Iстина поруч (на украинском языке) - Василий Бережной

Але й цього разу на нього чигала невдача. Лiтак сiпнувся вгору, та не змiг пiднятися й на метр, хоч Петро дав максимальнi оберти. Що за лихо?

Довелося знову глушити, вилазити з кабiни. Подивився - ну, так i є: не звiльнили шассi! З десяток цупких чорних "канатiв" мiцно обплутало каретки. Потратив ще з пiвгодини, поки "розв'язав" останню петлю. Працювати тут довелося лежачи - то на спинi, то боком. Нарештi вибрався i полегшено зiтхнув: здається, все. Але, даючи оберти турбiнi, все-таки не був упевнений, що чогось не прогледiв i аж не вiрив, що машина вiльно здiймається вгору.

Набравши висоту, Яворовим перейшов на реактивну тягу i з гуркотом i громом помчав у той бiк, де його ждала змучена земля Синiв Риби. "Ех, шкода, що вони не чують цiєї музики! - подумав, дослухаючись до реву дюзи. - Вона б на них справила враження!" Мав на увазi нападникiв, що плюндрують Країну Щитiв. Йому не хотiлось нищити їх, мав намiр тiльки нагнати страху, щоб порозбiгалися.

Внизу пропливали лiси - вони схожi на темнi хмари, i, здавалось, що пiд ними, десь там у глибинi, є стрiли шляхiв i кубики жител. Помiтивши рiчку, Петро полетiв уздовж неї i незабаром побачив море. Тепер йому легше буде орiєнтуватися Вiн уже летiв над землями Синiв Риби - пiд крилом чорнiли їхнi густi лiси, де вiн ходив.

Але що то клубочиться на обрiї? Невже дим?!

Повернув у той бiк i через кiлька хвилин ясно побачив - горить селище. Червонi язики полум'я охопили кiлька довжелезних рибоподiбних будiвель, чорний дим хмарою висне в повiтрi. Що за маячня? Вони ж не знали вогню! Не знали? Страшний здогад стиснув Петровi серце - вiн, вiн сам дав їм вогонь!.. От i скористалися, великi та мудрi, випалюють непокiрних...

Помiтив - чималий гурт Голомозих iз тонкими довгими смолоскипами оточує ще цiлу будiвлю. Стиснув штурвал, пiшов у круте пiке. Страшний рев, грiм виповнив увесь простiр, здавалося, сама планета реве од болю i лютi. Ех, натиснути б оце на гашетку! Та замiсть кулемета Петро вистрiлив на них снопами свiтла з прожекторiв.

Аж засмiявся, коли побачив, як вони попадали з переляку i, тiкаючи, натикались на смолоскипи i спалахували як свiчки,

- Ага, бандити! - закричав Петро, хоч i сам не чув власного голосу. Так вам i треба!

Прогуркотiв над самiсiнькими їхнiми головами i коли вийшов з пiке i оглянувся - внизу валялися трупи, деякi горiли. З уцiлiлих жител вискакували Сини Риби i бiгли до лiсу, певне, переслiдуючи рештки ворогiв.

Петро помилявся, коли думав, то внизу не чують його польоту Ще й як чули! Двигун лiтака був потужним джерелом ультразвуку, який сприймали i Голомозi i Довговолосi. Одних вiн радував, а iнших приголомшував.

Яворовим лiтав од селища до селища i скрiзь наганяв жаху на жорстоких нападникiв. Поодинокi Головатi, що керували знищенням Країни Щитiв, не витримували таких сильних звукових вихорiв i падали мертвi. Голомозi страшенно боялися прожекторiв.

Бiльше десятка мiстечок врятував Яворович, але багато згорiло дотла. Вiн нiколи б не подумав, що ця вiйна на знищення набере такого розмаху. I, головне - вогонь, вогонь... На лiсових стежках помiчав довгi низки Синiв Риби, що прямували в глиб країни. Вiн одразу впiзнавав їх по високому жорсткому волоссю та ще по трикутних щитах. "Молодцi, не вiддали себе у пащу смертi, - думав, здiймаючись угору. - Виховали силу волi всупереч задумовi своїх творцiв... То хiба ж вони роботи?" Здумав свого друга - Рожевого. Де-то вiн зараз? Може, серед оцих що пiшли в передгiр'я? А може, полiг у нерiвнiй боротьбi...

З якоюсь нестямою налiтав Яворович на Голомозих, сiючи погибель i жах... Його лiтак орлом ширяв у венерiйському небi, то здiймаючись аж до хмар, то шугаючи вниз. Це було шаленство могутньої сили, яка обвалювала гори звукiв i слiпила, наче блискавка.

Раптом звуки обiрвалися, стихли. Петро кинув погляд на прилади i обмер: скiнчилось пальне. Мотор заглух. Внизу - лiси, лiси... Втримуючи апарат вiд падiння, гарячково приглядався, чи немає хоч невеликої мiсцини, вiльної вiд дерев... I морського берега не видно - на воду було б найкраще...

Висота рiзко падала.

"Може, стрибнути з парашутом? Он де вiн лежить..." Цю думку Яворович одiгнав, i не тому, що парашута не було на ньому, - вiн би стрибнув, тримаючись за ремiнь, а тому, що не хотiв кидати напризволяще апарат...

200 метрiв... 150... 100...

Вiн робить великi кола, машина слухається, наче вiдчуває: iнакше загибель.

Злiва помiтив чималу плантацiю якихось низькорослих рослин. Вирiшив сiдати там.

Ще одне коло, ще... Апарат плавно iде на посадку.

"Турбiна... турбiна пiдйому, видно, розкрутилася, пiдтримує" - встиг подумати Яворович i враз вiдчув, як шасi ударилося об м'який грунт, лiтак пострибав iще з пiвсотню метрiв i зупинився.

Петро витер пiт з чола, полегшено зiтхнув.

"Порядок, порядок... - дзвенiло в головi. - Який порядок? Що машина цiла? Ну, й що з того? Пального нi грама, рацiя не працює... Ну, та чого там, треба подивитися, що за мiсцевiсть..."

Втомлено вилiз на крило, стрибнув на грунт. Озирнувся навколо - тиша, нiде анi шелесне. Плантацiю обступає густий лiс, а тут - карликовi, по колiна, деревця. Петро нахилився i одразу ж знайшов м'ясистого "опенька". Почистив i почав їсти. Пригадав, як вони з Рожевим смакували отакими плодами. Як гарно освiжають, задовольняють спрагу!.. А може, це та сама плантацiя? Цiлком iмовiрно. Тодi, значить, десь не дуже далеко Долина предкiв... Так-так, вiн же бачив i гори...

Вирвав ще одного "опенька". Вiдкушував потроху, обмiрковуючи становище.

ВОГНЯНЕ КIЛЬЦЕ

Дерева пiдступали аж на самiсiнький край урвища. Яворович, тримаючись рукою за стовбур, перехилився, щоб краще роздивитися, що дiється там, внизу.

Так, без сумнiву, це - Долина предкiв. Он лiворуч, де прямовисний бiк скелi вигинається дугою, видно отвори печер. Бiля них метушаться Сини Риби, очевидно, виносячи бойовi обладунки мумiй. Уся велика долина вкрита трупами, звiдси, правда, важко розiбрати, кого бiльше полягло - Довговолосих чи Голомозих, але очевидно: нападники з палаючими смолоскипами в руках перемагають. Вони оточили долину пiвкiльцем, притиснувши загони Синiв Риби до скель. Вал вогню, хоч i повiльно, але насувається, насувається...

"Цiкаво, чи тут Рожевий? - придивлявся Петро. - Мабуть, тут, бо якщо вже Сини Риби прийшли до своїх предкiв, то значить це останнiй вiдчайдушний бiй, тут вирiшується доля народу i всiєї Країни Щитiв. А хiба ж вiн може бути в iншому мiсцi?" Але як не дивився Петро, вiдшукати його не мiг. Коли б оце був бiнокль...

Кортiло швидше допомогти Синам Риби, але там зробилася така мiшанина, каша, що вiн боявся разом з ворогами знищити i своїх. "От уже й своїми стали... - подумав. - А чому, хiба менi, людинi, не однаково?.. Виходить, що нi. Я за справедливiсть, а справедливiсть на боцi Довговолосих".

(Останнiм часом Яворович звик розмовляти сам iз собою i не лише в думцi, а й уголос. Критикував себе за це - i даремно, бо як же iнакше боротися з самотнiстю?)