла поруч із Катериною на ліжко, розправивши неймовірно широкі спідниці своєї блакитної, блискучої сукні. — Тебе, я чула, звуть Катерина?

— Так.

— Але мій син кличе Катариною?

— Так.

— Кепська ляхівська звичка, — пробурмотіла пані, зітхнувши. — А я Ірина Саввівна, але покійний чоловік завжди кликав мене Іреною, католицькою душею.

Так за балаканиною свекрухи й минав час. З’явилася мовчазна, немолода служниця та заходилась лікувати лице Катерини. Вона не промовила й слова, але руки її трішки втамували біль у збитому лиці.