Катерина - Гнатко Дарина

Позітхавши, Катерина таки наважилась злізти з коня, від страху ледве дихаючи та вмовляючи його постояти спокійно. Він тільки слухав її уважно та косував темним, гарним оком. А там уже і ягідки, напівстиглі сунички, знайшлися, Катерина з жадібністю напала на них, подумавши про те, що панське життя перетворило її на справжню ненажеру.

Вона вже вертала назад до коня, тримаючи повні пригорщі суничок, коли в кущах щось затріскотіло. Катерина застигла, а її уява враз намалювала високу постать сотника, який зараз видереться до неї із цих кущів. Сунички попадали додолу, але вона того навіть не помітила, широко розкритими очима вдивляючись у ті клятущі кущі й подумки уявляючи вгодовану сотникову пику, що ось зараз виткнеться з тих кущів, однак… перед нею раптом з’явився доктор Франц. Лаючись своєю мовою, із пошкрябаним лицем, він виліз із густих заростей шипшини й замотав головою.

Катерина мало не впала від радості.

— Лікарю, любий лікарю Франц!

— Що є такий? — пробурмотів німець, озираючись навкруг себе. Уздрівши Катерину, він вигукнув. — О! Хваліті я Нібес, Катарін, моя серць! Ви, ви є жівій!

Катерина кинулась до нього.

— Жива, любий лікарю, дякувати Богу, жива! А де Криштоф?

Німець покривив пошкрябане лице.

— А, мій друг Кристоф є далєко, він поіхав вас шукаті, а я є помагаті, алє дужє норовіст кінь мєнє збросів.

— То… Криштоф мене шукає?

— Вас вєсь сєло шукаті!

Німець, дарма що розмовляв кумедно, місцевість устиг добре вивчити, і вже за дві години Катерина була в Борисах. У роздертій сукні, зі змарнілим від безсонної ночі та страху лицем вона дозволила Францові зняти себе з коня й тільки покривилась, зачувши голос діда Тараса.

— Явилась, пані?

— Явилась, — вона була така щаслива, повернувшись додому, що майже не звернула уваги на ворожий погляд Тараса та його далеко не дружелюбний настрій.

— А ви знаєте, як пан злякався, коли сюди прибігли зі звісткою, що вас викрали в полі якісь волоцюги?

— Тарасе, мене ж викрали, а не з власної я волі пішла.

— А до поля якого дідька пошвендяла?

— Із дітьми.

— Ага, із дітьми…

Катерина нарешті роздратувалась.

— Тарасе, досить. Я голодна, не спала всю ніч і не маю зовсім настрою вислуховувати твоє бурчання. — Вона залишила його бубоніти щось біля дверей і увійшла до будинку, який відразу ж здався їй таким пустим без Криштофа. Криштоф. Де він зараз, де шукає її? Франц пообіцяв відразу ж послати когось по графа, але Катерина боялась, що буде вже запізно, і Криштоф першим натрапить на зграю тих сотникових волоцюг. Ні, Господи, вона б усе віддала, аби тільки не зустрічався чоловік із тим негідником та його брудною ватагою, бо боялась, дуже боялась, що вони вб’ють Криштофа.

Опинившись у своїх покоях, Катерина відразу ж подзвонила, викликаючи Мотрю, щоб прийняти ванну й одягнутись у щось чистеньке. І чекати, із молитвами чекати на повернення Криштофа, аби не зустрівсь він із сотником десь серед чистого поля й оберіг його янгол-охоронець.

Мотря з’явилась за п’ять хвилин, зиркнула недобре, оглянула непривітними та чорними очицями й запитала скрізь зуби:

— Кликали?

Катерина втомлено опустилась на ліжко.

— Приготуй мені гарячу воду та чисту сукню.

Погляд чорних очей Мотрі сковзнув по роздертій Катерининій сукні, в очах промайнув і майже відразу зник злорадний вираз, але вона промовчала, зібралась уже вийти, коли Катерина згадала, що голодна.

— І ще, Mотре, принеси мені чогось попоїсти.

Мотря мовчки хитнула головою й зникла за дверима, лишивши Катерину на самоті із тривожними думами про Криштофа. А як усе-таки добре опинитися знов удома, у стінах цього великого будинку, до якого вона почала звикати, бо це був дім Криштофа, а отже, і її. Бідна, вбога батькова господа ніколи не була для неї домівкою в повному розумінні цього слова, ні, то була мачушина хата, де вона господарювала й володарювала, а Катерина була там лише наймичкою, яка й спала як наймичка, на долівці, прославши якусь ганчірку. А тут вона була господинею, цей будинок, на який вона не раз дивилась із того боку Кагамлички, ще бігаючи в короткій спідничці, якось припав їй до серця, став рідним, можливо, тому що поряд із нею в ньому жив Криштоф, а де коханий, там має бути і її дім.

— Катерино, ви повернулись!

Стрімка, трішки збуджена, увірвалась без стуку до кімнати пані Гнатовська, як завжди гарна та розкішно вдягнена. На якусь мить Катерині здалося, що вона ось-ось розкриє їй свої щирі обійми, та пані не стала цього робити, вона просто простягнула їй свої білі панські ручки.

Катерина підвелась їй назустріч.

— Пані Ірино!

— Господи, Катерино, — заговорила Ірина Саввівна, похитавши головою. — Це був просто якийсь жах, я ніколи не бачила Кирила в такому стані. Він був не те що наляканий, він був у розпачі. Він кричав, що власними руками розчавить якогось там негідника-сотника, бо це може бути тільки його брудних рук справа. — Ірина Саввівна зітхнула. — Здається, я помилялась, коли сумнівалася в тому, що Криштоф любить вас, Катерино.

Катерина кинула на неї невпевнений погляд.

— Він справді хвилювався, так?

Пані Гнатовська закотила очі під лоба.

— О, ще і як. A потім велів панові Злотнику збирати людей і подався вас розшукувати. — Вона ледь помітно покривилась. — А мій Антуан, звісно ж, зголосився допомогти.

Катерина була зворушена.

— О, він така шляхетна людина, Ірино Саввівно!

В очах пані Гнатовської з’явилася ніжність.

— Так, Антуан у мене просто золота людина. Але ж ви не відповіли мені, Катерино, де були увесь цей час і що з вами сталося.

Катерина болісно скривилась.

— Мене викрали, Ірино Саввівно, нахабно викрали, і зробила це людина, із якою я була заручена, але не з власного бажання, а з наказу мачухи та батька. — Катерина помовчала. — Це він побив мене того дня, а потім утік із села. Я вже думала, що ніколи більше не почую про цю людину, та помилилась, він навіть заміжню не побоявсь мене викрасти.

— Хто він?

— Сотник Макар Яковенко.

Пані Гнатовська оживилась.

— Я чула про цього чоловіка в Києві. Щось досить темна там історія була, мені казали, що його дружина заподіяла собі смерть, а син відмовився від нього, проте напевно сказати не можу, я якось не запам’ятала. — Пані похитала головою. — То ця людина вас викрала?

Катерина глибоко зітхнула.

— Так.

— І де він вас тримав?

— Я не знаю де, мене зв’язали, наділи на голову смердючого лантуха й повезли хтозна куди. Привезли на якийсь хутір, а сотник явився ввечері… страшна він людина.

Ірина Саввівна помовчала, замислившись, певне, про щось своє. Однак Катерина відчувала, що кортить їй запитати про щось іще, але вона не вважає це зручним. Катерина знала, про що хотіла запитати її свекруха, і чекала, і чомусь боялась цього запитання. Те, що сталося між нею та сотником, насамперед стосується її та Криштофа, але коли вже пані запитає, вона не зможе ухилитись від відповіді.

Й Ірина Саввівна запитала.

— А скажіть-но мені, Катерино, якщо я маю право це знати, цей сотник… він… він вас не скривдив?

Катерина прямо зустріла її погляд.

— Ні.

— То… вас врятували?

— Можна сказати й так, — тихо відповіла Катерина, пригадавши ту дивну, чорнооку Одарку, яка вивела її з хати й усадовила на коня. Що з нею зараз, із тією жінкою, яка висмикнула її з пазурів сотника, нехай заради себе, нехай не з жалю, а заради себе, але ж врятувала-таки її? Як покарав її сотник за це, чи не побив жорстоко?

— А Кирило поклявся вбити цього сотника, — замислено проказала пані Гнатовська, і чоло її спохмурніло. — Та ще Антуан, ну чого він туди помчав? Признаюся вам, Катерино, мене останнім часом непокоїть незрозумілий та дивний страх за Антуана. Воно, може, і не страх то, але якесь передчуття, не зовсім добре передчуття.

Принесли гарячу воду для Катерини, й Ірина Саввівна, пробачившись, вийшла з кімнати. Катерина поглянула їй услід трішки здивовано, бо не чекала від свекрухи такої відвертості. Не впускала вона її досі до свого серця та вже чи й упустить. Похитавши головою, Катерина поспішила позбутися своєї розірваної сукні, опустилась у гарячу воду й наказала Мотрі, яка застигла поряд із рушником: