Катерина - Гнатко Дарина

Катерина вражено застигла на місці.

— Господи, тітко, що ж я зробила вам такого, що ви мене хотіли вбити? Я ж бо зроду вас у житті не знала, лиха вам не заподіяла…

Одарка відчинила двері надвір.

— А неправда твоя, пані, бо лихо ти мені таки вчинила, і немале, бо чи знаєш ти, як довго, вірно та віддано кохаю я Макара, як живу я тільки ним одним, усе ладна заради нього зробити.

— Але ж моя в тім яка провина?

— Твоя провина? Так любить же він тебе, молоду та вродливу, побачила я ввечері, як любить він тебе. Ти, щасливиця, маєш те, чого я роками жадаю й не маю, що для мене найбільше щастя на землі.

Катерина похитала головою.

— А для мене його любов є найбільшим на землі нещастям, повірте мені, тітко. Не я шукала побратись із сотником, а він сам засватав мене, проти волі своєї я за нього йшла, жодної хвилини мого життя не було в мене бажання ставати його дружиною. Я іншого кохала і його дружиною зробилась, та не може сотник покинути думки про мене, а я б усе віддала, аби забув він про мене.

Одарка вела її скрізь поснулий хутір і мовчала, і Катерина не знала, чи повірила їй ця дивна жінка, яка так закохана в цього негідного сотника, що й гріх ладна взяти на душу, позбавити людину життя, аби тільки він належав їй. Страшна вона людина, і ця допомога її для Катерини є справжнім дивом. За останнім на хуторі двором вона підвела Катерину до високого чорного коня й запитала:

— Умієш верхи їздити?

Катерина не вміла, але правди говорити побоялась.

— Умію.

— То рушай! І затям, пані, що як повернешся ти знову до Макара, то не втримаюсь я вже, обірву життя твоє молоде й не пошкодую.

— Я не вернусь сама, хіба за косу приволочать, — глухим голосом відгукнулась Катерина й боязко полізла на коня. Страшно це робити, ось-ось і впасти можна, та краще вже, ніж залишатись у пазурах цього ненависного сотника. — Спасибі вам, тітко!

— Не дякуй, бо для себе я добро роблю, — озвалась Одарка й із силою вдарила коняку. Той заржав і помчав у чисте поле, що без країв відкривалось за хутором.

І помчав кінь Катерину скрізь глуху темну ніч, а куди ж то він мчав, вона не знала, та й то не головне для неї, головне — ця тварина Божа мчала її на волю, а стукіт копит із кожним ударом віддаляв її все більше від того клятого хутора та його ненависного для неї господаря. Вітер свистів у неї у вухах, від швидкості перехоплювало дух, проте вона була такою щасливою зараз, у цю хвилину, що ані вітру того стрічного пронизливого не помічала, ані страху свого перед конем цим великим, який мчав невідомо куди, не відчувала. Нехай мчить, куди завгодно мчить, аби подалі від хутора сотникового, якось уже потім знайде вона свої рідні Бориси, то вже буде потім, а зараз головне — воля, яка так солодко пахне польовими квітами, яка виграє перед нею усмішкою золотавого молодика на небі, яка такою є жаданою.

Одарка тихо сиділа у світлиці, різала капусту на капусняк і вряди-годи поглядала одним оком на сотника, який і досі спав на хутряному ліжку солодким та міцним сном праведника. На лиці в Одарки промайнула коротка зла усмішка. Ким-ким, а праведником цей чоловік не був ніколи, хіба при народженні своєму, коли ще не встиг зробити гріха. Жінка з острахом і водночас із байдужістю чекала того часу, коли він прокинеться й довідається, що панянки його ясноокої вже немає поряд, немає вже й у Вербках, а десь далеко мчить вона на Тарасовому коні до свого пана, і що це вона, Одарка, вивела її з хати, дала коня й відпустила геть. А відпустила тому, що інакше не могла, несила їй було витримувати поряд із Макаром присутність цієї пані, не могла вона дивитися на те, як поїдав він очима красу її молоду, а саму Одарку й не помічав, неначе зовсім її не існувало для нього.

Засипавши в чавун пшона, Одарка знов зиркнула на Макара. Учора ввечері засліплена жагучим полум’ям ревнощів, вона жадала смерті зеленоокої суперниці, вона аж трусилася вся, аби обірвати життя те молоде, аби зникла та назавжди з очей Макарових, нехай би й постраждав він трішки, але минув би час, забув би він паню ту яснооку, а вона, Одарка, залишилась би поряд, утішила його. Вона й ножа вже заготовила гострого, та не змогла. Чомусь не змогла, і не в жалю до молодої чужої дитини тут була річ, а в чомусь іншому. Довго стояла вона над заснулою пані, затиснувши в побілілих пальцях ножа, а вдарити не змогла. Прийшла до ліжка, заповзявшись зробити це, а не змогла. Рука сама не підіймалась обірвати це молоде життя, чи, може, і гріха злякалась, хтозна, тільки вийшла з хати, вивела зі стійла коняку сина, а вже тоді попленталась будити паню, щоб забиралась щонайшвидше з Вербків, подалі від Макара, подалі від її ревнивої руки, що іншого разу могла й не втриматись, а обірвати молоде життя. А саму пекла думка, що як пані не погодиться, закортить зостатись їй поряд із сотником… Та ні, пані й справді, схоже, ненавиділа його, бо з радістю помчала з Вербків.

Одарка почала вже готувати піджарку, коли до світлиці увірвавсь розлючений, із сіном в немитому чорнявому чубі, заспаний син Тарас. Одарка огидливо покривилась, укотре дивуючись, у кого ж пішов її єдиний син таким затятим нечепурою, бо вони з Микитою ніколи себе так не занедбували, і вошей у неї зроду не було.

— Мати, — засичав він тихо, покосившись чорним оком на сотника, який навіть і не думав прокидатись. — Де мій кінь?

Одарка спокійно кришила цибулю.

— А немає вже твого коня.

— Як — немає?

— А ось так — немає.

— І де ж він?

Одарка знизала пишними плечима.

— А хіба ж я знаю? Десь у полі, певне.

— У полі? — перепитав Тарас, і очі його чорні оббігли швидко світлицю, у якій нікого, окрім сотника та матері, не було, й Одарка постерегла з лиця його, що Тарас усе зрозумів. — А де ж пані? Теж у полі?

Одарка всміхнулась самими вустами.

— Та, певне, що в полі.

— Геть здуріла?! — заволав Тарас, і не стямилась Одарка, як він опинився поряд, боляче вхопив сильними пальцями за руку та затиснув так, що в Одарки в очах потемніло від болю. — Ти уявляєш, що наробила?! Ти хоч розумієш, що зробить тобі пан Макар, коли прокинеться? Та він за цю паню ладен був чи не всі свої гроші віддати.

Одарка скривила лице.

— Та щоб він подавився ними! Немає вже тут його пані!

— А я її ще привезу.

— Та тільки спробуй! Заріжу!

Тарас зареготів.

— Таки геть здуріла? Та не потрібна ти панові Макару, хоч і всіх жінок у світі переріж, він сам мені жалівся, що нудить його вже від кохання твого навіженого, що гірш від печеної редьки ти зробилася для нього.

Одарка затрусилась.

— Брешеш, собачий сину!

— А ти батька хоч мертвого не ображай! — визвірився на неї Тарас і затиснув руку ще дужче, змусивши Одарку застогнати від болю. — То він, покійний, пробачав тобі образи, а я не пробачу. І пан сотник справді не знає вже, куди подітися від тебе, бо ти йому огидна вже.

— Ах ти собака, отаке рідній матері казати?! Та бодай ти в пузі ще в мене вдавився, як виродивсь у отакого покидька…

— Якого дідька ви волаєте, мов скажені собаки?

Одарка захлинулась словами, почувши сонливий, невдоволений голос Макара, що розсердженим шипінням пролунав із ліжка. Зиркнула на Тараса, і той нехотя відпустив її руку, поглянув недобре, відступив на два чи три кроки, поблискуючи очима. Одарка відповіла ненависним поглядом і обернулась до Макара, потираючи руку.

— Нічого, Макаре, спи! То Тарас дуріє.

Сотник потягнувся.

— Із вами тут поспиш, — пробубнів він, опускаючи на пишний килим долівки ноги в штанях і чоботях. Сонний, трішки чумний ще від сну, він, певне, і забув, що засинав не сам, а з пані своєю ясноокою, й Одарка напружено слідкувала за ним, чекаючи, коли ж помітить він відсутність колишньої нареченої, що за цим буде. A він не поспішав, потягнувся ще разів зо три добряче, позіхнув від душі, почухав свого пуза під білою сорочкою й усміхнувся. — Оце я спав, тиждень, певне, так не спав, як сьогодні. Ще б день проспав, та хіба ж із вами, антихристами, поспиш. Завели гомін, як на ярмарку. І спитати б, чого його волати?