Катерина - Гнатко Дарина

— Батько обіцяв, що дозволить мені взяти його до двору.

Катерина погладила вовченя.

— Але ж із нього виросте вовк, Михасику.

Брат відповів їй щасливою усмішкою:

— Та й що. Буде в мене вовк.

— А що то за дядьки? — запитала раптом Настуня, тицьнувши брудним маленьким пальчиком кудись за спину Катерини. Та стрімко обернулася й відчула, як страх липкою тварюкою наповзає їй на серце. Полем, швидко рухаючись, до них наближались чужі, незнайомі чоловіки. Неохайно вдягнені в старі козацькі свитки, вони з першого ж погляду не сподобались Катерині, але страх у неї був найперше за дітей. Штовхнувши Михасика з вовченям у напрямку до села, вона крикнула:

— Біжіть, діти! Тікайте!

Михасик витріщив темні, материнські очі.

— А ти ж, Катруню?

Катерина примусила себе всміхнутися.

— Зі мною все буде гаразд, бо ти ж покличеш на допомогу.

Михасик хитнув головою.

— Уже біжу!

Катерина перехрестила худенькі спини.

— Біжи, біжи, рідненький! І нехай Господь захистить тебе…

Єдине, про що думала вона в цей час, то були діти. Не за себе вона дбала, а дарма, бо не дітлахи потрібні були тим волоцюгам, які підбирались до неї, а вона сама. Та Катерина чомусь не боялась, даремно не боялась. Проте в останню хвилину все ж обернулась, щоб утекти, гайнути через галявину, а там уже близько до панського дворища. Та страху не було, бо стільки поле це переходила вона ще змалечку, і хворостини на зиму по ньому тягала, і по ягоди ходила, і ніколи не було такого, щоб трапився якийсь там лиходій. А після вбивства Миколи, навколо Борисів і справді стало страшно. І чи не вони, оці волоцюги, що бігли зараз за нею, важко дихаючи та наздоганяючи, чи не вони загородили ножа в гаряче серце Миколи, обірвавши його молоде життя? Згадавши про це, Катерина нарешті відчула справжній, липкий страх, страх до відчуття нудоти, який змусив її бігти ще швидше й підняти незручні широкі спідниці сукні. І через них вона таки потрапила до пазурів нападників. Заплуталась на пагорбі й упала, забивши ногу, а на неї відразу ж навалилося важке чуже тіло.

— Упіймалась, пташко.

Катерина почала пручатись із усієї сили.

— Відпустіть мене! Що вам потрібно?!

Волоцюга, який притис її до землі, голосно зареготів, нудотно обдаючи смородом із гнилого рота.

— Саме ви нам і потрібні, пані!

— Господи, навіщо ж?

— А то вже не ваше мелеться.

— Відпустіть! Зараз сюди прибіжить мій чоловік!

Харцизи знов загиготіли.

— Не встигне, пані!

Вони накинулись на неї вже втрьох, і хоч як Катерина пручалась, і хоч як яро боролась, кусаючи нападників, але що могла вона, слабка жінка, супроти дужих чоловіків? За п’ять хвилин вона була вже сповита міцною мотузкою, рота їй зав’язали смердючою брудною хусткою, а на додачу ще й лантуха накинули на голову. І кудись понесли, грубо лаючись поміж собою, що треба, мовляв, поспішати, допоки малі бісенята не притягнули сюди того пана та його челядь. Потім Катерину підкинули вгору, і вона зрозуміла, що то її на коняку закидають, щоб кудись везти. Але ж, усі святі угодники, навіщо ж вона комусь здалася, що з неї брати?

Хтось скочив на коня позаду неї.

— Тепер пан сотник буде вже мною вдоволений, ось поглянеш, Петре, — пролунав зовсім поряд хвалькуватий молодий голос, примусивши Катерину захолонути від жаху.

Пан сотник!

Пан сотник Яковенко!

То он хто підіслав оцих волоцюг, щоб вони викрали її майже з-під дому Криштофа, і ці волоцюги не випадкові злодії, вони чатували на неї, стерегли її, аби таки вхопити, й ось ухопили, щоб воскресити той жах її життя, який звався сотником Яковенком. Господи, захисти й помилуй! Що ж зробить із нею ця людина, яка побила її біля річки? На саму лише згадку про те в неї стигла кров, а все тіло наливалось важкістю. Тепер вона знала, куди її везуть, але знання те було таким жахливим, що краще б і не знати, бо ж невідомо, чи повернеться вона коли ще до рідного села та що надумав зробити з нею той сотник.

— Криштофе, любий, урятуй мене, — шепотіла вона тихо в смердючий залатаний лантух, уже мало не задихаючись від смороду затхлої риби, що йшов від лантуха, і тихі сльози страху котились по її личку.

6

Коні раптом стишили хід, і Катерина, яка задрімала важкою марою, а не сном, відразу ж прокинулась і трохи не закричала, побачивши перед собою напівтемряву, крізь яку пробивалося слабке світло. Та потім згадались їй незнайомі волоцюги, її втеча та слова одного з них, що пролунали для неї як вирок. Слова, у яких згадувався сотник Яковенко. Проклятий той сотник, який ніяк не бажав дати їй спокій, який паскудив її життя своїми брудними пазурами.

Викрадачі її разом зареготіли, і коні зупинились.

— Ну, Тарасе, ти молодець! — забубонів зовсім поряд хрипкий, простуджений голос. — Тепер пан сотник ще більше тебе поважатиме, будеш йому вірний, то більший шмат матимеш. Та й справді, хлопець ти відданий, досить уже тому Точію робити із себе заступника.

Молодший голос схвально відгукнувся:

— Таж, певно, Петре, що досить. Давай, допоможи мені зняти цю пані та віднести до хати, нехай тепер мати з нею возиться.

Тіла Катерини торкнулись чужі руки.

— А пан сотник скоро повернеться?

— Та хто ж його знає, — відгукнувся молодший, відсапуючи. — Як на мене, Петре, не стане, кажу, він довго затримуватись, а поспішатиме повернутись до цієї вродливої пані. Та й чи ти б не поспішав до такої кралечки?

Хрипкоголосий реготнув.

— Знамо, що поспішав би, та ще і як. А то правда, що вона дружина самого польського графа, а була кріпачкою?

— По селу кажуть, що правда.

— Поталанило ж дівці.

— Еге ж, — пропихтів молодший, і Катерину нарешті поставили на ноги, але вона погойднулась, відчувши під собою тверду землю, а не дрижання конячого крупа. Ноги затекли й не тримали, і вона упала б, якби її не підхопили міцні чоловічі руки.

— Тримайся, пані. Надто ти щось слабка.

Катерина обурено захитала головою, вимагаючи, щоб її розв’язали. Та волоцюги не поспішали цього робити, чути було, як п’ють вони щось, як цюрчить вода десь поряд. І нарешті, коли Катерина вже зібралась кричати доти, доки не випустять її з цього смердючого лантуха, чиясь рука здерла його з неї, і вона побачила перед собою двох неохайно одягнених козаків. Один високий, ще досить молодий, приблизно одного з нею віку, із темним чубом і гарними, хоч і порожніми якимись, чорними, мов терен, очима, а другий був середнього зросту, набагато старший, із пишними вусами та хитруватими сірими очима. Вони обойко смоктали щось із пляшки й визирались на неї, мов на святу ікону, а старший ще й зітхнув.

— Поталанило ж панові сотнику.

Катерина тільки свіркнула очима на відповідь, бо рота вони їй так і не розв’язали, і вона хиталася, не маючи сили більше витримувати того мерзотного смаку, що наповнював рота від хустки.

Молодший смачно облизав тонкогубого рота й гигикнув.

— Так, поталанило. А от чи поталанить пані, коли про неї дізнається моя мати, то ще невідомо.

Старший спохмурнів і промовчав, а Катерина, яка геть нічого не зрозуміла з цієї розмови, поглянула на них із благанням в очах. Та скільки ж це вони будуть точити ляси, мов дві куми, а вона за той час геть задихнеться, невже вони цього не розуміють?

Утім, вони, хоч не одразу, добрали розуму, таки розв’язали геть ту хустку, розв’язали й руки, і Катерина знесилено впала на кривенький стільчик, що стояв поруч. Упала й заплакала.

— Чому плачете, пані? — запитав її молодший, якого, певне, звали Тарас, і Катерина зле зиркнула у відповідь.

— Від радощів, що опинилась у вас.

— То ви раді? А чому ж тоді пручались?

Поки Катерина, блимаючи та міркуючи, чи сміється він із неї, дивилась на Тараса, старший Петро голосно зареготів.

— Дурень ти, Тарасе, не дарма тебе мати так кличе. Добре, пішов я, розпряжу коней, а ти чатуй, це твоя пані.