Перекручена реальність - Ірина Солодченко

Та пам’ятаю я цю гирю, вона в сараї ще довго валялася в кутку, – засміявся Назар.

– На другий день прочумався я, а тут Степанова жінка: «Де гроші за кабана?» – «У Степана». – «А де Степан?» – «А Степан хіба був? По-моєму Степана ж не було!!!» – « Як же не було?». Почали шукати Степана. Аж той приходе на четвертий день. Я питаю: «Де рештки туші?». А він: «Я їх загубив». – «Як же ти їх загубив, дурачок? Я ж тебе лишив у тупіку четвірки». – А він: «А я попав аж у тупік восьмьорки. І тушу там потіряв..». І каже: «Мені засунули кирпичину у мішок, а м'ясо вкрали..».

Ольга сміялася витираючи сльози, а Назар не вгамовувався.

– Та розкажи краще як ви теля різали.

Старий сьорбнув ще винця, очі в нього посоловіли і Ольга тепер вже ясно побачила, що Назар – копія батька. Такі самі очі, трохи з монгольським розрізом, прямий ніс, який розширювався від посмішки… Григорій Степанович взяв паузу, підпер щоку рукою і знову розпочав.

– Ні, спочатку про молоко. У сорок сьомому году мати моя каже: «Знаєш синок, візьми чотири битона молока і поїдь в город і продай його». Я кажу: «Та чого ж я не продам? Канєшно, я продам». Шо ж я? Хлопець здоровий був, хоч куди, уся рубаха – в петухах. Сідаю на пароход… Я ж – старший лейтенант, офіцер… Мати мені дає чотири бітона на плечі: два – сюди, два – сюди і півлітрова кружка-мєрка ззаду. Обязателно. Тільки вийшов з парохода, коли ж мене ці гади як обробили: «Дядя, дядя… Почем молоко? Парное, холодное, кипячёное или какое?». Я кажу: «Ні, тут не буде. Продажа тут заборонена, крім Озьорки. Я на Озерці продаю, а тут номер не пройде! Афьори тут не буде. Боже збав, тут на пристані я продавати не буду, – кажу, – та ще й парне молоко. Я знаю Озьорку». І ледве добіг до Озьорки… Тьху! Наступив одною на один ремінь одною ногою, на другий ремінь другою ногою. А тут же в мене мєрка, бо мати мені дала півлітрову кружку…

– А скільки вам років тоді було?

– Двадцять чотири. Тут підходить один ханига і каже: «Батя, давай розкривай битон».

– Батя? – здивувалася Ольга.

– Батя… – засміявся старий. – Бо я вже тоді сивим був… Я – будь ласка… Коли повертаюся…. А одного битона вже немає…Одрізали!… Я: «Ах ви ж черті….Як вам не стидно?». Коли дивлюся, а вже і другого битона немає… Ну, думаю, що ж робити? Коли підходить чоловік якийсь і каже: «Батя, сідай на шлакоблок і торгуй. Я виймаю кружку і наливаю: одному, другому, наче все гарно так йде… Потім дивлюсь, вже і третій битон вкрали! …Ах ви ж, гади…Мерзотники!…Так я тільки один битон продав і до матері в село поїхав…

– Батя, та розкажи краще як теля різали…

– Добре…Розкажу… Жили ми тоді разом з братом Степаном, царство йому небесне… Та Назар пам’ятає…В балці вистроїли два будиночки поруч… Назар малим цією балкою бігав… І от колись мати й каже Степану: «Візьми бичка, викормиш його, заріжете та продасте». Ну, цей бичок ріс у балці в нас один рік і другий… І виріс цей бичок у бика! Підходить час, що цього бичка треба різати…От Степан і каже мені: «Ти знаєш, пора цього бичка різати… Поможи мені зарізати бичка». Та який вже там бичок? Це вже бик…Я кажу: «Я можу тобі допомогти, тільки різати не буду…. Я буду бити молотом…. У роги». А він каже: «Ти бий у роги, а я буду стояти і різати горлянку». Я кажу: «Будь ласка!».

Тут старий зупинився, підморгнув і по складам вимовив:

– А сам я ніколи в житті ку-ри-ці не за-рі-зав!…

Потім сьорбнув зі стакану і продовжив.

– Я кажу: «Ріж, Господи ж ти мій…Та я якщо попаду йому у роги, то це – добре, а якщо він упаде, то це – ще краще, а якщо не впаде… А раптом бичок буде за нами гнатися, як я не попаду?». Та воно і сталося… Прив’язали ми того бичка до шовковиці. Я кажу: «Степан, ти ж крути роги… І добре крути роги…Що б я ж попав між роги! Він прикрутив… А я йому тоді кажу: «Стьопка, ти знаєш шо? Давай я вдарю…Може, я і не попаду… Може я промах дам». Він каже: «А ну вдар!». Я виходжу і як вдарив! Та не по рогам, а з остраху… по шовковиці! А бик – лежить. Степан кричить: «Давай ножа!». Який же ніж, коли бик лежить… Я ж по рогам не вдарив! Я кажу: «Ні! Тепер – другий замах». І як розмахнувся, заплющив очі і як дав по рогам…Бик – впав. Степан – за ножа і пиляє-пиляє, пиляє-пиляє… Та тільки шкуру перепиляв…. Коли бик як схватиться… перегриз мотузку – і на балку. Я Степану кричу: «Хватай його за хвіст! Я його ще не добив! Надо його ще раз молотом вдарити!». А бичок Степана крутить-крутить…. Я кричу: «Стьопа! Що ж ти?». А Степан ввесь у крові… А він на мене: «Що ж ти, ідіот? Ти ж знов не по рогам вдарив! Ти ж його не добив!». Я йому: «Стьопа! Давай удвох!». І тут бик як почав балкою бігати… Він за хвіст – я за роги, він за роги – я за ноги. І не туди – і не сюди. Я кажу: «Стьопка, а де ж твій ніж?». А він каже: «Ніж там лишився». Я кажу: «Стьопа, що ж ми будемо робити? З нас же люди сміються…Надо ж його прирізати…. Коли бик трохи голову як повернув до Степана і рогами трохи буцнув його. Степан – тікать: «Гриша, спаси!». А я кажу: «Та ти ж, ідіот…Де твій ніж?». А той: «Ніж я загубив». А я йому: «А що тепер робити?». І тут я бичка якось ухопив за роги, а тут – Стьопка з ножем. Та вже ніж не знадобився, бо я з переляку того бичка … задушив….А бичок бідний захропів і віддав Богу душу. А Стьопка питає: «А хто то хропе: ти чи бичок?». А я кажу: «Та вже бичок… Ти його не бійся, він тобі нічого вже не зробить…».

Потім Григорій Степанович ще сьорбнув і сказав: «Зараз я вам заспіваю старовинну козацьку пісню… Я останній, хто її пам’ятає і вона помре разом зі мною». І чудовим баритоном заспівав:

Щось сьогодні я дуже сумую,Про козацькую долю згадав.І про славу свою всенародну,Що колись я, як вітер, гуляв.

Боронив я свою Україну,Боронив я від лютих татар,І вся слава про мене гриміла,І боявся мене яничар.

А тепер все пройшло, все минуло.Чорна хмара кругом облягла.І на горе синам УкраїниЗлая доля у гості прийшла.

Плачуть, плачуть сини України,Плачуть вільні степи й козаки.Плачуть діти – рожевії квіти,Що Украйна в неволі, в ярмі.

Пісня була дійсно чудова і прониклива… І проймала до самого серця…

Вже в дверях Назар запитав: чи не було їй нудно? А вона погладила його по щоці і переконала, що дійсно батько в нього – дуже славний, і він, Назар, буде таким самим в його вісімдесят…

– Я не дотягну, – посміхнувся той. – До речі, я пішов з роботи… Тепер – на вільних хлібах…

– А за що збираєшся жити?

– Картини продавати…

– Аліменти платиш?

– Коли є заробіток…

– Не розумію я вас, художників…

– Та не художник я, а маляр…

– Чому маляр?

– Тому що маляр…

А на ранок в понеділок її чекала новина. Начальника РВВС відсторонили від посади. Це саме того, який нарікав їй за виправдувальний вирок. І відсторонили через те, що під його носом, поруч із будинком РВВС, накрили дві квартири, де виробляли наркотики.

Пізно ввечері, коли вона вдома набирала гарячу ванну, щоб змити з себе негативну енергію своїх підсудних – несподіваний телефонний дзвінок… Анатолій… Який ще Анатолій? Ледве згадала…Той самий Анатолій, товариш Швайка… Він випадково опинився в місті, хотів би зустрітися і запрошує до ресторану повечеряти…Ольга рішуче відмовилася, посилаючись на втому. Навіщо він їй потрібен? Та чоловік виявився наполегливим…. Зателефонував назавтра вранці, сказав, що його потяг пізно ввечері, і о 19.00 він чекатиме на неї біля кафе у торговому центрі. Тут Ольга вже замислилася. Не піти – якось незручно… Її чемно запрошували, і Анатолій нічим не був їй несимпатичний. Але що йому від неї потрібно? Ігор давно не телефонував, зараз їх нічого не зв’язує… Останнього разу вона його бачила у супермаркеті з дружиною. Маленька незугарна чорнява жіночка впевнено йшла попереду, обирала товар і недбало кидала у корзину на колесах, яку її чоловік штовхав як приречений. Ольга затаїлася за консервами і він її, на щастя, не побачив. Назар? Вільний птах: сьогодні є, а завтра тільки закуриться за ним… То чому не піти!

Вони зустрілися в єдиному в місті торговому центрі, який їй подобався. Зовнішнє цей торговий заклад був стилізований під ХІХ століття, а на стінах висіли малюнки сучасних авторів. Анатолій був вдягнений як менеджер середньої ланки: нові-новісіньки куртка та випрасувані штани зі стрілкою.

– Вам, мабуть, дивно… – почав чоловік після привітання.

– Я вже нічому не дивуюсь…

Він розсміявся і відсунувши стільця всадовив Ольгу за стіл…

– Ви знаєте… Дуже дякую, що згодились зі мною зустрітися, бо я тут нікого не знаю, а блукати містом на самоті набридло. До того ж, в мене лишився ваш телефон і … я вас часто згадував.

Підійшов офіціант і поклав на стіл карти. Оля заказала каву і морозиво.

– Може щось вип’єте?