КУЛЬТ - Любко Дереш

- Яку теорійку? - спалахнули очі в Павука.

- Та так… були тоді діла дивнії. Шось типу як тепер. Я б на вашому місці туда не потикався, направду, чуваки.

Страшне місце. Мокро і смердить дивно.

- Ну а як туда залізти?

- Я ж уже казав вам, - спокійно і плавно вів Брєвнов. - У дівчачий гуртожиток йдете, на другому поверсі, там збоку такий коридорчик. В кінці коридорчика - сходи вниз, загороджені ґратами. Перелізете через них - буде всьо о’кей.

Хоча… сумніваюсь.

- У чому? Що переліземо?

- Що буде все о’кей. Не лізьте туда, я вас прошу, чуваки.

Паскудне місце, пра’? - звернувся він до дівчиська.

Руде диво кивнуло і міцніше пригорнулося до його плеча.

- Я вам кажу: їдьте додому і перечекайте то всьо. Хай затихне. Тут вже раз було подібне, тільки локальніше… Ви тоді того не відчували. Але тепер все виглядає на серйозну біду, розумієте, шо я маю на увазі? - Брєвнов уважно, проте все так само ж спокійно вивчав лиця хлопців навпроти.

Він гіпнотизував Дарцю: більш врівноваженішої особи зустрічати їй ще не доводилось, хоча часами видавалося, що в погляді Ґєника проскакують такі ж оранжеві іскорки божевілля, як і в неї. В очах Дарці він був однією з найзагадко віших і найдивніших особистостей коледжу. Він був важ ливою фігурою на Полях Всевишнього, але то вже зовсім інша історія.

Диво злякано вислухало засторогу Ґєника і запхало в рот вільний великий палець. Запала лиховісна тиша.

- Нє, старий, - нарешті заговорив Семпл. - Нам по справжньому треба. Ми підемо, і той, як його… К… кгм!

Семпльований мав сказати щось важливе, але Павук штурхнув його під бік ліктем.

Брєвнов, здавалось, усе зрозумів.

- То було ше за першого дєріка, його кликали Псіхом…

Але він вас, певно, не вчив.

Хлопці заперечливо похитали головою.

- Шо він, шо теперішній - два черевики пара. Так от: мій друг, той, якого потяг збив, казав, що тут шось в корені неправильно. Ясно вам? Тому я не хочу, шоб ви шастали по… ну, ви знаєте, де. Добром то ся не скінчить, - Ґєник виразно подивився на Семпла з Павуком, а потім на Дарцю.

Та зачудовано слухала їхні балачки, нескінченно близька до розуміння змісту; проте знала вона недостатньо, щоб ухо пити нитку.

Семпл кашлянув у кулак і спитав начебто просто так:

- До речі, Дарцю, ти прийшла шось запитати?..

Дарця не мала що відповісти. Дивний запах від цигарок по особливому діяв на неї - дуже знайоме відчуття. У будь якому випадку зараз вона тут - непроханий гість, виглядає, що й у тих чуваків проблеми.

- Та нє, - вповіла врешті вона пересохлим ротом. - Думала, може, де Банзай тут є. Але раз нема…

- Нє нє, його тут точно немає, - з розуміючим виглядом закивав головою Павук, кривлячи кутик рота у вишкірі.

Дарця попрощалась і вийшла.

Не знайшовши відради (Банзай пропадав невідомо де - цікаво, кому він читав зараз лекції?), Дарця пішла до себе в кімнату прилягти подрімати.

Вона заснула. Так для неї розпочалася сюрреалістична криза в Магічному театрі.

Вона блукала онейроїдними лабіринтами, гранично підходячи до межі божевілля, поки не зірвалася зранку, іще перед шостою, уся залита липучим потом, з повною недові рою до навколишньої дійсності. Суки спали (дякую, Боже, за скромні дари Твої); Дарця роздяглася догола й помилася в холодній воді з під крана. Теплої тут не було від 1943 го, а дівчачі душові, на відміну від хлопчачих, були закриті і перетворені на непрацюючі підвали. Ані холодна вода, ані водичковість холоду не змогли переконати у тому, що вона вже не спить. Потім переодяглась у все чистеньке, зварила собі чаю і вийшла на коридор. Там собі трохи поплакала і подумала, як було б добре зараз знову полежати з Банзаєм у теплому ліжку; просто полежати й нічим не перейматись, як тоді. Бо все, що оточувало її, що мало на неї вплив, - все вже до смерті втомило її: звуки і голоси, які чула тільки вона, суки з гуртожитку, сновидіння і батьки, до яких ще треба було зрідка навідуватись.

А потім вона пішла до Банзая, наговорила йому купу бздур, облаявши з ніг до голови. А потім повірила йому, що сон закінчився, а ще пізніше сказала, що зовсім не проти завершити почате однієї осінньої ночі.

Але вона продовжувала боятись. І Банзай, судячи з усього, теж. Вони мали йти у якийсь підвал. (Пам’ятаєш, і Корій щось згадував про підвали.) Коли вони сиділи у його кабінетику, де так приємно пахло Банзаєм (Дарця саме обіймала його за шию), сумно сумно вона призналася, що їй жахливо важко. І страшно. І чи не могли б вони не йти ні в які підвали, а ще посидіти так з півгодини і піти собі під завірюхою до Банзая додому… І вони б увімкнули музику, не надто голосно, щоб не налякати сніг, і «Creedence Clearwater Revival» дуже тихо співали б «I put a spell on you», і вона б так само тихо підспівувала, а потім вони б лежали на ліжку, у теплі, у затишку, без страху перед шумом і невідомим, і дивилися б, як падають на вікно сніжинки.

- Ми лишень спустимося, туди й назад, - намагався заспокоїти її Юрко. - Якщо хочеш, зачекай мене тут. Корій панує тільки над сновидіннями, а ми прокинулися. Поче каєш?

Дарця заперечливо буркнула і міцніше притислася.

Спати, тільки спати без сновидінь, перечекати, поки все не мине безслідно, а тоді прокинутися й радіти життю, нор мальному життю, де тебе всі люблять, і шанують, і поважають, і мають за авторитета. ВСІ, а не один виснажений і хворий на пневмонію Банзай. - Ідемо?

Дарця знову буркнула щось невиразне, але злазити з колін не хотіла.

Дикий, наче виття мандраґори, крик, що розлігся колед жем, змусив її здригнутися і втиснутися у тепло. (нікуди не йдемо, сидимо тут, хочу тебе, Банзаю, хочу спати в тиші й безпеці ну чомучомучому? Чому так все котиться?) Юрко дивно зблід. Він ледве зняв із себе Дарцю і зіп’явся на рівні ноги (вона спробувала вилізти йому на руки).

- Дарцю, злізь, там шось трапилось…

Дарця заперечливо замотала головою, все ще висячи в Банзая на руках, обвивши ногами Банзаєву талію, як лемур.

- То всьо Корій, не йди туда, чуєш? - пропхенькала вона. - То навіть не Корій, то хтось із учнів вар’ює, бо оголосили карантин. Не йди, ну будь ласочка…

Юрко зітхнув:

- Ми на три хвилинки спустимося в підвал. Ти постоїш при вході, я зиркну всередину, побачу, шо там нічого немає, беру тебе знову на руки і йдемо до мене.

- Нє, я хочу спа ати, - вже знову майже плакала Дарця, ніякими вмовляннями не вивільнюючи його шиї. Вона відчувала невмотивований тваринний жах, приторне передчуття катастрофи, що трапиться з хвилини на хвилину.

Нарешті розплела руки, що обвивали шию. Злізла на підлогу. Схопила Юрка за руку.

- Три хвилинки, ти пообіцяв.

- Три хвилинки. Не більше, - промовив Банзай у відповідь. - Чим скорше підемо, тим скорше повернемось.

Вони вийшли на коридор і поплентались на другий поверх, у дівчачий гуртожиток.

Дарця відчувала, що у неї гарячка. Судячи з усього, те саме було і в Юрка. Він виглядав, як покійник, з фіолетовими колами під очима, кольору подушечок у труні мафіозі, із мертвотною блідістю на лиці.

Банзай знайшов маленький коридорчик і сходи донизу, перегороджені ґратами.

- Всьо, ми не пройдем. Тепер вертаємось, - швидко потягла Дарця його назад.

Але замок на ґратах був збитий. - Ідеш зі мною, чи залишаєшся тут, почекаєш?

Дарця тупнула ногою від безсилля й закусила губу, аби знову не розревітися від безвиході. Переляк, як волохатий кігтистий страшок, вмощувався десь між її нутрощами, вовтузився, скручуючи з кишок зручне гніздечко, час від часу запускаючи свої кігтики та зуби голки у живу плоть:

«Гей, Дарцю, я вже тут! Зручно вмостився! Я готовий боятися, А ТИ?»

Пролунав іще один нестямний крик. Крик (чуєш дихання Женця з іржавою косою?) болю. Коли дізнаються про карантин, так не волають.

Дарця схопила його за руку і пішла у темряву підвалів.

2.

Семпльований і Малаялам

Семпльований і Малаялам, Сем(пл) і Павук, Бівіс і Батгед з претензіями на IQ вище 150, два вар’яти, два збоченці, що хворобливо цікавляться питаннями статі, два психотеро ристи спудейської спільноти, два психопати і невротики, два самогубці, що не відбулися, два планокури, два неонацисти, два розбещені підлітки з язиками брудними, наче дно помийного відра. Такою була думка про них.

Дійсність мало чим відрізнялась від стереотипу.

Зараз у них, подібно до багатьох, була криза. Вони вирі шили перебороти її, спустившись у підвал. Так, вони погово рили на цю тему з великим спецом у гуртожитку, Ґєником Брєвновим.

До кімнати прийшли він і те руде безіменне сотворіння, котре не полишало його ні на мить. Якось так уже вийшло, що поговорити про наболіле не вдалося. Натомість вони вдули по трубі на кожного - Брєвнов великодушно приго щав. Єдине, що вдалося їм запам’ятати, це те, що Ґєник дуже застерігав від ходіння в підвал. Хлопці сказали, що мають піти туди в одній пильній справі, а точніше - з цікавості.

Руде диво впливало на них вельми збуджуюче, від чого вони розгубили усі свої думки, окрім декількох не по темі.