Катерина - Гнатко Дарина

— Що з тобою, люба? — запитав її Криштоф, але не поцілував, як робив це завжди, і це теж боляче вкололо її запалене незнайомим почуттям ревнощів серце.

Катерина спробувала всміхнутися.

— Нічого.

Але Криштоф не відпускав Катерину, намагаючись зазирнути їй в очі.

— Ти чомусь сердита?

— Ні, зовсім ні.

— Це через матір, правда? Повір, я понад усе у світі бажав би залишитись тут із тобою вдвох, та не виганяти ж мені весь цей табір веселих материних друзів, а разом із ними і її саму…

Катерина яро захитала головою.

— І не треба. Пані Ірина мені зовсім не заважає, просто мені потрібен час, щоб звикнути до всього цього, навчитися бути рівною тим людям, які мене оточували за столом. А це важко для мене, простої дівчини, це поки що дуже важко, зрозумійте!

— Розумію. — Він нарешті поцілував її, і тепло надії яскравим променем торкнулося серця Катерини. — А ходімо й ми сьогодні ввечері подивимось на танці тих циган.

— Ходімо.

— І ти чула, що казав Антон? Що циганки танцюють особливий танець і танцюють вони тільки для свого чоловіка.

Серце Катерини забилось.

— Так.

— Станцюй для мене, — тихим, ледь помітно хрипким голосом прошепотів Криштоф, і Катерина відчула, як слабшає під його пильним поглядом, і забулася вмить пишна постать Настуні, і відчула вона себе знову господинею його серця, знову потрібною йому.

М’який, теплий літній вечір почав поволі переходити в сутінки. У садку заспівали цвіркуни, а в напоєних спекою оксамитово-темних небесах з’явився ріг золотавого молодика, що мало не пірнав у стихлу Кагамличку. Там, на березі, за панським садком, уже горіли великі яскраві вогнища та було чутно пронизливо-солодкий, гарний спів молодих циганок.

Катерина, ще як виходила з будинку, наскочила на діда Тараса, який згорбився на східцях.

— Діду, що ви тут робите?

Дід Тарас поважно закректав.

— Відомо, що. Стережу дім.

— Від кого?

— Та чи вам, пані кріпацька графине, повилазило? — забубонів він, укотре відмовляючись виказувати Катерині повагу. — Маєток кишить тими проклятущими циганами, як шолудивий собака вошами, а ви таке питаєте. Та їм, тим нехристякам, вірити не можна й на хвилину. Варто тільки десь проґавити, і край, винесуть увесь будинок, як у покійного нашого мельника, жінку заморочили ворожінням, а хату обчистили ого-го. Ось я й стережу, бо поки пани та челядь роти там пороззявляють, хтось із тих циганюк до будинку й примандрує. А тут я, перцю як всиплю, довіку пам’ятатимуть діда Тараса.

Катерина поглянула на пляшку, що красномовно стирчала в нього з кишені, і тільки головою похитала. Ох і дід, засне отут на порозі, які там йому вже цигани.

Полишивши його бубоніти собі під носа, Катерина пішла стежиною до річки. Хода її була стрімкою, бо Криштоф уже чекав там на неї. Убралася вона до танцю в легку білу сорочку та якусь червону, чаклунську спідницю — усе за порадою свекрухи вдягнула, і волосся темне розплела, густою завісою спустивши на спину. І тремтіла чомусь уся, немов ішла уперше на побачення із Криштофом, неначе й не було цього дивовижного тижня їхнього шлюбу. Почувалася вона як та дівка, що поспішає на вечорниці до свого коханого парубка, і згадувала, як сумувала літніми вечорами, зачувши спів дівчат, які йшли на вечорниці, і як самій кортіло хоч на хвильку туди гайнути, та куди там, мачуха ніколи не пускала, скільки не прохала.

Зовсім близько зареготіли, і вже за два кроки Катерина опинилась на галявині перед річкою. Було видко, мов ясної днини, і гамірно. Хрипкий регіт циган густо мішався зі сміхом гостей пані Гнатовської. Чоловіки вже кружляли в танці з рухливими циганками, а ті, убрані в білі сорочки та строкаті спідниці, танцюючи, звабливо відкидали назад своє довге чорне волосся, яке переливалось у відблиску вогнища.

Катерина пошукала очима Криштофа й знайшла його на другому боці галявини. Неймовірно гарний у білій сорочці та чорних штанях, із непідібраним волоссям, що спадало до плечей, він стояв поряд із матір’ю й Антуаном і був схожий на справжнього цигана своєю смаглявою вродою, яку увиразнювали відблиски циганського вогнища. Катерина зупинилась на протилежному боці, навпроти чоловіка, і її очі відразу ж зустрілися з його очима, й у тілі вона відчула приємне тремтіння. Криштоф усміхнувся їй, вона усміхнулась у відповідь, учувши, як навіть на відстані голублять її його оксамитові темні очі, як шепочуть разом із усміхненими вустами:

— Станцюй для мене!

Звідки він дізнався, що зараз розпочнеться той танок циганок, звідки дізналась вона сама, бо вже ладна була вийти до тих розпашілих, вогнянооких циганських жінок, які граційно кружляли галявиною біля двох вогнищ, і вже ступила крок?..

І застигла.

Стрімким потоком рудого полум’я, стрімкою силою білого пишного тіла увірвалась на галявину Настуня. І настільки чарівною та вродливою була вона в цю хвилину, що навіть Катерина не могла не задивитись на неї. Убрана в яскраво-червону, вогняну сукню з вузькою спідницею, із кривавою трояндою в пишному рудому волоссі, вона була напрочуд гарною й рухалася так легко та пристрасно! У Катерини защеміло серце, коли вона збагнула, для кого танцює та рудоволоса красуня, для кого кружляє так пристрасно й натхненно.

Для чужого чоловіка. Чоловіка Катерини.

Для Криштофа.

А він? Катерині кортіло поглянути туди, де стояв її красень-чоловік, і водночас було боязко. Боязко побачити в його очах те, що розбило б на дрібні шматочки її наївну дівочу мрію про щастя поряд із ним. І як зможе вона сама тепер танцювати після Настуні, вона, яка ніколи майже не танцювала, не вміла до пуття цього робити, але бажала цього заради коханого на його прохання.

Катерина на мить заплющила очі, мов убираючись у силу знести щось неприємне для себе, й поглянула на Криштофа.

Й відчула, як гойднулася земля під нею.

Криштоф дивився на Настуню!

Катерина враз похолола вся, побачивши той його погляд, бо вгледіла в ньому блиск зацікавлення, захоплення яскравою красою рудої танцівниці, милування нею. Гострий біль від побаченого скував серце в одну мить, і пропала радість, зігріта його проханням станцювати для нього. Навіщо ж їй тепер танцювати, коли це так добре змогла зробити Настуня і йому сподобався той танець, що справді був просто казковим, і вона, Катерина, не змогла б так. Решта присутніх на галявині відійшли вбік, і Настуня тепер кружляла по затоптаній траві сама. Розчервоніла, із сяючими світло-зеленими очима, вона просто не могла не викликати захоплення. Присутні, навіть цигани, були достоту зачаровані її танцем, та чи знав хто з них, що танець той особливий і танцює вона зараз його для однієї людини — для одного Криштофа кружляє вона галявиною так пристрасно та відверто. Цього, напевне, ніхто не знав, а от Катерина знала, знала й стояла, зціпенівши, край галявини, пронизана гострим болем у саме серце, і дивний Настунин танець був для неї початком кінця того несподіваного щастя з Криштофом, у яке вона й сама боялася повірити. Ні, таки ж справді, пани не одружуються з кріпачками, ніколи такого не було й не буде, а її з Криштофом шлюб — помилка, яку він дуже хутко збагне. Збагне, милуючись дивною красою Настуні Горобецької, у якої, окрім вроди, було ще й ах яке панське походження, яка була просто створена для того, щоб стати графинею. І вона так цього хоче, що відважилась на цей танок, відважилась усім показати, якого чоловіка обирає, а те, що в цього чоловіка вже є повінчана з ним дружина, — то річ інша, незначна для високородної примхливої панянки. Кружляючи в танці, вона почала наближатись до Криштофа, і тоді Катерина відчула, що не витримає більше перебування там жодної хвилини, не зможе більше дивитися на те, як якась пані відверто залицяється до її чоловіка і йому це залицяння до вподоби. Стрімко обернувшись, вона гайнула звідти геть, байдуже куди, аби подалі від них, чужих для неї панів. І повертатися назад до палацу вона вже не буде, там немає для неї місця, як немає й не було його поряд із Криштофом. А куди ж іти? Назад до батька? І потерпати від злорадства мачухи, яка вже відведе душу, уже нагодує її донесхочу докорами та насмішками про те, що кинув її пан, що так їй і треба. Ні, зараз вона всього цього просто не витримає, зараз їй потрібні тиша та спокій, щоб вистраждати своє горе, виплакати його подалі від людських очей, десь у безгомінні поля під небом і зорями вилити свою тугу.