Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

Але все ж чутка ця, як виявилося, була зовс╕м не злою. Судячи з того, як на них дивились селяни, коли вони вдвох з Оксаною проходили селом, як дивились на них у церкв╕, як бажали ╖м "доброго дня" й "доброго вечора" при зустр╕ч╕, весь сенс життя ц╕╓╖ чутки полягав зовс╕м не у в╕дточуванн╕ злорадних кпин╕в, а у всезагальному бажанн╕ добра ╕ щастя Оксан╕ - так вже вс╕м хот╕лось, щоб Оксана й насправд╕ знайшла сво╓ щастя. Хот╕лось цього й Серг╕╓в╕. ╤ з боку Оксани в╕н в╕дчував вза╓мну симпат╕ю.

Та й взагал╕ ╖хн╕ стосунки розвивались, просто таки розкв╕тали, ╓днаючи ╖х все в╕дчутн╕шим почуттям неможливост╕ жити одне без одного. Н╕коли в житт╕ ще Серг╕й не в╕дчував такого. Це було так, н╕би в╕н прожив усе життя з одн╕╓ю рукою ╕ дуже добре при цьому почувався, нав╕ть не п╕дозрюючи, що можна жити й з двома руками, але от раптом з"явилася в нього й друга рука ╕ виявля╓ться, що життя може бути набагато кращим.

А якщо ще взяти до уваги, що в нього з"явилась не просто друга рука, а з"явилась ц╕ла друга половина його самого, в як╕й в╕н побачив себе зовс╕м ╕ншою людиною, справжньою людиною, то ясна р╕ч, перспектива повертатись до попереднього стану йому зовс╕м не посм╕халась. Бачив в╕н, що й Оксана вже почала сприймати його, як свою нев╕д"╓мну половинку. ╤ все це без ╓диного слова, промовленого м╕ж ними про ╖хн╕ вза╓мини, без жодних з"ясувань стосунк╕в. Вони зустр╕чались, розмовляли про все на св╕т╕, окр╕м ╖х стосунк╕в, або ж просто проводили разом час мовчки, займаючись нав╕ть сво╖ми власними справами, як╕ вдавались набагато краще, коли вони просто в╕дчували присутн╕сть одне одного, але завжди чули ту безсловесну мову ╖хн╕х душ, яка й виникала т╕льки затим, щоб розпов╕дати ╖м самим про ╖хн╕ вза╓мини, по╓днуючи ╖х все глибшою й глибшою сув"яззю. Сув"яззю любов╕? Так, звичайно. ╤ все ж...

╤ все ж було ще щось, що таки ще тримало ╖х на як╕йсь в╕ддал╕, не даючи врешт╕ решт з"╓днатися в одне ц╕ле, була ще якась межа м╕ж ними, ╖хн╕ вза╓мини не досягли ще к╕нцево╖, остаточно╖ вершини, було таке в╕дчуття, що цим вза╓минам ╓ ще куди розвиватися, ╓ ще якась порожнина, якийсь вакуум, який треба ще заповнити, з╕гр╕ти.

╤ от цей день настав. День, коли остання перепона у вза╓минах Серг╕я й Оксани щезла, ╕ ╖хн╕ душ╕ вповн╕ стали одним ╓диним, одним ц╕лим. На зм╕ну весн╕ давно вже прийшло л╕то. Був уже липень. Серг╕╓ва робота з розпису храму просувалася напрочуд швидко й усп╕шно, в╕н насилу встигав за сво╖ми власними думками й руками, як╕, наче сам╕ собою, незалежно в╕д Серг╕╓во╖ вол╕, наносили й наносили розпис, залишаючи на ст╕нах храму справд╕ таки шедевр - Серг╕й без найменшого докору самому соб╕ в самовихвалянн╕ м╕г з повним правом назвати цей розпис таки шедевром, адже в╕н в цьому, врешт╕ решт дещо таки розум╕в.

Серг╕й працював до самозабуття й деколи доходив до справжнього самовиснаження. А тому ╕нколи таки кидав роботу й вони з Оксаною йшли на прогулянку за село, на природу. Так було й того самого дня. Попрацювавши зранку, Серг╕й в╕дчув надзвичайну втому, адже напередодн╕ трудився над розписом до середини ноч╕. В╕н вир╕шив, пооб╕давши, зайти за Оксаною й прогулятись околицями Веселого.

Так ╕ вчинив. По об╕д╕ в╕н зайшов до отця Михайла, запропонував Оксан╕ прогулянку, на що вона радо погодилась, ╕ вони вирушили у звичну вже для них подорож довкола села. Отже, була середина липня. Спекота стояла неймов╕рна. Не звернувши увагу на спеку, як вони взагал╕ мало на що звертали увагу, коли були вдвох, Серг╕й з Оксаною, вийшовши за околицю села й перейшовши через узл╕сся, що завершувало л╕с, який починався на берез╕ Дн╕пра, заглибилися в степове безл╕сся й простували вже довол╕ довго степовою стежиною, де, п╕днята на гострий посвист с╕нокосу, трава пахучим духом висихання розпов╕дала про швидкоплинн╕сть свого зеленого життя. А на гарячому кам╕нн╕ розпечених думок остання крапля бажання прохолоди повол╕ випаровувалась, породжуючи марево густого л╕сового зат╕нку у неозор╕й степов╕й задус╕, де невблаганн╕стю язичницького ╕дола бовван╕ла пекельна спека. ╤ з глибин вселенсько╖ спраги було видно, як бл╕де й хтиве небо, розл╕гшись прямо посеред л╕та, губами збляклих хмаринок жад╕бно п"╓ жагучу насолоду з розпечених долонь сонця, а сп"ян╕ла земля об╕мл╕ла в об╕ймах др╕мотного полудня й накрила з╕в"ялими крилами в╕тру розпаш╕ле сво╓ чоло. Впинаючись же у зн╕жену плоть струнко╖ й незрушно╖ тиш╕, напружене дзижчання настирливих бдж╕л гострими жалами якихось зап╕зн╕лих жал╕в ╕ розкаянь доп╕кало в г╕ркот╕ в╕дчуття яко╖сь фатально╖ незворотност╕ й невиправност╕... Незворотност╕ чого?

- От так спечище, - витер Серг╕й долонею сп╕тн╕ле чоло. - Як це ми забрели з тобою в це степове пекло.

- Так, справд╕, - погодилася з ним Оксана, - ми тут з тобою опинилися раптом, неначе в якомусь зачарованому царств╕ палаючого в╕дчаю. Це й справд╕ схоже на фольклорне пекло. Таке враження, наче тебе просто тисне якийсь розжарений неправедний прокльон, намагаючись розчавити.

- Мабуть, Даждьбог чогось розгн╕вався, т╕каймо ж у волод╕ння Велеса, - кивнув Серг╕й у напрямку найближчого узл╕сся, що переходило в густий, др╕мучий л╕с.

╤ вони чимдуж попрямували до рят╕вного л╕су.

- Прив╕т тоб╕, володарю л╕сового царства, могутн╕й Велесе! - гукнув на повн╕ груди Серг╕й, - коли вони з Оксаною ув╕йшли до рят╕вного л╕сового зат╕нку. - Велика тоб╕ подяка за спасенну прохолоду. Може, ще й струмок нам подару╓ш? - озирнувся в╕н навколо.

- Струмок я тоб╕ подарую сама, - посм╕хнулась до нього Оксана. - Он там, неподал╕к, - показала вона, - ╓ один прекрасний струмок, - ╕ п╕шла вперед, запрошуючи за собою Серг╕я.

- Оце так вода, - втершись рукою п╕сля того, як напився кришталево╖ струмково╖ води з ╕мпров╕зованого келиха, згорнутого з лопуха, промовив Серг╕й ╕ озирнувся навколо. - Смачнюча яка вода. А ти тут, як бачу, дуже добре все зна╓ш, хоча ми й далеченько начеб то в╕д села, - звернувся в╕н до Оксани.

- Це тоб╕ так лише зда╓ться, що ми так вже далеко, а насправд╕ не так вже й далеко. ╤ якщо навпростець, то до села тут рукою подати. А знаю я тут ╕ справд╕ все з самого дитинства. Тут мен╕ знайоме, можна сказати, кожне деревце.

- А оцей красень тоб╕ знайомий? - показав Серг╕й на неймов╕рних розм╕р╕в велетенський дуб, що стояв неподал╕к струмка, зат╕нюючи сво╓ю кроною величезну поляну.

- Аякже, ще б пак, - п╕д╕йшла Оксана до величезного дерева, - це ж наша м╕сцева знаменит╕сть, - погладила вона долонею по зашкарубл╕й, подекуди поросл╕й зеленим моховинням, кор╕ старого велетня. - Ти наче в воду дивився, коли звернувся до Велеса - цей дуб ╕ справд╕ назива╓ться Велесовим дубом. Кажуть, що цьому дубов╕ б╕льше тисячол╕ття ╕ п╕д ним провадили сво╖ язичницьк╕ богослуж╕ння ще слов"янськ╕ волхви, служител╕ Велеса, - вона трохи помовчала, наче даючи змогу Серг╕╓в╕ перейнятися вс╕╓ю величчю легенди. - Хоча насправд╕ навряд чи цьому дубу д╕йсно таки тисячу рок╕в, але ж молода парость цього дуба й справд╕ таки могла ще застати часи Ки╖всько╖ Рус╕.

- Так, так, - п╕д╕йшов ╕ соб╕ до дуба Серг╕й. - ╤стина легенди ╕сну╓ й справд╕ не в строг╕й в╕дпов╕дност╕ до так званих реальних под╕й ╕ оф╕ц╕йного л╕точислення, а у в╕дпов╕дност╕ до найглибших ╕нту╖тивних осягнень народного духу, - в╕н ╕ соб╕ приклав руку до сповнено╖ недосяжно╖ г╕дност╕ крони, наче намагаючись в╕дчути тисячол╕тню силу м╕фу. - Так, тут, на ц╕й галявин╕, серед р╕зноман╕ття ц╕╓╖ молодо╖ паросл╕, неначе серед розгублених племен рослинност╕, цей тисячол╕тн╕й дуб вивершу╓ сво╓ всев╕дання могуттю крони, тисячократною сп╕раллю першотворень вростаючи в осягнення т╕╓╖ сили, яка штовха╓ по замкненому колу новонароджену весняну зелень пагон╕в безтямно лет╕ти через л╕тн╓ буяння до ос╕нньо╖ пожухлост╕ й зимового скону. ╤ лише для справдешнього волхва, Велесового сина, в╕дкрита мова шелесту, якою дуб цей розпов╕да╓, як коловорот небесних св╕тил народжу╓ шляхи бог╕в, запл╕днюючи дух народу. Цю мову волхви п╕знавали, коли вслухались у гогот╕ння священного вогню, в мелод╕ю священних сп╕в╕в, у мову жертовного каменю, коли той говорив плюскотом живо╖ кров╕, розпов╕даючи про те, як м╕ж народженням ╕ смертю встига╓ прорости в╕чн╕сть, ╕ як м╕ж темрявою й св╕тлом розкв╕та╓ безмежн╕сть р╕знобарв"я, - найбеззахисн╕шим поглядом, що в╕дкривав його душу до самих найпота╓мн╕ших глибин, Серг╕й звернувся до Оксани, немов з безмовним проханням зрозум╕ти його.