Iстина поруч (на украинском языке) - Василий Бережной

"Де ж їхнiй... ну, штаб чи що, вiрнiше - мозковий центр? Десь же є... Мабуть, десь збоку i на пiдвищеннi, щоб можна було охопити своїм впливом усю арену..."

Почав оглядати "другий план", обмацуючи поглядом кожен кущ, кожен камiнь. Густа жовта мла дуже заважає, але коли придивитись... Так i є, на одному з пласких каменiв, приблизно навпроти середини долини, помiтив величезну голову з кривавим кружальцем - бач, чого деякi постатi Довговолосих корчаться в пилюцi: їх убиває промiння! Отже, не тiльки бiохвилi, а й променi... Зажди ж, кате...

Вiд того мiсця на високiй скелi, де лежав нiким не помiчений Яворович, i до того каменя внизу, де сидiв Головатий, блискавично напнулась червона струна. За Головатим щось пихнуло, розжарений дротик пересунувся нижче, черкнув по тому каменю, на якому вмостився окатий, черкнув буквально на якусь мить, там слiпуче зблиснуло, бухнуло, заклубочилось. I не то що вiд Головатого, а навiть i од каменя не лишилося й слiду.

Петро вимкнув мазера.

В долинi зчинилося страшне. Топчучи смолоскипи, Голомозi кинулися врозтiч. Переднi напирали на заднiх, збивали з нiг. Сотнi їх падали, враженi стрiлами Синiв Риби; уся маса нападникiв одхлинула з Долини, а за ними по п'ятах бiгли Довговолосi.

I все це, як у нiмому кiно. До Петра не долинало жодного звуку.

"Ну, все, - подумав пiдводячись, - бiй виграно, ворог у панiцi тiкає".

Але це ще було далеко не все. Раптом втiкачi зупинилися, схитнулися, як од сильного вiтру, i кинулись назад, у Долину. Знову спалахнули затоптанi смолоскипи i наїжачились списи.

"Ти диви... - здивувався Петро. - Ех, чорт!.."

Лише тепер здумав, що мiг не винищити всiх... Адже тiкали таким густим натовпом!

- Вояка називається... Ану ж, де той режисер, що змусив акторiв вернутися на сцену?

Крiзь жовту задимлену млу важко було роздивитися, але незабаром Петро все ж таки помiтив якусь вiдокремлену групку, а придивившись пильнiше, переконався, що там, серед Голомозих, видiляється величезна голова, мабуть, ще бiльша, нiж у того, на каменi. Кривавого ока не видно, певне, катюга повернутий до поля бою обличчям.

Яворович прилiг, добре прицiлився i, затримавши вiддих, натиснув на гудзичка. Страшна енергiя, що її понiс червоний промiнчик, зiткнулася з перешкодою, i те мiсце так i пихнуло.

Тепер Голомозi знову кинулись навтьоки.

Встав, зiгнувся, щоб обтрусити колiна, та так i застиг. Навколо горить лiс! Полум'я йде суцiльним фронтом, дугою, кiнцi якої упираються в скелю. Дерева горять так, наче наповненi нафтою, бризкають на всi боки вогнем, i тому палає навiть грунт. Вогняна стiна повiльно, але неухильно рухається до урвища. Яворович уже вiдчуває подих жару на обличчi.

В першу мить вiн просто розгубився. Це була для нього така несподiванка, що вiн не знав, що й подумати. Вiн звик до власної безпеки i, якщо й вживав деяких заходiв, то лише iнстинктивно. Тим бiльше, що найбiльший його ворог уже не iснує.

"Хоча б лiтака не спалили... - подумав i тут же заперечив: - Що там лiтак, ти ось викрутись сам!"

Одiйшов на край скелi. З-пiд нiг посипалось, далi - жодного сантиметра. Кинув погляд униз - вiрна загибель. Побiгти через вогонь? Смерть у тяжких муках.

"Невже все?" Зцiпив зуби, стиснув кулаки. Вiдчув у руцi гофрований цилiндр свого лiхтаря. I це вiдчуття наче пiдштовхнуло його.

- Нi, не все, ми ще поборемось! - скрикнув Петро i, виставивши вперед мазера, кинувся навстрiч вогню. Пiдбiг якомога ближче i почав шмагати полум'я червоним батогом. Секунда-друга, i вогонь наче вiтром здуло! Iшов уперед, прокладаючи собi широкий коридор у вируючому полум'ї, i, тiльки вибравшись на згарище, помiтив, що одяг на ньому затлiвся. Та це були дрiбницi. Хотiлось пити, але навколо все вигорiло, не було жодного стебельця.

Озирнувся - свiчками догоряли дерева понад самим урвищем - там, звiдки вiн обстрiлював Головатих. Значить, помiтили, виробили план... Отже, пожежа ця не випадкова...

I, наче на пiдтвердження цiєї думки, в густiй жовтiй iмлi, метрiв за п'ятдесят вiд Петра, сковзнула якась постать. Стежать?

Петро швидко пiшов у той бiк i знову помiтив постать. Вона поспiшала вниз, явно обходячи Долину предкiв. I, головне, важко було визначити Голомозий це чи Довговолосий. Мазер, безперечно, дiстав би його, та Яворович боявся помилитися...

Навперерiз загадковiй постатi кинулось кiлька iнших, зчинилася метушня. Петро зупинився, очiкуючи, чим воно закiнчиться. I який же вiн був радий, коли вся група пiдiйшла до нього i вiн упiзнав Рожевого!

- Петре! - гукнув той. - Ось ми пiймали злочинця...

- Пити, дай менi пити, - сказав Яворович, облизуючи пошерхлi губи. Злочинець його не цiкавив.

- Зараз, принесуть, - пообiцяв Рожевий, i один з його воїнiв швидко побiг через згарище.

Рожевий тим часом говорив:

- Отже, правду сказали нашi мудрецi: ти - Могутнiй Гiсть i Добрий Захисник. Без твоєї допомоги Країна Щитiв загинула б. На знак нашої вдячностi ми поставимо твою мумiю на найпочеснiшому мiсцi в Долинi предкiв.

Яворович подивився на нього пильним оком:

- Я хочу ще довго жити.

- Живи, тiльки нiколи не залишай нашої країни.

Принесли дуже смачних плодiв, з яких так i пирскав сiк. Петро жадiбно їв, поглядаючи на чубатих воїнiв. Нарештi, глянув i на бранця. Зелена шкiра, застиглий вираз обличчя, довгi руки. Десь вiн його бачив...

- Вiн принiс вогонь! - вказав на нього Рожевий, i Петро пригадав храм сонцепоклонникiв. - Ми поставимо цього слугу Головатих перед очi наших мудрецiв. Щоб вiн усвiдомив свою ницiсть i презирство Синiв Риби.

Яворович подумав: "От тобi й роботи! Чим вони гiршi вiд своїх творцiв?"

- Ось! - Рожевий вихопив iз складок одягу Зеленого сiрникову коробочку i подав Яворовичу. В нiй лишився один сiрник.

Той стояв, звiсивши довгi руки, з таким самим дерев'яним лицем, як i тодi, у храмi. Яворовичу не хотiлось на нього дивитись. Втомлено промовив до Рожевого:

- От що, проведи мене, друже, до лiтака.

Воїни потягли Зеленого в Долину предкiв, а Рожевий i Яворович пiшли до тiєї плантацiї, де стояв ракетоплан.

"А що ж, може, воно так i буде... - подумав Петро про свою власну мумiю, - адже пального нi грама..."

ЗАГИБЕЛЬ БОГIВ I ДАРУНОК НЕБА

Щось наче найшло на Яворовича - уперше за весь час експедицiї його пройняв препоганий настрiй. На душi зробилося важко, наче груди наповнились свинцем i нiяк дихати. Моментами жалiв себе i одразу ж висмiював i за цi жалощi, i за нерозумнi вчинки. Добре знав: того, що скоїлось, уже не вiдвернути, - i сама думка про це здавалась жалюгiдною, губи його кривила презирлива посмiшка. "Хлюпик! Можеш себе картати, можеш втiшати - ну, й що? Сидиш на якорi з порожнiми баками... борець за справедливiсть. А хiба справедливо забути про головне - про свої обов'язки перед тими, хто тебе послав?"

Намагався заглушити в собi думки, але вони зовсiм не пiдкорялися його волi, виринали невiдомо звiдки i як, сперечалися, крутилися, вертiлися, зникали, натомiсть з'являлися новi й новi. Хотiв визначити форму думки, простежити, як саме вона з'являється, - але цей процес невловимий для свiдомостi.