КУЛЬТ - Любко Дереш

А буквально два тижні тому Аліска якось так мимохіть усвідомила, що по самі рум’яні кінчики мочок вух закохана, точніше ЗАКОХАНА у свою тепер уже подругу Нелю. Таке невинне розуміння стало мікрошоком для її міокарда.

Але Аліска справилась із цим ударом. На превеликий подив, вона стала зауважувати Знаки Уваги і з боку пані Нелі!

А вчора (о Боже, Пресвятий Солодкий Ісусе, що було вчо ра!)… Вчора вони навіть цілувалися! (О Боже, її вуста були солодкими, як свячена вода!) Вже вечорілося, усі зайві вчителі втекли додому, подалі від ґрипозного вогнища й інфікованих вилупків, лише добра, елеґантна, ввічлива, спо кійна, вихована, завжди уважна до неї пані Неля залишилася у нагрітому зграйкою лякливих калориферів кабінеті перевіряти зошити. Вона покликала до себе Аліску, от, мовляв, дві файні кобіти поп’ють кавці з печивом, поґавен дять по душах, та й зошити простіше перевірити. Вже було добряче темно, проте пані Неля світла, поки пилася кава, вирішила не вмикати. Вони сиділи за першою партою, притиснувшись одна до одної (гра називається: «Мені зимно притулись до мене поміцніше»), хлюпали каву, тримаючи філіжанки двома руками нараз і хихотіли із будь чого, немов оті школярочки, що нахапались коноплі в туалеті.

А потім вони нахилились перевіряти зошити (апогей вище названої гри) і, не змовляючись, почали аґресивно цілу ватись, масно, вогко, покусуючи губи і переплітаючись язиками.

Як вам таке, пані та панове? Бо Алісці, наприклад, таке надзвичайно сподобалося. Та й пані Нелі, гадаю, теж. І тепер Аліска сиділа за своїм столом, обрізаючи бритвоч кою «СПУТНИК» краї шмата картону, з якого їй доручили зробити стінгазету про СПИД і святого Миколая (так уже співпало, нічого не поробиш). Нелі нинькай не було - у неї вихідний. Останні двадцять чотири години вона безупинно думала над своїм становищем. Також про Нелю і все, з нею пов’язане. Вона плавала в золотистих водах ендокринного кайфу і найбільше зараз хотіла знову посидіти з Нелею. І цілуватись. Дивне таке відчуття - ледь відчутний зуд у товщі шкіри лиця, у вишневій глибині вуст. Відчуття, яке має задовольнятися лиш одним способом - цілуванням.

У двері постукали, і за мить увійшов пан Андрій. Аліска тяжко зітхнула і натягла на лице передсвяткову і перед директорську ґумову посмішку. До неї вже приходив нині один божевільний старий - викладач гишпанської. Цілу годину він торочив їй одне і те ж саме. Що він буцімто доско нало вивчив пророцтва українського Нострадамуса Мусія Вернигори, і «там чорним по білому написано - нам усім тапочки!». Скоро буде кінець світу - у пророцтвах так і сказано, Кінець Світу. Сказано: коли Двоголового Орла осідлає Сіра Пуцька, коли Рудий Лев, народжений у рік Тигра, вимажеться власним гівном, коли нявчання Лева огулить його рать, коли залізні тигри роздеруть тінь від Півмісяця - отоді вам усім великі білі тапки. Так писав Вернигора Мусій, видатний провидець. І так цитував його напівбожевільний єврейський гишпанець, прогулюючи свій урок в Аліски.

Пан Андрій широко посміхнувся, від чого в неї під шкірою забігали мурашки.

- Добрий день, як ся почуваєте? - спитав він тоном «Я з’їв твоє сало бо мав тебе в сраці». Пан Андрій виглядав сьогодні навіженіше, аніж будь коли. Він був хворим, темпе ратурив, мабуть, мав гарячку, можливо, тому й очі так виблискують, ніби діамантики на ратиці в диявола. Тримай себе в руках, дитино, і не дай собі наплювати в кашу, як казав її покійний дідусик. Рідкісної вдачі чоловік був, скажу вам.

Помер від раку простати. Аліска так за ним плакала.

- Добрий день. Е… вам шось треба? - не втрималася вона.

Пан Андрій промовчав і сів на крісло поруч із медсестрою.

Він глибоко втягнув у себе повітря, мов перед серйозним виступом перед серйозною публікою. Аліска переставила жіночу сумочку на інший край свого крісла, щоб якось відгородитися від директора. Заклала ногу за ногу. Склала руки на грудях і приготувалася слухати. Серце їй виразно шепотіло: «Той скурвий син прийшов не просто так. Стере жися його, будь готовою. Щоб не було, як тоді».

- Розслабся, не денервуйся. Я прийшов просто погово рити з тобою. Даю слово, - пан Андрій відчепив її руку із самообіймів і поклав на стіл, накривши власною долонею.

Аліска спробувала вивільнити її, але пан Андрій притис її сильніше.

- Пустіть! Пус…

Директор зіскочив з крісла і кинувся на неї. Аліска запищала, бо старий викрутив їй руку за спину і затис рота.

Він вклав її на стіл.

- Добре, дуже добре… - просипів пан Андрій. Аліска звивалася під його тілом, як вуж. Її очі от от мали вискочити з орбіт. Вільною рукою Аліска розмахувала у повітрі, цілячи у лице ґвалтівникові. Пан Андрій почав здирати з неї кол готки. Аліска запищала дужче, але директор міцно притис її животом до стола. Він намагався здерти, як і капронки, її трусики. Дихав він тяжко тяжко, наче мав за хвилю померти від перезбудження. Дівчисько звивалось і викручувалось, проте доля його була вирішена наперед.

Аліска продовжувала пищати, хоча й усі звуки чавилися його пітною долонею на роті. Раптом збожеволілий погляд упав на лезо «СПУТНИК», яким вона хвилю тому відрізала нерівні краї ватмана. Вона спробувала вхопити його, але бритвочка була надто пласкою, щоб підняти її отак просто із гладкої поверхні паперу. Аліска стисла лезо двома пальцями, вганяючи гостре ребро собі під ніготь. Пан Андрій сапів і терся об неї пахом, іще не встигнувши скинути штани.

Кров з під нігтя порскнула на білу поверхню. Аліска закричала від болю (з під долоні вирвалось лиш слабесеньке бекання вівці). Вона махнула вільною, перемазаною стру мочком крові, рукою по гарячій долоні пана Андрія.

- А а а а а а а! С с с с сука! С с с су…

Він заревів, немов кастрований кнур. Зразу ж відпустив руку Аліски, схопившись за свою. Поміж його пальців текла кров.

Дівчисько хутко розвернулося до ґвалтівника і навідліг полоснуло його бритвочкою.

Пан Андрій тепер уже завив із болю, заревів і застогнав.

Аліска махнула лезом точно по його правому, довірливо розплющеному оку. Заточений метал розтяв рогівку, як теплий шматочок масла, відтинаючи при нагоді кров’янисті клапті повік. Рана в оці переходила в глибоченну канаву на переніссі, з якої потоком юшила кров. Десь там біло висвічувала кістка чола.

Він вив і гарчав, абсолютно ошалілий від болю. Око витекло прозорим кисельцем і змішалось із червінню. Аліска в трансі дивилася на це дике видиво. Її почав бити дріж. Ще три хвилини тому вона сиділа собі, мило мріяла, аж тут прийшов ОТОЙ, намагався її, пробачте, виграти, а вона… А що їй залишалося робити? Все правильно, на твоєму місці так би вчинив кожен. Тільки заспокійся і відклади брит вочку.

Аліска уся враз пополотніла, а зуби зайшлися вибивати дріж. Лезо випало із затерплих пальців. Вона затулила рот обома руками і почала тихо вити: у неї дуже повільно влилося розуміння того, що трапилось. Дівчина стиха підви вала у долоні. Пан Андрій продовжував ревіти бугаєм, упавши на її стіл.

Було двояке відчуття: або підійти до нього, вибачити усі ті дурниці, які він наробив, перев’язати рани і сердешно вибачитись; або втекти, попередньо пописавши трішки на його лиці «СПУТНИКом».

Несподівано пан Андрій піднявся, глипнув на неї непошкодженим оком (Аліска доволі справедливо поду мала, що тепер, можливо, коли старого засудять за спробу зґвалтування, на зоні його кликатимуть Циклопом) і поліз рукою в кишеню. Витяг звідти звичайний креслярський циркуль.

- Ходи но сюди, сонечко, - прохрипів він. Очевидно, наступив больовий шок, і зараз усі відчуття у директора сильно притупились. Він виставив цю ненадійну зброю поперед себе і пішов в обхід столу. Аліска запищала знову і замість того, аби втекти з кабінету геть, також почала обхо дити стіл, зберігаючи дистанцію. Вона тихенько схлипувала.

- Не чіпайте мене, Вас тепер посадять…

Пан Андрій кинувся вперед, від чого дівчисько запищало знову. Але той біг зовсім не до неї, а до дверей. Підскочив до них і замкнув на ключ.

Аліска нарешті втямила, як наївно потрапила у пастку.

Пан Андрій витер великим пальцем слимачок крові, що збіг з ока під ніс. І кинувся на дівчину.

5.

Банзай

Банзай був у себе в кабінетику. Він ходив навколо крісла, що стояло посередині. У руці тримав велике горнятко, наповнене гарячим чаєм. Хворим треба пити багато рідини, а Банзай якраз і був хворий. І саме почав то відчувати.

Він ходив навколо крісла. У кріслі сиділа Дарця, тримала таке ж горнятко, по вінця наповнене міцним трунком.

Власне кажучи, чай у неї був лише згідно за назвою: напо ловину Банзай долив туди коньяку із кабінету Діми (у нього були ключі); ще капнув півложки валер’янки.

Руки Дарці помітно тремтіли. Раз по раз вона шморгала червоним носом, з якого постійно текло. Ще Дарця часто кліпала віями, струшуючи з них великі, немов чудернацькі блискучі плоди, сльози.