КУЛЬТ - Любко Дереш

Всі розбіглися. Бачиш, не прижився ніхто. Бо таке тут місце.

- А чому так?

- Чому? Подивись на гори.

Юрко підкорився.

- Ти би там заблудився?

- Може. Напевне. Скоріш за все.

- А я кажу, шо навряд чи. Точніше, міг би, якби був достатньо неуважним. Але нормальна людина там ніґди не заблудисі. Колись там був блуд, і всі боялися ходити туди.

Направду, підеш - і не вернешся. Як малий Полісун. Але тепер - ну, останні кілька сотень років - той блуд ніби спус тився з гір і засів у серці міста. Можеш піти містом і заблу дитися. Блуд дуже чіпляється. Але то вже як наслідок…

- Чого?…

- Чого? Таке краще не питати. Непогане місто… Завидна.

Поки сонце не зайшло. А потім лячно ходити, бо можеш заблудитися. Можеш заблудитися і вийти не в Мідних Буках, а… Зрештою, не буду накликати біду, її й так забагато.

- Чому то так? Ви знаєте про підвали?.. - йому під горло підлізав тугий жмут серця. Ставало тяжко дихати. Він поглянув на старого іншими очима.

- Підвали? Та. Про них знають всі. Всі, кого знаю я. А я знаю небагатьох. Тобто всі розуміють, але мало хто може вкласти це у слова. І ти знаєш, але не розумієш до кінця. Ти маєш певний борг, маєш дещо для декого зробити… Бо обіцянки треба виконувати. Якщо ти зараз ше розгублений, то розуміння прийде вже ось ось. Ти не можеш ухилитися від обіцянки. Ти винен декому певну послугу. Ти обіцяв.

- Я нікому нічого не обіцяв!

- Може, й нє, а може, й та… Вирішувати тобі, а не мені.

Тільки скажу тобі таке: вся та метушня - вона нічого не означає. Вона не має жодного значення. Єдине, що має значення, що повинно мати значення, - це любов. Вона врятує світ, в кінцевому результаті. Бо якщо це не так, то й Кафка - звичайнісінький сухотник, і Гендрикс - простий собі ніґґер з гітарою, і джєз тоді не джєз, а так собі - трель кання на піаніні… Вона просто мусить врятувати всіх нас.

Не краса. Не секс. Не пристрасть. Не гроші. Не надія і точно не політика. Світ врятує любов.

Старий заклав на шию свій музичний прилад, взяв до рук гітару і промовив на прощання:

- Йди, і так вже я розпатякався засильно. Тепер, певно, думаєш, шо я черговий божевільний.

Банзай не став заперечували, лиш дипломатично повів головою. - Іди. І не втікай від обіцянок. І пам’ятай, шо я казав. І передавай вітання своїй колєжанці. І Ґєнику Брєвнову, він також мене має пам’ятати!

Вже порядно відійшовши від одержимого старого гіпі, Юрко озирнувся.

«А як щодо Бога? Він нас не порятує?» - подумалось Банзаєві.

Несподівано старий перестав грати, подивився на його обличчя через сніг і вигукнув:

- А Бог і є любов, дурненький!

2.

Коледж

У коледжі й справді ґрасувала епідемія. Коридори випо рожніли, а класи постихали. «Я був тут учора чи ні?» - ви никло природне запитання. Надто все змінилось.

На вході не було нікого. Ні Корія, ані будь кого іншого.

Нікого.

Коридори стали лункими, аж занадто. Від їхнього відлун ня хотілося розмовляти лише пошепки. І взагалі, накритись із головою ковдрою і сидіти у себе в кабінетику, попивати чай з аспірином і «Колд Флю».

Багато чого змінилось.

Пан Ярослав, добрий тихий пан Ярослав, що картогра фував перервами світову павутину, зліг із пневмонією. За ним приїжджала його дружина - молода дівчина в окулярах, як і він сам - хімік, з довгим, по пояс, розпущеним волоссям.

Вона прийшла прямісінько на урок в 11 А, взяла пана Яро слава за руку і пояснила діткам, що їхній учитель сам, як та дитина, не послухався своєї киці і пішов на роботу, бо в нього, бачте, сьогодні випускники, а у вашого вчителя запалення легенів, і він себе зовсім не береже, хоче мене овдовити. Пан Ярослав, якого просто виволокли з класу, немовби виба чаючись, розгублено знизав плечима.

Усі були дуже розчулені такою любов’ю. Дехто з дівуль навіть пустив сльозу.

Молода довговолоса панночка не відпускала хімікової руки до самого Стрия. В кабінеті пана Ярослава було надто зимно, а він біля комп’ютера практично не рухався. Такі ось пироги. (Кажучи відверто, тепло було лиш у кабінеті пана Анд рія. За що всі його тихцем ненавиділи.) Сам пан Андрій перебував зараз дуже далеко. Увесь його розум був поглинутий привертанням уваги Аліски, тієї самої молодесенької медсестрички, чиї смаки так несподівано спів пали зі смаками пані Полісунової. Для директора це пере творилось на справжню манію. Перестав справлятись із покладеними на нього обов’язками. Годинами просиджував у кабінеті, виглядаючи у вікно й тяжко роздумуючи, чим заслужив подібної кари у долі.

Адже у нього ніколи не було проблем із жінками, ніколи!

Цим він надзвичайно пишався і при найменшій нагоді хизувався у тісному колі друзів. Починаючи із чотирнадцяти років, коли він переспав зі своєю однокласницею, і закін чуючи приватною гімназією, де йому поталанило звабити певну старшокласницю. Коледж став першим каменем спотикання, який змусив засумніватись у своїй спромож ності. Спочатку він крутив романи з одною викладачкою англійської, але заміжність шановної пані мала надто знач ний вплив на лібідо останньої. Раз.

Потім пан Андрій переключив увагу на власну секретар ку, але ця була маленькою заляканою мишкою, і секс із нею не уявлявся панові Андрію як щось особливо приємне. Два.

Тому він кинувся шукати новий об’єкт пожадання. Ним стала пані Полісунка, яка, одначе, не виявляла ні найменшої уваги до альфонса. Чергове вражаюче фіаско. Три.

Чотири, власне, ставалося. Ніяк не вдавалося звабити якусь просту, зелену ще медсестру. Чи могло бути щось болючіше? Директор став зауважувати за собою, що вкри вається холодним потом, коли бачить її, Аліску. (Навіть подумки він називав її Аліскою, мов жалюгідне цуценя.) Аліска повністю заволокла його увагу. Аліска там, Аліска сям, всюди Аліска, від неї не можна було сховатися, бо думки про секс із Аліскою не давали спокою ніде.

«З тим треба щось робити», - вирішив пан Андрій. Один маленький невинний коїтус врятував би його назавжди. Він би відразу ж перестав за нею упадати, відразу ж повернувся би до родини. Відразу ж, без найменших зволікань став би чуйним чоловіком та люблячим батьком. Відразу ж.

«Запросити б її до себе на квартиру… Або до кабінету. Вона б дала себе уламати».

«А може, в підвальчик? - запитав раптово внутрішній голос. - Тут т а к і підвальчики! Під дівчачим гуртожитком, що скажеш? У підвал, щоб віддухопелити, як тоді».

На мить пан Андрій навіть перелякався. Надто вже не подібним був голос, що нашіптував у вухо, до його звичного співрозмовника.

«Сам себе вже не впізнаєш, чи що?» - спитав голос, і пан Андрій з полегкістю розслабився.

«А що? Досить непогана ідея, у підвальчик і тойво во. Як тоді. Це саме. І всі проблеми як рукою зніме».

Пан Андрій схопився за голову, проводячи рукою по волоссі. Думка «у підвал, щоб як тоді» належала явно не йому. Проте вона звучала правильно. Єдиновірне рішення у теперішній ситуації. Він не міг далі перебувати у подібному стані.

Мастурбація не допомогла.

Він продовжував у навіженому стані блукати з конференц залу в кабінет. Спокій вислизав від директора, немов той вугор. Таки треба було щось робити.

Аліска, Аліска. Бісова дитина Аліска, що робила з нього божевільного.

До кабінету заглянула його залякана секретарка:

- Андрію Ярославовичу…

- Ну шо? Шо ше?! - дико дратуючись, прикрикнув він.

Починала боліти голова, і думати бодай про щось інше, окрім Аліски, ставало зовсім неможливо.

Секретарка втомлено провела рукою по чолі - видно, пан Андрій уже сидів їй у печінках.

- Куратори записували… 157 дітей немає… К… Карантин?Пан Андрій раптом не зміг в’їхати у слова тієї миші. Діти… яких немає. Що за маразм! Діти… яких немає, бо… (ну, в чому справа? Який зміст сказаного? Подумай) Яких немає, бо… карантин? Яких немає, бо… кураторизаписували? Записували… бо карантин, чи що? (Подумай, ти все зрозумієш, напружся, давай) Діти, аж 157, бо немає кураторів, які… (Я НЕ МОЖУ Я НЕ МОЖУ ДУМАТИ ПРО ЩОСЬ ІНШЕ НЕ МОЖУНЕМОЖУНЕМОЖУ НЕ МОЖУ НЕ МОЖУ ДУМАТИ КАРАНТИН ДО ЧОГО ТУТ КАРАНТИН АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА ТУТ АЛІСКА ТАМ АЛІСКА КУРАТОР ВОНА СКАЗАЛА ЧИ КАРАНТИН НЕМОЖУНЕМОЖУЯ НЕМОЖУ ДУМАТИ)

Карантин… 157 кураторів…записували кантин…Ні чорта не зрозуміло…

- Які… ше діти?

- Ті, шо на ґрип хворі… Ну то як? Відкриваємо?

Пан Андрій безсило махнув рукою:

- Та робіть, що хочете… Я, напевне, також уже хворий… З моїм заступником… Порадьтеся. Але відкривайте…

Секретарка знову уважно глянула на директора. «Він явно нездоровий», - подумалось їй. Але це не її справи. Про неї, так міг би й здохнути.

Пан Андрій люто глипнув на зачинені за мишею двері.

Хтось щойно заходив до нього в кабінет.

Хтось дійсно заходив, чи в нього, може, розігралася фантазія?

Бачили, як він тут ганяв свій кінець? Хто заходив?

Щось про дітей. Або про кураторів. (АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)